Постанова
Іменем України
18 травня 2022 року
м. Київ
справа № 428/11673/19
провадження № 61-8291 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Російська Федерація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року у складі судді
Кордюкової Ж. І. та постанову Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Коновалової В. А., Карташова О. Ю., Назарової М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що до листопада 2014 року
він був зареєстрований та проживав за адресою:
АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить йому на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про права власності на житло та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Негативні наслідки збройної агресії Російської Феджерації проти України призвели до втрати ним житла та майна, неможливості проживати за адресою місця реєстрації та постійного проживання.
Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі
№ 428/12276/16-ц (провадження № 61-3828св18) встановлено факт його вимушеного переселення у листопаді 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Указував, що весною 2014 року місто Брянка Луганської області було захоплено проросійськими найманцями, у результаті чого стан безпеки
в місті погіршився, введено комендантську годину, споруджено блок-пости
із суворим пропускним режимом, захоплено адміністративні будівлі, у тому числі поліції, працівником якої він був. У містах Луганську, Алчевську, Стаханові постійно відбувалися обстріли. Він не мав наміру переходити
на сторону бойовиків, а тому був змушений залишити своє житло та переїхати до міста Сєвєродонецьк.
З урахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень його особистих прав, свобод та інтересів, завдану моральну шкоду він оцінив у розмірі
955 687,60 грн, що еквівалентно 35 000,00 Євро.
Збройною агресією Російської Федерації йому завдано майнової шкоди, оскільки він позбавлений можливості користуватися належним йому майном та використовувати його для задоволення власних потреб шляхом здачі квартири в оренду іншим особам. Зазначав, що йому завдано збитків
у вигляді упущеної вигоди за період з листопада 2014 року по вересень
2019 року, тобто за 58 місяців, що становить 135 314,00 грн, еквівалентно 4 955,58 Євро, виходячи із середньомісячної вартості оренди двокімнатної квартири у розмірі 2 333,00 грн.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Російської Федерації на свою користь у рахунок відшкодування моральної шкоди 955 687,60 грн, що є еквівалентом 35 000,00 Євро, та у рахунок відшкодування майнової шкоди 135 314,00 грн, що є еквівалентом 4 955,58 Євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позовної заяви.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 16 жовтня 2019 року відкрито провадження у вищевказаній справі.
Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 грудня 2019 року закрито підготовче провадження у вказаній цивільній справі, призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.
Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 27 квітня 2020 року направлено через Міністерство юстиції України компетентному органу Російської Федерації - Міністерству юстиції Російської Федерації, судове доручення про надання правової допомоги, а саме: вручення відповідачу в особі Уряду Рсіської Федерації копії позовної заяви ОСОБА_1 , копій доданих документів до позовної заяви та повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Призначено зазначену цивільну справу до розгляду у судовому засіданні, визначено день резервної дати судового засідання. Зупинено провадження у справі до надходження відповіді компетентного органу Російської Федерації - Міністерства юстиції Російської Федерації, на судове доручення про надання правової допомоги у цій справі.
Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 21 грудня 2020 року поновлено провадження у даній справі.
Ухвалою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року провадження у вищевказаній справі закрито.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що Закон України
«Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
У даному спорі Російська Федерація у відповідь на запити суду не висловила своєї згоди через уповноважених осіб або компетентні органи на розгляд цього спору в судах України.
Суд керувався пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
При цьому міський суд вважав за необхідне роз`яснити, що застосування судового імунітету не означає відмову у доступі до правосуддя. Держава може бути учасником справи у своїх національних судах. У судах іншої держави держава може бути учасником справи тільки з її явно вираженої згоди.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Луганського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 лютого 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції
про закриття провадження у справі, оскільки Російська Федерація у відповідь на неодноразові запити суду з приводу з`ясування наявності або відсутності згоди Російської Федерації на розгляд даного спору в судах України не висловила своєї згоди через уповноважених осіб або компетентні органи на розгляд даного спору в судах України.
При цьому Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету іноземної держави, що означає
її непідсудність суду іншої держави.
Суд апеляційної інстанції врахував відповідні правові висновки Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення
та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 428/11673/19. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив
на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року справу призначено
до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними
у ній матеріалами.
Відомості про зазначені процесуальні рішення оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними
у мережі Інтернет, про судовий розгляд справи, що переглядається, своєчасно повідомлено на офіційному сайті Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що необхідно відступити від висновків щодо застосування частини першої статті 79 Закону України
«Про міжнародне приватне право», які були викладені у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012,
від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19, від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18, які враховано судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень.
Вважає, що на сучасному етапі розвитку міжнародного приватного права необхідно виходити не з принципу абсолютного судового імунітету іноземної держави, а з принципу обмеженого імунітету, який повинен бути сформований у судовій практиці. При цьому принцип імунітету держави має диспозитивний характер і не відноситься до загальних принципів міжнародного приватного права, а повага до цього принципу базується
на звичаєвих нормах міжнародного права. На думку заявника касаційної скарги, вищевказане підтверджується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), конвенційними міжнародно-правовими актами, а також постановою Верховного Суду
від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18.
Крім того, у справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої у результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, дія положень частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не поширюється на Російську Федерацію, так як вона вчинає збройну агресію проти України. Вказує, що об`єкти правовідносин, учасником яких вона виступає, знаходяться на території України, юридичні факти, що створили відповідні правовідносини, також мали місце на території України.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Після відкриття провадження у справі суд першої інстанції направив посольству Російської Федерації в Україні через Міністерство закордонних справ України судову повістку у справі № 428/11673/19 та лист щодо з`ясування питання відносно відмови від судового імунітету (а. с. 92-95).
Листом від 17 лютого 2020 року № 202/17-140-491 Міністерство закордонних справ України повернуло до суду першої інстанції повістку у справі 428/11673/19 (а. с. 96-98).
Сєвєродонецький міський суд Луганської області ухвалою від 27 квітня
2020 року направив через Міністерство юстиції України компетентному органу Російської Федерації - Міністерству юстиції Російської Федерації, судове доручення про надання правової допомоги, а саме: вручення відповідачу - Російській Федерації, в особі Уряду Рсійської Федерації, копії позовної заяви ОСОБА_1 , копій доданих документів до позовної заяви
та повідомлення про дату, час і місце розгляду справи (а. с. 104-106).
Суд першої інстанції направив начальнику Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області копію позовної заяви ОСОБА_1 та доданих до неї документів для здійснення
їх перекладу з української мови на російську мову (а. с. 109).
Листом від 25 травня 2020 року № 1188/20 начальник Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області повернув отримані для перекладу документи (а. с. 110).
Сєвєродонецький міський суд Луганської області направив Східному міжрегіональному управлінні міністерства юстиції (м. Харків) судове доручення про вручення судових документів у даній справі Уряду Російської Федерації (а. с. 121-122).
Листом від 15 червня 2020 року № 11053, листом від 17 липня 2020 року
№ 12912 Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків) повернуло до суду першої інстанції для належного оформлення доручення про вручення судових документів Уряду Російської Федерації (а. с. 116, 118-119).
Листом від 09 вересня 2020 року судове доручення суду першої інстанції направлено для подальшого виконання Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України (а. с. 127).
Міністерство закордонних справ України у листі від 10 лютого 2021 року
№ 721/17-636-46 повідомило про направлення Посольству Російської Федерації в Україні ноти з доданою до неї повісткою від 04 лютого 2021 року, на що відповіді не отримано (а. с. 137).
Після відкриття апеляційного провадження у справі Луганський апеляційний суд направив посольству Російської Федерації в Україні через Міністерство закордонних справ України судову повістку у справі (а. с. 172-173).
Міністерство закордонних справ України у листі від 06 квітня 2021 року
№ 721/17-636-127 повідомило апеляційний суд про направлення Посольству Російської Федерації в Україні ноти від 05 квітня 2021 року з доданими до неї матеріалами, на що відповіді не отримано (а. с. 177).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах
2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини
і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду
на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій вчинялися дії щодо з`ясування питання згоди Російської Федерації бути відповідачем у спорі, а також щодо направлення відповідачу копій позовної заяви та доданих до неї документів, повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, установивши, що згода Російської Федерації на розгляд цього спору в судах України через уповноважених осіб або компетентні органи висловлена не була, дійшов висновку про закриття провадження у справі, оскільки у разі, якщо такої згоди не отримано, то Російська Федерація не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі, а тому справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду
в порядку цивільного судочинства.
Верховний Суд виходить передусім із того, що право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України,
які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства,
які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав
та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2001 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).