ПОСТАНОВА
Іменем України
26 травня 2022 року
Київ
справа №640/4699/20
адміністративне провадження № К/9901/36398/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року (суддя: Кузьменко В.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2021 року (судді: Горяйнов А.М., Костюк Л.О., файдюк В.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та матеріальної допомоги,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач), в якому просив стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на його користь грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 18 грудня 2007 року по 25 лютого 2020 року в розмірі 3 301 536, 30 грн. та ненараховану та невиплачену матеріальну допомогу в розмірі 268 078, 40 грн.
В обґрунтування позовних вимог, посилаючись на статтю 235 КЗпП України та пункт 24 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ від 29 липня 1991 року № 114 вказував, що йому не виплачений середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку із незаконним звільненням. Незаконність звільнення встановлена постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі №12/61, яка набрала законної сили та не виконана відповідачем станом на час звернення до суду.
Посилаючись на пункт 2.16 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, що затверджена наказом МВС України від 31 грудня 2007 року № 499 (далі - Інструкція № 499) просив стягнути з відповідача матеріальну допомогу в розмірі 268078, 40 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 206 294 грн 70 коп. за період з 24 травня 2008 року по 31 січня 2011 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з наступного:
- питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 18 грудня 2007 року по 23 травня 2008 року вже було вирішене постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі № 12/61, тому у задоволенні позовних вимог в цій частині суд першої інстанції відмовив;
- задовольняючи позовні вимоги за період з 24 травня 2008 року по 31 січня 2011 року, тобто до видання наказу МВС України від 28 січня 2011 року № 87 про звільнення позивача у відставку, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач перебував у вимушеному прогулі, адже відповідач не надав доказів, крім наказів про поновлення, які б свідчили, що позивача фактично поновлено на роботі, зокрема табель обліку робочого часу, відповідні записи у трудовій книжці тощо;
- відмовляючи у задоволенні позову за період з 01 лютого 2011 року до 25 лютого 2020 року, суд першої інстанції вказав, що позивач був звільнений зі служби, що спростовує його доводи про тривалість вимушеного прогулу до 25 лютого 2020 року включно.
Обчислюючи суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яку належить стягнути, суд першої інстанції виходив з того, що позивача звільнено 18 грудня 2007 року, відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за листопад та жовтень 2007 року. Однак на вимогу суду відповідач не надав довідку про середньоденне грошове забезпечення позивача, обчисленого відповідно до спеціального нормативно-правового акта. Наданий відповідачем лист Департаменту забезпечення діяльності апарату, в якому міститься інформація про складові грошового забезпечення позивача станом на жовтень 2007 року, суд визнав неналежним доказом з посиланням на те, що він не підписаний уповноваженою особою та не засвідчений в установленому порядку.
У зв`язку із відсутністю у справі документів, які б підтверджували розмір середньомісячного грошового забезпечення, при визнанні суми, яку належить стягнути на користь позивача, суд першої інстанції прийняв до уваги розрахунок, наведений у позовній заяві.
У задоволенні позовної вимоги про стягнення не нарахованої та не сплаченої матеріальної допомоги в сумі 268078, 40 грн. суд першої інстанції відмовив з тих підстав, що позивач не вказав вид матеріальної допомоги, період, за який вона має бути сплачена та не довів, що має право на її отримання, у тому числі не надав доказів звернення з рапортом щодо отримання матеріальної допомоги.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 18 грудня 2007 року по 23 травня 2008 року скасовано та прийнято нову постанову про закриття провадження у справі у цій частині.
Закриваючи провадження у цій частині суд апеляційної інстанції керувався приписами пункту 4 частини 1 статті 238 КАС України, відповідно до яких суд закриває провадження у справі якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що питання, пов`язані зі стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 18 грудня 2007 року по 23 травня 2008 року вже були вирішені постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі № 12/61.
Тому, за висновками суду апеляційної інстанції, провадження у цій частині необхідно закрити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Міністерства внутрішніх справ України грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 24 травня 2008 року по 01 лютого 2011 року у розмірі 206 294, 70 грн. скасовано та прийнято нову постанову про залишення позовних вимог без розгляду в цій частині.
Залишаючи позовні вимоги без розгляду в цій частини, суд апеляційної інстанції виходив з пропуску позивачем тримісячного строку для звернення до суду. Суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно з правовою позицією яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 та у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 травня 2021 року у справі № 380/2355/20, від 14 липня 2021 року у справі № 1340/4393/18 середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці». Тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення таких виплат обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року, а саме в частині відмови у задоволенні позову за період з 02 лютого 2011 року по 25 лютого 2020 року залишено без змін через припинення трудових відносин між позивачем та МВС України з 01 лютого 2011 року.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Касаційне провадження відкрито на підставі пунктів 1, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи посилання у касаційній скарзі на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції не було враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 у справі № 620/3884/18 де суд касаційної інстанції фактично встановив наявність підстав для стягнення на користь позивачів грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у разі невиконання чи несвоєчасного виконання відповідачами по таких справах рішення суду про поновлення на роботі, яке набрало законної сили - без обмеження будь-якими строками давності із посиланням на частину 2 статті 233 КЗпП.
Також вказує, що суди першої та апеляційної інстанції повинні були врахувати рішення в адміністративній справі, а саме ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2014 року у справі № 12/61 (провадження № К/800/31703/13) яка у цій справі відповідно до частини 4 статті 78 КАС України є преюдиційною і з якою встановлено, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі № 12/61 про поновлення ОСОБА_1 на роботі станом на 13 березня 2014 року не виконана.
Позиція інших учасників справи.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Рух касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2022 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі № 12/61, що залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково:
- визнано протиправним і скасовано наказ МВС України від 29 листопада 2007 року № 1561 о/с «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 »;
- визнано протиправним і скасовано наказ МВС України від 18 грудня 2007 року № 1686 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ України;
- поновлено ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ України в апараті Міністерства внутрішніх справ України з 18 грудня 2007 року;
- зобов`язано МВС України призначити ОСОБА_1 на посаду відповідно до вимог пункту 40 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114;
- зобов`язано МВС України виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 грудня 2007 року по 23 травня 2008 року згідно з пунктом 24 Положення № 114.
Наказом МВС України від 07 серпня 2008 року № 1292 о/с скасовано наказ МВС від 29 листопада 2007 року № 1561 о/с «Про притягнення до відповідальності ОСОБА_1 » та наказ МВС від 18 грудня 2007 року № 1686 о/с в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 , а також вирішено вважати позивача таким, що перебуває у розпорядженні МВС України.
Наказом МВС України від 29 червня 2010 року № 1129 о/с на виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року № 12/61 та відповідно до п.п. 21, 40 Положення № 114 призначено ОСОБА_1 заступником начальника організаційного-аналітичного управління - начальником відділу контролю та оперативно-аналітичної роботи Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотиків.
Наказом МВС України від 05 листопада 2010 року № 1963 о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справи у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положенням № 114 з 08 листопада 2010 року на підставі подання Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотиків від 16 вересня 2010 року та наказу МВС України від 07 липня 2010 року № 294.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2010 року було роз`яснено резолютивну частину постанови суду від 23 травня 2008 року і зазначено, що відповідно до пункту 40 Положення № 114 позивач повинен бути призначений на посаду заступника начальника внутрішньої безпеки МВС України.
Наказом МВС України від 19 січня 2011 року № 38 о/с скасовано пункт наказу МВС України від 05 листопада 2011 року № 1963 о/с у частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ у запас за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положення № 114 та призначено ОСОБА_1 заступником начальника Служби внутрішньої безпеки Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю на підставі постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі № 12/61, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2010 року.
Наказом МВС України від 28 січня 2011 року № 87 о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справ у відставку за п. 65 «а» (за віком) Положення № 114 з 01 лютого 2011 року.
У 2013 році позивач знову звернувся до суду із заявою про встановлення способу і порядку виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року в частині поновлення його на роботі шляхом призначення на посаду заступника начальника департаменту (служби) внутрішньої безпеки МВС України з 18 грудня 2007 року та допустити його до фактичного виконання службових обов`язків на цій посаді, а також зобов`язати МВС України подати в установлений судом строк звіт про виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2008 року в частині поновлення його на посаді в апараті МВС України та строку поновлення на цій посаді.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2013 року в задоволенні заяви позивача про встановлення способу і порядку виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року відмовлено.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2013 року ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 лютого 2013 року скасовано частково.
Зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України подати в місячний строк звіт про виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року у справі №12/61 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання дій і рішень протиправними, поновлення на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2014 року у справі №12/61 (провадження № К/800/31703/13) скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 лютого 2013 року. Скасовано ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2013 року в частині відмови в задоволенні заяви позивача про встановлення способу і порядку виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2008 року і в цій частині прийняти нову ухвалу.
Заяву позивача в частині встановлення способу і порядку виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 травня 2008 року задоволено.
Встановлено спосіб і порядок виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2008 року в частині поновлення позивача на посаді заступника начальника Департаменту (служби) внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України з 18 грудня 2007 року шляхом призначення його на посаду заступника начальника департаменту (служби) внутрішньої безпеки МВС України з 18 грудня 2007 року та допустити його до фактичного виконання службових обов`язків на цій посаді. В решті ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2013 року залишена без змін.
На виконання ухвали Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2014 рок, винесеної у справі у справі №12/61 (провадження № К/800/31703/13) наказом МВС України від 09 квітня 2014 року № 529 о/с внесено зміни до наказів МВС України від 07 серпня 2008 року 1292 о/с та від 19 січня 2011 року № 38 о/с щодо уточнення дати поновлення позивача, а саме з 18 грудня 2007 року та уточнення посади і дати, а саме заступника начальника Служби внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України з 18 грудня 2007 року.
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
На стадії касаційного провадження спірним є питання щодо застосування до спірних правовідносин строку звернення до суду з цим позовом.
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон №108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону №108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
У статті 12 Закону №108/95-ВР закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 в справі №1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також указав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Окрім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону №108/95-ВР, зокрема, щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.
Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку про те, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону №108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону №108/95-ВР.
Відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України, яка визначає строки звернення до адміністративного суду, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Водночас, як визначено приписами частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно із частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Питання, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, досліджені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21), у якій, зокрема, зазначено, що Верховний Суд України у постанові від 26 жовтня 2016 року в справі №362/7105/15-ц (провадження №6-1395цс16), проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, зробив висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Також Верховний Суд України указав, що позовна вимога про стягнення компенсації за вимушений прогул відноситься до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року в справі №620/3884/18 (провадження №К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року в справі №813/1247/17 (провадження №К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року в справі №826/12721/17 (провадження №К/9901/37996/18) визначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду.
Разом із тим, у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі №369/10046/18 (провадження №61-9664сво19) зроблено висновок про те, що виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця в заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватися як плата за виконану роботу. Отже, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. За змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою в розумінні статті 2 Закону №108/95-ВР, тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже, строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Указане, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21), свідчить про суперечливу судову практику щодо застосування частини першої чи другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та щодо визначення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу.