Постанова
Іменем України
26 травня 2022 року
м. Київ
справа № 362/3705/20
провадження № 61-7276св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Державне підприємство «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України»
на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області
від 04 грудня 2020 року в складі судді Марчук О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року в складі колегії суддів:
Іванової І. В., Сліпченка О. І., Пікуль А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року Державне підприємство «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» (далі - ДП «ДСВ ІФРГ НАН України») звернулося до суду
з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору та усунення перешкод у користуванні майном.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору оренди
від 25 липня 2017 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» передало в оренду
ОСОБА_1 дві земельні ділянки загальною площею 0,0035 га, які належать орендодавцю на праві постійного користування та знаходиться на
АДРЕСА_1 .
Вказувало, що сторони спірного договору не досягли всіх істотних умов при його укладенні (у договорі не зазначено координати розташування земельних ділянок та їхні кадастрові номери), а позивач не мав повноважень на укладення зазначеного правочину, оскільки він є лише постійним користувачем, а не власником переданих в оренду земельних ділянок.
25 жовтня 2019 року на зазначених земельних ділянках площею 0,3405 га
у неправомірний спосіб, самовільно та без будь-якого погодження встановлено тимчасову споруду (металевий кіоск). За вказаним фактом позивач звернувся до правоохоронних органів та з цього приводу відкрито кримінальне провадження. Спірна тимчасова споруда (металевий кіоск) належить ОСОБА_1 , який на неодноразові прохання прибрати її із земель підприємства не реагує та фактично відмовляється це зробити, тобто порушує право позивача на використання спірних земельних ділянок.
Оскільки договір оренди є недійсним з вищевикладених підстав, то відповідач використовує земельні ділянки без достатніх правових підстав, тому зобов`язаний їх звільнити шляхом демонтажу тимчасової споруди.
На підставі викладеного ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» просило: визнати недійсним договір оренди земельних ділянок від 25 липня 2017 року, укладений між ним і ОСОБА_1 ; усунути перешкоди у праві користування земельними ділянками, які розташовані на
АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідача звільнити їх від тимчасової споруди (металевого кіоску) шляхом демонтажу за власний рахунок.
Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області
від 04 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за змістом статей 203,
215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відсутність у договорі оренди кадастрового номера земельної ділянки не має наслідком недійсності договору у зв`язку з його виконанням сторонами. Земельні ділянки, які є об`єктом оспорюваного договору оренди, належить позивачу на праві постійного користування і незазначення у цьому договорі кадастрових номерів не свідчить про відсутність в останнього права на передачу цього майна в оренду. При цьому відсутність кадастрового номера пояснюється тим, що позивач набув право постійного користування земельною ділянкою до 2006 року, тому цей факт не перешкоджає і не порушує право останнього у будь-який час внести відповідні дані до Держгеокадастру, публічної кадастрової карти та доповнити оспорюваний договір оренди відповідними відомостями.
Позивач не довів, що, починаючи з дати укладення договору оренди земельної ділянки, цей правочин виконується відповідачем неналежно.
Факт виконання договору оренди земельної ділянки унеможливлює визнання такого правочину недійсним, оскільки з дати його укладення
і виконання жодна зі сторін не посилалася на відсутність кадастрового номера як на підставу неможливості виконання договору.
Крім цього, місцевий суд погодився з доводами відповідача про пропуск позивачем позовної давності.
Постановою Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони фактично погодилися з умовами спірного договору, своїми діями підтвердили волевиявлення на реалізацію укладеного правочину, при цьому позивач не надав доказів щодо недодержання у момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України. На інші обставини як на підставу своїх вимог позивач не посилався. Судом не встановлено передбачених статями 203, 215 ЦК України підстав для задоволення позову. Оспорюваний договір оренди не може бути визнаний недійсним з підстав, викладених у позові.
Доводи апеляційної скарги позивача про те, що між сторонами ніколи не проводились взаєморозрахунки, відсутні будь-які відносини, директор підприємства, який підписав договір оренди, не мав повноважень на укладення подібного договору, не підтверджені належними та допустимими доказами, тому не спростовують висновків місцевого суду щодо відсутності передбачених законом підстав для визнання оспорюваного ним правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду України від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц та від 04 грудня
2018 року у справі № 32/563.
Також у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень
позивач посилається на пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вказує, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою підстави, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Так, суди не перевірили підстави позову щодо відсутності у позивача повноважень на укладення договору оренди, оскільки він є лише користувачем, а не власником переданого
в оренду майна, відповідно, не встановили обставин в цій частині.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що сторони уклали договір оренди відповідно до вимог законодавства, підстави для визнання цього правочину недійсним відсутні. Факт передачі орендодавцем земельної ділянки орендареві у володіння не заперечується обома сторонами. Починаючи з дати укладення договору, договір оренди земельної ділянки належно виконується сторонами. Жодних зауважень від позивача щодо виконання договору оренди земельної ділянки відповідач протягом строку договору не отримував. Відсутність зазначення кадастрового номера земельної ділянки не може бути підставою для визнання недійсним договору оренди, враховуючи, що цей договір вже виконується сторонами. Спірний договір зі сторони ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» підписаний директором.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ДП «ДСВ ІФРГ НАН України»
30 квітня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
28 травня 2021 року справу передано до Верховного Суду.
Розпорядженням Верховного Суду від 17 вересня 2021 року у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2 у справі було призначено повторний автоматизований розподіл справ.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
від 16 травня 2022 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до договору оренди від 25 липня 2017 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» передало в оренду ОСОБА_1 дві земельні ділянки загальною площею 0,0035 га, які знаходяться на АДРЕСА_1 , строком на 4 роки 11 місяців, зі сплатою орендної плати у розмірі 500 грн, яка вноситься до 15 числа наступного місяця.
Спірні земельні ділянки, які передані в оренду відповідачу, є частиною земельної ділянки площею 971,21 га, наданої у постійне користування
ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» відповідно до рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 06 березня 2001 року, що підтверджується державним актом від 20 травня 2002 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає
в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження
у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними
й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі
№ 638/2304/17.
Згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі
№ 638/2304/17.
Звертаючись до суду з позовом, ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначало дві підстави, з яких, на його думку, договір оренди є недійсним. Першою підставою позову вказувало відсутність у договорі оренди істотних умов,