Постанова
Іменем України
25 травня 2022 року
м. Київ
справа № 521/21665/18
провадження № 61-9136св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на постанову Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заяви
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області.
Заява обґрунтована тим, що він був народжений та документований паспортом громадянина СРСР у м. Гороховець, Гороховецького району, Володимирської області Центрального федерального округу Російської Федерації. Разом з цим ОСОБА_1 не отримував ані паспорт громадянина Російської Федерації, ані паспорт громадянина України, у зв`язку з чим на теперішній час не має документів, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство.
Стверджував, що упродовж 1990 - 1991 роки проживав разом з сім`єю у
м. Костопіль, Рівненської області. У 1990 році він відповідно до наказу від 01 лютого 1990 року № 10-к працював штукатуром 3-го розряду на Костопільському районному міжгосподарському комбінаті з надання комунальних послуг сільському населенню.
Також заявник зазначав, що у 1991 році відповідно до наказу від 12 листопада
1991 року № 205-к був прийнятий на роботу учнем оператора в Цех ДСП-165 до Костопільського ордену Леніна домобудівного комбінату. Йому було видано довідку Обласного центру обліку бездомних громадян від 14 травня 2018 року
№ 303, з огляду на те, що місце проживання заявника не може бути зареєстроване через відсутність в нього паспорта або іншого документа, до якого вносяться відомості про прописку.
ОСОБА_1 просив встановити факт постійного проживання у повнолітньому віці на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року для отримання паспорта громадянина України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 04 квітня
2019 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України залишено без розгляду.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що з поданої заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право щодо набуття громадянства України, який повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства шляхом подання адміністративного позову в установленому порядку, а не в окремому провадженні в порядку цивільного судочинства.
Постановою Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалу Малиновського районного суду м. Одеси від 04 квітня 2019 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що особа має право звернутися до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення для створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав, в тому числі для встановлення факту проживання на території України. При цьому за умови наявності відповідних належних та допустимих доказів проживання на відповідній території, спірність такого факту виключається.
Постановою Верховного Суду касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишено без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, передбачено, що громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У такому разі, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року.
Таким чином, законом передбачено встановлення в судовому порядку юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на встановлення належності до громадянства України. Належність до громадянства України встановлюється на підставі Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час.
Встановивши, що у цій справі метою встановлення факту постійно проживання на території України є отримання паспорта громадянина України, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність спору про право.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 січня 2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що наданими заявником письмовими доказами підтверджується факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року.
Постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задоволено частково.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 січня 2020 року скасовано. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на території України відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що для оформлення органами міграційної служби належності до громадянства України ОСОБА_1 необхідно подати рішення суду про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на
13 листопада 1991 року.
Суд першої інстанції, задовольняючи заяву, виходив із того, що заявник підтвердив належними доказами факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Проте, у матеріалах справи відсутні письмові докази, які б підтверджували факт постійного проживання заявника на території України у цей період часу.
Маючи намір встановити факт проживання на території України, заявник надав архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 09 серпня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському районному міжгосподарського комбінату з надання комунальних послуг сільському населенню від 01 лютого 1990 року № 10-К ОСОБА_1 прийнятий на роботу штукатура 3-го розряду з 01 лютого 1990 року, а також архівну довідку Костопільської районної ради Рівненської області Комунальної установи трудового архіву від 05 жовтня 2018 року про те, що згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від 12 листопада
1991 року № 205-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу учнем оператора в цех ДСП-165 з 14 листопада 1991 року та згідно з наказом по Костопільському ордену Леніна домобудівного комбінату від 09 березня 1992 року його було звільнено з роботи за прогули. Також заявник додав довідку про те, що він з 14 травня 2018 року перебуває у Комунальній установі «Обласний центр бездомних громадян» та має посвідчення про взяття його на облік, яке видане 14 травня 2018 року. Апеляційний суд вважав вказані документи підтверджують лише факт здійснення ОСОБА_1 трудової діяльності у м. Костопіль Рівненської області
в короткий проміжок часу, саме з 1990 до 1991 роки. Водночас доказів, які підтверджували б на підставі яких саме документів його прийнято на роботу, матеріали справи не містять. Отже, вказані архівні довідки не є доказом, що підтверджує факт постійного проживання заявника на території України протягом 1991 року.
Крім того, в судовому засіданні апеляційної інстанції представник заявника вказав про те, що ОСОБА_1 у 1991 році отримав паспорт громадянина колишнього СРСР, проте у 1995 році вказаний паспорт було незаконно вилучено працівниками поліції. На обґрунтування вказаних пояснень представник заявника не надав будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 видавався паспорт громадянина колишнього СРСР та цей паспорт незаконно у нього вилучався. Підтверджень того, що ОСОБА_1 здійснював будь-які дії щодо відновлення паспорта колишнього СРСР матеріали справи не містять. У справі також відсутні жодні відомості про те, що особу ОСОБА_1 встановлено будь-ким, крім як Комунальною установою «Обласний центр бездомних громадян», яка, за поясненнями представника заявника, документи для встановлення особи заявника не витребовувала.
Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що надані заявником письмові докази не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, а вимоги заяви недоведені.
Аргументи учасників справи
У червні 2021 року представник ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
посилання апеляційного суду на те, що підтвердженим є лише короткий час проживання особи, яка подала касаційну скаргу, на території України, а саме у 1990, 1991 роках, не дають підстав для задоволення відповідної заяви, оскільки відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» необхідно підтвердити постійне проживання на території України саме у 1991 році. Зауваження щодо відсутності інформації щодо підстави прийняття заявника на роботу не є релевантним, оскільки не стосується предмету доказування. Крім того, суд апеляційної інстанції не надав роз'яснення як саме, на його переконання, особа могла працювати в України (у 1991 році в цеху обробки ДСП) та при цьому не проживати в Україні;
заявник просить встановити факт постійного проживання на території України у 1991 році станом на обидві дати, передбачені пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» (станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року). У разі не підтвердження факту документування паспортом громадянина СРСР заявник все одно вважатиметься громадянином України з 1991 року на підставі пункту 2 частини першої статті
3 Закону України «Про громадянство України»;
висновок суду апеляційної інстанції про те, що у справі відсутні відомості про те, що особу ОСОБА_1 встановлено будь-ким, крім як Комунальною установою «Обласний центр бездомних громадян», яка, за поясненнями представника заявника, документи для встановлення особи заявника не витребовувала,
є безпідставними. Цей висновок не стосується предмету доказування у цій справі.
У червні 2021 року від Головного управління Державної міграційної служби України
в Одеській області, в якому заінтересована особа просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що надані заявником документи не є безспірними доказами підтвердження факту постійного (безперервного) його проживання на законних підставах на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, а вимоги заяви не є доведеними. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 .
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2021 року вказано, що доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права). Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 358/608/19-ц.