Постанова
Іменем України
03 травня 2022 року
місто Київ
справа № 520/5386/15-ц
провадження № 61-3496св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Виконавчий комітет Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року, постановлене суддею Пучковою І. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Князюка О. В., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
також касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2019 року, постановлене суддею Петренком В. С., та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Князюка О. В., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у квітні 2015 року звернулася до суду з позовом про визнання свідоцтва про право власності недійсним, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним, визнання права власності на 14/30 часток домоволодіння.
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що згідно з протоколом засідання правління Колгоспу ім. 51-ї Перекопської дивізії Приморського району м. Одеси від 15 лютого 1958 року № 8 ОСОБА_4 , члену цього колгоспу, виділена земельна ділянка під забудову за адресою: АДРЕСА_1 . Після завершення будівництва житлового будинку з надвірними спорудами згідно з рішенням виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 28 липня 1961 року № 481 визнано право власності на будинок за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_4 .
На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності від 09 серпня 1961 року на житловий будинок. ОСОБА_4 працювала у колгоспі до 01 березня 1964 року, що давало підстави відносити побудований будинок до суспільної групи як колгоспний двір. Окрім неї, членом колгоспного двору був її неповнолітній на той час син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до примірного Статуту сільськогосподарської артілі, прийнятого з`їздом колгоспників-ударників, затвердженого РНК СРСР та ЦК ВКП від 17 лютого 1935 року, житловий будинок був власністю колгоспного двору. Усупереч рішенню виконкому, свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння видане не на колгоспний двір, а лише на його голову ОСОБА_4 .
У зв`язку з цим позивач вважала свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09 серпня 1961 року та рішення виконкому Приморської райради депутатів від 28 липня 1961 року такими, що порушили право власності та позбавили частки майна ОСОБА_5 .
Позивач вважала, що оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на час будівництва будинку та на час припинення існування колгоспного двору були членами колгоспного двору, тому набули право спільної власності на домоволодіння у рівних частках, тобто по 1/2.
ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. Після її смерті відкрилася спадщина, спадкоємцями якої були ОСОБА_5 та ОСОБА_2
ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори 23 квітня 2001 року за реєстровим № 3-1400, за змістом якого заповіла весь будинок своєму синові ОСОБА_5 та дочці ОСОБА_2 у частках: синові - 2/5 частки будинку, дочці - 3/5 частки будинку.
На підставі заповіту видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20 березня 2003 року. У заповіті та свідоцтві про право на спадщину за заповітом спадковим майном зазначено весь житловий будинок, хоча його половина належала ОСОБА_5 , тому заповіт є частково недійсним, а свідоцтво про право на спадщину за заповітом підлягає визнанню недійсним.
Позивач стверджувала, що відповідно до заповіту спадкове майно, яке складається з 1/2 частки житлового будинку, має бути розподілене таким чином: ОСОБА_2 - 3/5 від 1/2 частки будинку, що буде складати 3/10 частки будинку, та ОСОБА_5 - 2/5 від 1/2 частки будинку, що буде складати 2/10 частки будинку. Інша 1/2 частка будинку належала не ОСОБА_4 , а ОСОБА_5 , тому у цілому йому після розподілу спадкового майна повинно належати 1/2 + 2/10 = 7/10 частки будинку.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , за життя заповіт не склав. Його спадкоємцями є дружина ОСОБА_1 , сини ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . ОСОБА_7 шляхом подання відповідної заяви нотаріусу відмовитися від своєї частки на користь ОСОБА_1 ОСОБА_6 від спадщини відмовився на користь інших спадкоємців, не вчинив дії з прийняття спадщини. Тому після смерті ОСОБА_5 його 7/10 часток будинку повинні бути розподілені у розмірі 2/3 від 7/10 часток будинку ОСОБА_1 , тобто, 14/30 часток будинку, а 1/3 від 7/10 часток будинку - ОСОБА_3 , тобто 7/30 часток будинку.
Стислий виклад позиції ОСОБА_3
ОСОБА_3 позовні вимоги ОСОБА_1 визнав частково та звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив:
- визнати недійсним свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09 серпня 1961 року;
- визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_4 від 23 квітня 2001 року у частині визначення обсягу спадкового майна та у частині визначення порядку користування будинком;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20 березня 2003 року;
- визнати за ним у порядку спадкування право на 7/30 часток житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1 , та у цілому складається з: літ. «А» - житлової будівлі, загальною площею 68, 9 кв. м, житловою площею 36, 9 кв. м, та надвірних споруд: літ. «Г» - літня кухня, «Д» - сарай, «Е» - вбиральня, «Ж» - сарай, «З» - гараж, «Л» - сарай, «И» - стіни, «К» - навіс, ІІ, ІІІ - теплиці, № 2-8 - огорожа,
«І» - мостіння, що розташовані на земельній ділянці, площею 895, 00 кв. м.
Відповідач посилався на те, що свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, видане 09 серпня 1961 року Житлово-комунальним відділом виконкому Приморської райради депутатів трудящих, є недійсним у зв`язку з його невідповідністю рішенню виконкому Приморської райради депутатів трудящих від 29 (28) липня 1961 року № 481 та чинному на той час законодавству.
Оскаржуючи заповіт, відповідач навів такі міркування, що у заповіті зазначено про приміщення, які відходять у користування кожному спадкоємцеві. Водночас при визначенні порядку користування спадковим майном, визначеним у заповіті, приміщення не відповідають заповідальним часткам, а також не відповідають майновим правам членів колгоспного двору, яким належав весь будинок.
За таких обставин вважав, що заповіт у частині зазначення спадкового майна та у частині визначення порядку користування має бути визнаним частково недійсним.
Оскільки до виданого 20 березня 2003 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом як до спадкового майна включена частина домоволодіння, яка не була спадковим майном і належала не ОСОБА_4 , а ОСОБА_5 , відповідач вважав, що свідоцтво підлягає визнанню недійсним.
Враховуючи, що ОСОБА_5 належала інша 1/2 частка домоволодіння, яка не входила до спадкового майна його померлої матері ОСОБА_4 , тому ОСОБА_5 , з урахуванням його частки та частки у спадщині, повинно було належати: 1/2 + (1/2*2/5) = 7/10. Після смерті ОСОБА_5 від належного йому на день смерті майна (7/10 домоволодіння) 2/3 частки повинні перейти у власність ОСОБА_1 , а 1/3 - ОСОБА_3 .
Стислий виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 проти первісного та зустрічного позовів заперечувала, просила застосувати правила про позовну давність.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 26 грудня 2018 року Київський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 .
Додатковим рішенням від 03 квітня 2019 року Київський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою від 28 січня 2021 року Одеський апеляційний суд змінив рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року у частині обчислення строку щодо обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності. В іншій частині рішення апеляційний суд залишив без змін.
Постановою від 28 січня 2021 року Одеський апеляційний суд залишив без змін додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2019 року.
Відмовляючи у задоволенні позовів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що побудований ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними спорудами належав до суспільної групи колгоспний двір і має належати на праві спільної сумісної власності всім членам колгоспного двору, незалежно від статі та віку, тобто ОСОБА_4 та її син ОСОБА_5 .
За таких обставин суд вважав, що видане Житлово-комунальним відділом виконкому Приморської райради трудящих м. Одеси свідоцтво від 09 серпня 1961 року про право особистої власності ОСОБА_4 на домоволодіння суперечить рішенню виконкому від 28 липня 1961 року № 481, а тому має бути визнане недійсним, оскільки цим були порушені права малолітнього ОСОБА_5 на свою частку майна у колгоспному дворі, яка була рівною з часткою іншого члена колгоспного двору ОСОБА_4 .
Суд вважав, що оскільки ОСОБА_4 на день складення заповіту мала у власності не весь житловий будинок на АДРЕСА_1 , а лише його половину, то внесення до заповіту майна, що не належало їй, як заповідачу, не відповідало вимогам статті 534 ЦК Української РСР. Суд погодився з доводами ОСОБА_3 про те, що станом на день складення заповіту чинне на той час законодавство не передбачало права заповідача внести до заповіту умови про порядок користування спадковим майном. За таких обставин суд визнав обґрунтованими доводи первісного та зустрічного позовів про часткове визнання недійсним заповіту у частині визначення розміру спадкового майна та у частині визначення порядку користування спадковим майном. Щодо розподілу свого майна у пропорціях 2/5 синові ОСОБА_5 та 3/5 дочці ОСОБА_2 суд вважав, що немає правових підстав для визнання заповіту недійсним у цій частині, оскільки це відповідало вільному волевиявленню спадкодавця.
Оскільки розмір спадкового майна у заповіті від 23 квітня 2001 року не відповідав фактичному праву власності спадкодавця на заповідане майно, то видане на підставі частково недійсного заповіту свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20 березня 2003 року також за висновками суду також мало бути визнане недійсним.
За таких обставин суд вважав частково обґрунтованими позовні вимоги первісного та зустрічного позовів про визнання за ОСОБА_1 права власності у порядку спадкування на 14/30 часток домоволодіння, а за ОСОБА_3 - на 7/30 часток домоволодіння, як спадкоємцями ОСОБА_5 .
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій застосували до спірних правовідносин позовну давність, у зв`язку з чим відмовили у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що відповідач на підтвердження обставин складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, не надала належних доказів, зокрема, квитанцій до прибуткового касового ордера, платіжних доручень з відміткою банку або інших банківських документів, касових чеків, посвідчень про відрядження тощо.
Апеляційний суд відхилив квитанції до прибуткового касового ордера, датовані раніше дати ухвалення у справі додаткового рішення, оскільки ОСОБА_2 не надала будь-яких доводів щодо неможливості надання таких доказів під час розгляду цього питання у суді першої інстанції.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2
ОСОБА_2 02 березня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_2 .
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 283/2065/14-ц (провадження № 61-19098св18), від 26 вересня 2019 року у справі № 813/481/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1479/18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18. Відповідно до зазначених висновків при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи. У справі, що переглядалася, суд касаційної інстанції здійснював оцінку доводів про те, що ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на правову допомогу обґрунтовано тим, що суд першої інстанції не вирішив це питання при ухваленні рішення по суті за наявності доказів витрат на професійну правничу допомогу. Заявник зазначає, що у строки, визначенні статтею 141 ЦПК України, надала до суду докази на підтвердження надання правової допомоги та витрат, які мають бути сплачені заявником;
- суд першої інстанції застосував положення Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», який втратив чинність.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_3 надав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. На переконання відповідача, оскаржувані ОСОБА_2 судові рішення відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16. Посилання на правові висновки Верховного Суду у касаційній скарзі, на переконання ОСОБА_3 , є помилковими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3
ОСОБА_3 30 березня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у частині застосування позовної давності до вимог ОСОБА_3 , ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_3
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
- розгляд апеляційної скарги здійснив неповноважений суд за відсутності заявника у зв`язку із забороною допуску учасників справи до зали судового засідання;
- апеляційний суд незаконно відхилив клопотання про відкладення апеляційного розгляду саме з підстав чинення перешкод судом у допуску до зали засідань, а не у зв`язку з карантином, як помилково зазначив суд апеляційної інстанції. Безпідставним є висновок суду апеляційної інстанції щодо неподання заявником доказів неможливості участі в судовому засіданні у режимі відеоконференції, оскільки процесуальним законом не визначено обов`язок сторони брати участь у розгляді справи саме у режимі відеоконференції. За зазначеними обставинами відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права;
- суд апеляційної інстанції не дослідив письмові докази на підтвердження того, що позовна давність не пропущена, зокрема встановлений Київським районним судом м. Одеси факт втрати провадження у справі № 1512/2/2184/11 за позовом ОСОБА_5 щодо оскарження заповіту;
- суд першої інстанції не розглянув клопотання про визнання поважними причини пропуску позовної давності;
- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили перебіг позовної давності у спірних правовідносинах.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 22 березня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2021 року.
Ухвалою від 20 травня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 .
Ухвалою від 27 квітня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційних скарг та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з протоколом засідання правління Колгоспу ім. 51-ї Перекопської дивізії Приморського району м. Одеси від 15 лютого 1958 року № 8 члену зазначеного колгоспу ОСОБА_4 виділена земельна ділянка, площею 0, 15 га, під забудову та город.
Відповідно до рішення об`єднаних загальноколгоспних зборів колгоспників Колгоспу ім. 51-ї Перекопської дивізії та Колгоспу ім. Карла Лібкнехта Приморського району м. Одеси від 28 лютого 1958 року ці колгоспи об`єднані в один колгосп, якому присвоєно назву «Колгосп ім. Карла Лібкнехта».
Рішенням від 29 (28) липня 1961 року № 481 виконком Приморської райради депутатів трудящих визнав за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_4 , право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Житлово-комунальний відділ виконкому Приморської райради депутатів трудящих на підставі рішення виконкому Приморської райради депутатів трудящих 09 серпня 1961 року видав ОСОБА_4 свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, що розташоване у АДРЕСА_1 .
ОСОБА_4 23 квітня 2001 року склала заповіт, яким заповіла належний їй житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1 , таким чином: 3/5 часток житлового будинку - дочці ОСОБА_2 , а 2/5 - сину ОСОБА_5 .
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно з запитом Третьої одеської державної нотаріальної контори до Одеського міського бюро технічної інвентаризації від 07 червня 2002 року № 1915 нотаріус просив видати ОСОБА_5 довідку-характеристику на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1 , який належав померлій ІНФОРМАЦІЯ_2 громадянці ОСОБА_4 .
Зазначена довідка-характеристика у січні 2003 року видана ОСОБА_5 . У довідці-характеристиці зазначено, хто є власником об`єкта нерухомості та документ, на підставі якого підтверджується право власності об`єкта нерухомості за ОСОБА_4 - свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 09 серпня 1961 року, та частка, якою володіє власник, - одна ціла.
Державний нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Сегенюк С. В. 20 березня 2003 року видав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно з яким спадкоємцями зазначеного у заповіті майна ОСОБА_4 на 2/5 спадкового майна є її син ОСОБА_5 та на 3/5 спадкового майна - її дочка ОСОБА_2 . У цілому спадкове майно складалося з кам`яної житлової будівлі, загальною житловою площею 36, 9 кв. м, та надвірних споруд: літ. «Г» - літня кухня, «Д» - сарай, «Е» - вбиральня, «Ж» - сарай, «З» - гараж, ІІ, ІІІ - теплиці, № 2-8 - огорожа і мостіння на земельній ділянці, площею 895, 00 кв. м. На самовільно збільшений на 11, 0 кв. м гараж літ. «З» свідоцтво про право на спадщину не видавалося.
У свідоцтві про право на спадщину зазначено, що спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, «...складається з житлового будинку з надвірними спорудами, ...що належить померлій на підставі свідоцтва про право особистої власності, виданого Житлово-комунальним відділом Приморської Райради депутатів трудящих м. Одеси 09 серпня 1961 року…».
Земельна ділянка ОСОБА_4 відведена Колгоспом ім. 51-ї Перекопської дивізії, а не виконкомом міської чи районної Ради депутатів трудящих, тому суд зробив висновок, що земельна ділянка ОСОБА_4 відведена не під будівництво індивідуального будинку, а для колгоспного двору, головою якого була ОСОБА_4 .
04 серпня 2003 року ОСОБА_5 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом про поділ домоволодіння у натурі та про визначення порядку користування земельною ділянкою,
справа № 1512/2-2184/11.
01 лютого 2008 року ОСОБА_5 доповнив позовну заяву вимогами про визнання недійсним заповіту від 23 квітня 2001 року та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 березня 2003 року, у зв`язку з тим, що йому стало відомо, що домоволодіння було побудоване як колгоспний двір, членом якого він був, а не як індивідуальний житловий будинок.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
За життя ОСОБА_5 цивільна справа № 1512/2-2184/11 не була розглянута.
Після його смерті як правонаступника у справі № 1512/2-2184/11 залучено ОСОБА_1 .
ОСОБА_3 був залучений до участі у справі як третя особа, який 03 квітня 2012 року заявив самостійні вимоги про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
06 травня 2015 року Київський районний суд м. Одеси
у справі № 1512/2-2184/11 позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишив без розгляду.
Після смерті ОСОБА_5 спадщину за законом прийняли його дружина ОСОБА_1 та його син ОСОБА_3 , які 30 листопада 2010 року та 26 жовтня 2010 року, відповідно, звернулися до нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини.
ОСОБА_7 (син ОСОБА_5 ) 30 листопада 2010 року від своє частки спадщини відмовився на користь ОСОБА_1
ОСОБА_6 у встановлений статтею 1270 ЦК України шестимісячний строк не подав заяву про прийняття спадщини і не проживав зі спадкодавцем на день відкриття спадщини, а тому є таким, що не прийняв спадщину і від спадщини відмовився на користь інших спадкоємців згідно з частиною першою статті 1272 ЦК України, яка є чинною на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 .
1. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_3
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Верховний Суд врахував, що ОСОБА_3 , звертаючись до суду із позовом, діяв як спадкоємець ОСОБА_5 , який, за твердженнями позивача, був співвласником спірного майна, яке відносилося до колгоспного двору, проте протиправно було оформлено лише за ОСОБА_4 .
Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовували майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.
Згідно із частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.
Частиною другою статті 123 ЦК Української РСР передбачено, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
Відповідно до усталеної судової практики спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в навчальному закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося (пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили та такі обставини не заперечуються учасниками справи, що майно, на яке ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, належало до колгоспного двору відповідно до рішення виконкому Приморської райради депутатів трудящих м. Одеси від 28 липня 1961 року № 481, а тому обґрунтованими є вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння та про визнання недійсним заповіту у частині визначення розміру спадкового майна та у частині визначення порядку користування спадковим майном.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про обґрунтованість пред`явлених позовних вимог та про пропуск позивачем позовної давності.
В оцінці таких висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а також в оцінці доводів касаційної скарги щодо неправильного застосування судами правил позовної давності до спірних правовідносин Верховний Суд врахував таке.
Верховний Суд у постанові від 21 березня 2018 року у
справі № 57/314-6/526-2012 зазначив, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
При цьому, за змістом статті 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Отже, за змістом частини першої статті 261 ЦК України законодавець виходить (в оцінці початку перебігу позовної давності) не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти».
Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності у спірних відносинах, Верховний Суд врахував, що право на позов у ОСОБА_5 як члена колгоспного двору виникло, відповідно, з видачею 28 липня 1961 року оспорюваного свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння.
Відповідно до статей 44, 45 ЦК Української РСР 1922 року (чинного на момент видачі ОСОБА_4 свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння) права на позови зникають зі спливом трьохлітнього строку (позовна давність), якщо в законі не встановлено інший строк давності. Перебіг позовної давності починається з часу виникнення права на подання позову.
За правилами статей 71, 76 ЦК Української РСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Верховний Суд врахував, що на момент видачі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння ОСОБА_5 виповнилося 8 років, а повноліття він досягнув у 1971 році.
ОСОБА_5 за життя не оскаржував цього свідоцтва, прийняв спадщину у розмірі, визначеному у заповіті, хоча йому було відомо про те, що ОСОБА_4 оформила право особистої власності на домоволодіння, що входило до колгоспного двору, про що свідчить текст свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а також доповнень до позову ОСОБА_5 від 01 лютого 2008 року, в яких зазначено про те, що ОСОБА_5 було відомо про наявність рішення виконкому Приморського Райради депутатів трудящих від 28 липня 1961 року № 481 (зазначено, що копія такого рішення уже наявна в матеріалах справи). Проте питання визнання недійсним свідоцтва про право власності за ОСОБА_4 не було предметом позову. Вимога про скасування свідоцтва про право власності на домоволодіння була пред`явлена лише 16 квітня 2015 року правонаступником спадкодавця ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги про те, що на строки звернення до суду з позовом впливав тривалий розгляд справи № 1512/2/2184/11 за позовом ОСОБА_5 , правонаступником якого залучено ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 про поділ у натурі спадкового майна, є помилковими, оскільки, як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, із вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння звернулася у 2015 році вперше спадкоємець ОСОБА_5 ОСОБА_1 , яка була залучена до участі у справі як правонаступник ОСОБА_5 , а ОСОБА_5 з такими вимогами за життя не звертався.
Верховний Суд наголошує, що як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_3 , оскаржуючи свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, діють як спадкоємці ОСОБА_5 , який в межах строку позовної давності не оскаржив таке свідоцтво, так само як і не оскаржив це свідоцтво за спливом позовної давності з відповідним обґрунтуванням поважності причин пропуску позовної давності.
Потрібно враховувати, що право на оскарження свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння у ОСОБА_3 не могло виникнути до прийняття спадщини після смерті батька, оскільки за життя ОСОБА_5 мав таке право як член колгоспного двору, проте таким правом не скористався, а тому його спадкоємці, приймаючи спадщину, вважаючи, що спадкодавець мав право на частку у спірному майні, вправі оскаржити свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння саме з тих підстав, що таке свідоцтво порушує їхні права як спадкоємців ОСОБА_5 .