ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 травня 2022 року
м. Київ
справа №460/6537/20
провадження № К/9901/44095/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Данилевич Н. А., Шевцової Н. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні справу
за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної установи «Центр охорони здоров`я державної кримінально - виконавчої служби України», Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, визнання протиправною відмови та стягнення моральної шкоди, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2021 року (судді Бруновська Н. В., Матковська З. М., Шавель Р. М.) і
в с т а н о в и в:
1. У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України, Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально - виконавчої служби України» (далі також - ЦОЗ ДКВС України), Державної казначейської служби України, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України щодо не затвердження наказом від 29 січня 2020 року № 427 К «Про затвердження структури Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» лікувально-профілактичного закладу для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України;
- зобов`язати Міністерство юстиції України визначити своїм наказом лікувально-профілактичний заклад для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України;
- визнати протиправною відмову від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20 ЦОЗ ДКВС України та Міністерства юстиції України в наданні медичної допомоги;
- стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України моральну шкоду в розмірі 100000,00 грн.
2. Позовні вимоги обґрунтував тим, що впродовж тривалого часу безуспішно намагається отримати безоплатну медичну допомогу на пільгових умовах в профільному лікарняному закладі ЦОЗ ДКВС України як пенсіонер і колишній працівник Державної кримінально-виконавчої служби України. Пояснив, що частково втратив працездатність та його захворювання пов`язане з проходженням служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, тож має, з його погляду, право на медичне забезпечення в закладі охорони здоров`я зазначеного відомства на пільгових умовах.
3. Обставини, які встановили суди попередніх інстанцій, можна викласти так.
ОСОБА_1 проходив службу в органах Державного департаменту з питань виконання покарань, що входили в структуру Державної кримінально-виконавчої служби України.
З 22 грудня 2008 року позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області як особа, що отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII), що підтверджується довідкою № 827/03 від 11 серпня 2020 року.
Згідно з довідкою Рівненської міської МСЕК РВН № 000549 від 23 січня 2009 року ОСОБА_1 встановлена ступінь втрати працездатності у відсотках (30 %) через захворювання, пов`язане з проходженням служби в органах Державного департаменту з питань виконання покарань.
Згідно з медичною довідкою № 23 від 14 лютого 2020 року ОСОБА_1 страждає на атеросклеротичний кардіосклероз, стенокардію, ішемічну хворобу серця, фібріляцію передсердя та гіпертонічну хворобу.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що позивач неодноразово звертався до Міністерства юстиції України, ЦОЗ ДКВС України з приводу надання йому медичної допомоги (безоплатно, на пільгових умовах) як пенсіонеру Державної кримінально-виконавчої служби України.
Зокрема, у відповідь на звернення позивача від 03 лютого 2019 року ЦОЗ ДКВС України листом від 12 березня 2019 року № 1495/02-19 повідомив, що питання надання безоплатної медичної допомоги ветеранам та пенсіонерам Державної кримінально-виконавчої служби України в лікарняних закладах на пільгових умовах не вирішено. Для забезпечення лікування цієї категорії до адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України надіслано лист від 01 березня 2019 року № 1336/09-19 щодо надання відповідної інформації для подальшого формування кошторису з метою забезпечення медичного обслуговування.
09 березня 2020 року позивач звернувся до Міністерства юстиції України щодо надання медичної допомоги на пільгових умовах як пенсіонерові Державної кримінально-виконавчої служби України.
Не отримавши відповіді на це звернення, позивач, за текстом судових рішень, 15 квітня 2020 року, 18 травня 2020 року і 19 червня 2020 року звертався на урядову «гарячу лінію» з цього приводу.
Відтак Міністерство юстиції України повідомило ОСОБА_1 , що порушені у його зверненнях питання (які надійшли на «гарячу лінію») розглянуло ЦОЗ ДКВС України, про результати розгляду теж повідомило.
Як можна зрозуміти зі змісту судових рішень, йдеться про лист ЦОЗ ДКВС України від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20, у якому зазначено, що питання організації надання безоплатної медичної допомоги ветеранам та пенсіонерам Державної кримінально-виконавчої служби України в лікарняних закладах на пільгових засадах не вирішено. У структурі ЦОЗ ДКВС України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 29 січня 2020 року № 427/К, немає лікувально-профілактичного закладу для надання медичної допомоги персоналу, пенсіонерам та ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України. Медична допомога цим категоріям надається відповідно до наказів Міністерства охорони здоров`я № 503 та № 504 від 19 березня 2020 року, якими врегульовано порядок вибору сімейного лікаря.
Отримана відповідь позивача не задовольнила, відтак він звернувся до суду з цим позовом.
Рішення судів першої і апеляційної інстанцій
4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 26 листопада 2020 року позов задовольнив частково.
Визнав протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України і ЦОЗ ДКВС України, внаслідок якої ОСОБА_1 був позбавлений пільг, гарантованих пунктами 1-5 частини першої статті 6 Закону України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон № 203/98-ВР), дія якого поширюється на нього, як на звільнену зі служби особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, в силу вимог частини третьої статті 23 Закону України від 23 червня 2005 року № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV).
Стягнув солідарно з Міністерства юстиції України та ЦОЗ ДКВС України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану внаслідок протиправною бездіяльністю, в сумі 30000,00 гривень.
У решті позовних вимог - відмовив.
Крім того, стягнув до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір: з Міністерства юстиції України - у розмірі 570,40 грн; з ЦОЗ ДКВС України - у розмірі 570,40 грн.
5. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, проаналізувавши положення статті 23, частини першої статті 14 Закону № 2713-IV, зазначив, що частина сьома статті 23 Закону № 2713-IV поширює свою дію лише на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та на інших працівників кримінально-виконавчої служби, які в нинішній час проходять службу або працюють в Державній кримінально-виконавчій службі України. До тих осіб, які звільнилися зі служби або з роботи в цьому відомстві з будь-яких причин, зазначена правова норма не застосовується.
З цих мотивів суд першої інстанції зробив висновок про помилковість доводів позивача, який переконував у тому, що на нього поширюється дія частин п`ятої, сьомої статті 23 Закону № 2713-IV та, у цьому зв`язку, частина восьма статті 95 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII).
Водночас цей суд, покликаючись на частину третю статті 23 Закону № 2713-IV, зазначив, що позивач отримує пенсію за вислугу років, призначену йому при звільненні з органів Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Закону № 2262-XII. Отож, за текстом рішення суду, позивач проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України саме як особа рядового або начальницького складу кримінально-виконавчої служби, тому він користується усіма правовими і соціальними гарантіями, передбаченими Законом України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон № 203/98-ВР). На основі наведеного суд першої інстанцій виснував, що позивач безсумнівно має гарантоване статтею 6 Закону № 203/98-ВР право на безоплатне користування закладами охорони здоров`я центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.
Далі суд першої інстанції, аналізуючи Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (зокрема пункт 1, підпункт 95 2 пункту 4, підпункт 13 1 пункту 12 цього Положення), виснував, що саме на Мін`юст покладений обов`язок створення закладів охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби та визначення напрямків їх діяльності, зокрема й таких профільних закладів, які повинні надавати безоплатну медичну допомогу ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України, для забезпечення передбачених статтею 6 Закону України № 203/98-ВР соціальних гарантій.
Відтак зауважив, що Кабінет Міністрів України, за пропозицією Міністерства юстиції України, розпорядженням від 13 вересня 2017 року № 684-р утворив ЦОЗ ДКВС України. Цим розпорядженням Мін`юст зобов`язане забезпечити утримання зазначеної державної установи в межах наявної чисельності органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України та видатків, що передбачені на їх утримання у Державному бюджеті України на відповідний рік.
На виконання цього розпорядження Міністр юстиції України видав наказ від 02 листопада 2017 року № 3394/5 «Про утворення Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», яким затвердив Положення про ЦОЗ ДКВС України.
Суд першої інстанції звернув увагу на зміст розділу ІІІ зазначеного Положення (основні завдання), зазначив про структуру і штатну чисельність зазначеної державної установи, яку затвердило Міністерство юстиції України наказом від 22 листопада 2017 року № 4610/к, після чого виснував, що в структурі Державної кримінально-виконавчої служби України фактично створено заклад охорони здоров`я, який повинен організовувати, в тому числі, і надання медичної допомоги персоналу ДКВС України, їх профілактичного оздоровлення та реабілітації.
Однак, за текстом рішення суду, створена Мін`юстом ЦОЗ ДКВС України та її відокремлені структурні підрозділи на сьогодні фактично надають медичну допомогу лише засудженим та особам, взятим під варту. Як підтвердження свого висновку суд першої інстанції зазначив про згаданий вище лист-відповідь ЦОЗ ДКВС України від 14 квітня 2020 року № 2014/02-20.
На основі наведеного цей суд ствердив, що позбавлення ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, зокрема позивача, соціальних гарантій, прямо передбачених статтею 6 Закону № 203/98-ВР, зумовлено протиправною бездіяльністю як Мін`юсту, так і створеної ним з відповідною метою державної установи.
З уваги на висловлені мотиви суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність як Мінюсту, так і ЦОЗ ДКВС України, яка, з погляду цього суду, спричинилася до того, що позивач був позбавлений пільг, гарантованих пунктами 1-5 частини першої статті 6 Закону № 203/98-ВР, дія якого поширюється на нього, як на звільнену зі служби особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 2713-IV.
Окрім того, суд першої інстанції задовольнив вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, однак вважав, що справедливим і співмірним розміром відшкодування буде 30000,00 грн.
6. Восьмий апеляційний адміністративний суд скасував рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2020 року і ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.
7. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не має статусу ветерана [Державної кримінально-виконавчої служби України] чи учасника бойових дій, тому не належить до кола суб`єктів, на яких поширюється дія Закону № 203/98-ВР. Тому, пояснив цей суд, висновки суду першої інстанції в цій частині є помилкові.
Далі, з посиланням на частину шосту статті 23 Закону № 2713-IV, апеляційний суд зазначив, що позивач отримує пенсійне забезпечення відповідно до Закону № 2262-ХІІ; крім того позивач не належить до пільгової категорії пенсіонерів Державної кримінально-виконавчої служби України, яка має право отримувати безоплатну медичну допомогу у лікарняних закладах ЦОЗ ДКВС України. Водночас додав, що позивач може отримати безкоштовну медичну допомогу у закладах медичного обслуговування населення відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 19 березня 2018 року № 504 «Про затвердження Порядку надання первинної медичної допомоги» та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 19 березня 2018 року № 503 «Про затвердження Порядку вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу та форми декларації про вибір лікаря, який надає первинну допомогу».
Суд апеляційної інстанції зазначив також про те, що судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Зрештою наголосив, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
На думку цього суду, позивач не довів яким чином дії Міністерства юстиції України, ЦОЗ ДКВС України порушують його права та інтереси, тобто породжують, змінюють або припиняють його права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.
Позаяк стягнення моральної шкоди опосередковувалося вимогами про визнання протиправною бездіяльності відповідачів, для задоволення яких суд апеляційної інстанції не знайшов підстав, ці вимоги теж не мають підстав для задоволення.
Касаційне оскарження
8. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій справі.