Постанова
Іменем України
18 травня 2022 року
м. Київ
справа № 357/2104/20
провадження № 61-18834св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Кривенький Сергій Анатолійович,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 та його адвоката Батури Павла Олександровича на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 квітня 2021 року в складі судді Ярмоли О. Я. та на постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року в складі колегії суддів Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Кравець В. А.,
ВСТАНОВИВ :
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, визнання права на частку в спільній сумісній власності подружжя та поділ майна подружжя.
Позов мотивувала тим, що з 17 липня 2001 року по 15 червня 2018 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Указувала, що під час перебування в шлюбі 06 грудня 2013 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , яку 25 вересня 2017 року відчужили за договором купівлі-продажу. Зазначала, що того ж дня за кошти, одержані від реалізації квартири, вони разом з чоловіком придбали у ОСОБА_3 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_2 . Зазначила, що не перевіряла документи після укладення правочинів, однак після розірвання шлюбу їй стало відомо, що за домовленістю з продавцем частки в праві спільної власності на будинок її продаж було оформлено договором дарування, незважаючи на те, що 25 вересня 2017 року подружжям фактично передавалися ОСОБА_3 кошти, які були вилучені від продажу спільної квартири подружжя. Вважала, що укладений між відповідачами договір дарування є удаваним правочином, який вони вчинили з метою приховання його дійсної правової природи як договору купівлі-продажу, чим порушено її права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя. Також указувала, що ОСОБА_2 без її згоди відчужив придбаний у шлюбі автомобіль ЗАЗ Vida 2012 року випуску, який був оформлений на нього, незважаючи на те, що вказаний транспортний засіб є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким:
визнати удаваним договір дарування 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , укладений 25 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
застосувати наслідки визнання вказаного договору удаваним шляхом визнання 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 19/100 часток у праві спільної часткової власності на спірний будинок;
cтягути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію в розмірі половини вартості автомобіля ЗАЗ Vida (легковий седан-В) 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що становить 69 311,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, позов задоволено частково:
визнано договір дарування 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , укладений 25 вересня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , удаваним правочином, визнавши, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу;
визнано 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ;
визнано за ОСОБА_1 право на 19/100 часток у праві спільної часткової власності на вказаний житловий будинок;
стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості автомобіля ЗАЗ Vidа (легковий седан - В) 2012 року випуску, що становить 19 250 грн;
в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено;
вирішено питання про судові витрати.
Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 1 761 грн.
Судові рішення мотивовані тим, що:
оспорюваний договір дарування укладено в один день з договором купівлі-продажу належної подружжю ОСОБА_1 квартири та посвідчувався одним і тим же нотаріусом з інтервалом часу в півтори години;
ОСОБА_3 не перебувала в родинних чи дружних відносинах з ОСОБА_2 та не мала мотивів для здійснення безоплатного відчуження належного їй нерухомого майна незнайомій особі;
з урахуванням пояснень свідків про намір подружжя ОСОБА_1 придбати частинку будинку після продажу належної їм квартири наявні підстави для висновку, що оспорюваний договір дарування є удаваним, оскільки насправді сторони мали на меті досягнення правових наслідків, характерних для договору купівлі-продажу;
ОСОБА_2 відчужив належний сторонам на праві спільної сумісної власності автомобіль без згоди позивачки, а тому зобов`язаний сплатити їй компенсацію в розмірі половини ринкової вартості транспортного засобу.
Аргументи учасників справи
18 листопада 2021 року ОСОБА_2 та його представник подали до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просили їх скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання договору дарування удаваним, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ між подружжям як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити в оскарженій частині нове рішення про відмову в позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що, пред`являючи позов про визнання договору дарування удаваним, позивачка мала б довести, що сторони оспорюваного правочину мали намір приховати укладення договору купівлі-продажу. При цьому, враховуючи відмінності в правовій природі договорів дарування та купівлі-продажу, зокрема, в частині їх оплатності, позивачка мала б довести факт отримання дарувальником грошових коштів за відчужене нерухоме майно. Однак позивачка належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин суду не надала. Зазначають, що сам по собі факт укладення договору дарування відразу після продажу спільної квартири подружжя не свідчить про його удаваність, оскільки укладення двох правочинів в один день у одного нотаріуса мотивоване виключно економією часу. Вказують, що ОСОБА_2 знав ОСОБА_3 ще з 2013 року та допоміг у складний період в її житті, а здійснення дарунку викликане вдячністю за підтримку.
У січні 2022 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому позивачка просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, посилаючись на те, що суди повно встановили фактичні обставини справи та зробили правильний висновок про те, що оспорюваний правочин є удаваним. Указує, що договір, який встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Оскільки, укладаючи договір дарування, ОСОБА_3 отримала від подружжя ОСОБА_1 кошти від реалізованої ними спільної квартири, вважає, що насправді між відповідачами було укладено саме договір купівлі-продажу.
У січні 2022 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшли підписані представником пояснення на відзив на касаційну скаргу, в яких сторона відповідача наполягає на задоволенні касаційної скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 13 грудня 2021 року вказано, що судові рішення оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16 та постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року в справі № 369/11750/15-ц, від 29 січня 2020 року в справі № 711/2892/19-ц, від 13 лютого 2020 року в справі № 761/12145/17, від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16-ц.
Аналіз змісту та вимог касаційної скарги дає підстави для висновку, що судові рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення компенсації за відчужений відповідачем автомобіль у касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2001 року, який рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2018 у справі №357/3445/18 розірвано.
06 грудня 2003 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбали квартиру АДРЕСА_1 .
25 вересня 2017 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу.
Того ж дня між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок, за умовами якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар 19/50 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_2 сторонами договору оцінено в 323 546,00 грн.
Право власності на 19/50 часток у праві спільної часткової власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частини перша, друга статті 235 ЦК України).
Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.