Постанова
Іменем України
20 травня 2022 року
м. Київ
справа № 751/2231/19
провадження № 61-18222св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 27 лютого 2019 року, реєстровий номер 265, позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . У квартирі на цей час проживає без реєстрації ОСОБА_2 , що був співмешканцем попереднього власника - ОСОБА_3 . Остання продала цю квартиру ОСОБА_4 , яка потім відчужила її позивачу. Вказував, що відповідач ніколи не був членом його сім`ї, перешкоджає в користуванні власністю та не бажає добровільно виселитися. Проживаючи в квартирі, він споживає комунальні послуги, але не сплачує за них, внаслідок чого утворилась значна заборгованість. Право проживання відповідача було похідним від права власності колишнього власника квартири, будь-яких правовідносин з відповідачем щодо спірного житла не має, але він не забирає своїх особистих речей з квартири та не виїжджає з неї. Оскільки ОСОБА_2 створює перешкоди у здійсненні права власності, то відповідно до статей 3, 15, 16, 317, 319, 383, 386, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач просить захистити право власності шляхом виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що на цей час власником квартири є позивач і, оскільки здійснювати право власності в розумінні статті 317 ЦК України він не може через створювані відповідачем перешкоди, право власності позивача підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 із спірної квартири.
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня
2019 року скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за фактичними обставинами справи установлено, що відповідач має достатні та триваючі зв`язки із спірним житловим приміщенням, тобто спірна квартира є житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Виселення відповідача без надання іншого житла буде ввжатися втручанням у право на житло, що є неприпустимим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року і залишити в силі рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2019 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року та витребував справу із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження постанови Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2018 року у справі № 461/3031/14-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, а саме: власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Наведені обставини вказують на необхідність виселення відповідача із належної позивачу квартири, оскільки відповідач не є членом сім`ї позивача та не має права проживати у цій квартирі.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
01 листопада 2016 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
27 лютого 2019 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу зазначену квартиру. Право власності позивача зареєстроване 27 лютого 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить наявний у матеріалах справи витяг з реєстру.
Згідно з довідкою Об`єднання Житлово-будівельних кооперативів м. Чернігова від 19 квітня 2017 року ОСОБА_3 була зареєстрована у спірній квартирі з 04 березня 2003 року до 26 грудня 2016 року. На день смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована одна.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 13 грудня 2017 року у справі № 751/1413/17 (яке набрало законної сили) встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю без перебування у зареєстрованому шлюбі між собою з 01 січня 2004 року до 20 грудня 2016 року.
Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 24 липня 2019 року у справі № 751/2857/19 (яке набрало законної сили) встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю без перебування у зареєстрованому шлюбі між собою з 01 січня 2004 року до 20 грудня 2016 року.
На цей час в квартирі без реєстрації проживає відповідач - ОСОБА_2 , який не є членом сім`ї нового власника квартири - позивача ОСОБА_1 .
Відповідно до відомостей відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Чернігівській області ОСОБА_2 , 1926 року народження, з 23 січня 1998 року зареєстрований у будинку АДРЕСА_2 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності від 21 вересня 2021 року право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_5 .
З копії довідки до акта огляду МСЕК від 08 червня 2017 року відомо, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , безстроково встановлена І група інвалідності (за загальним захворюванням).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У частині першій статті 156 Житловго кодексу України передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї щодо захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, а також потсановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.