Постанова
Іменем України
03 травня 2022 року
місто Київ
справа № 127/30671/18
провадження № 61-7466св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 травня 2019 року, постановлене суддею Антонюком В. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Стадника І. М., Міхасішина І. В., Сопруна В. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просив стягнути на його користь:
- з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 13 вересня 2011 року № 1 у розмірі 1 859 148, 96 грн, що еквівалентно 65 766, 24 дол. США;
- з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 01 грудня 2011 року № 2 у розмірі 3 330 797, 87 грн, що еквівалентно 71 490, 54 дол. США.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 09 грудня 2010 року ОСОБА_3 у присутності свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_2 отримала від нього позику в сумі 16 250, 00 дол. США, яку зобов`язувалася повернути 09 грудня 2011 року, проте у визначений термін грошові кошти не повернула.
13 вересня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір позики № 1, за умовами якого він передав відповідачеві 28 250, 00 дол. США (еквівалентно 225 217, 48 грн) двома частинами, а саме: 12 000, 00 дол. США та 16 500, 00 дол. США, строком на один рік з моменту отримання позичальником позики. Позика у розмірі 12 000, 00 дол. США оформлена розпискою від 13 березня 2011 року.
01 грудня 2011 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір позики № 2, за умовами якого позивач передав відповідачеві 523 325, 35 грн, що еквівалентно 65 500, 00 дол. США, строком на один рік з моменту отримання позичальником позики. Передача грошових коштів відповідачеві підтверджується власноручно написаною ним розпискою від 01 грудня 2011 року.
Посилаючись на те, що відповідачі у визначений договорами строк зобов`язання щодо повернення грошових коштів не виконали, позивач просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь заборгованість у розмірі 1 859 148, 96 грн, що еквівалентно 65 766, 24 дол. США, а з ОСОБА_2 - 3 330 797, 87 грн, що еквівалентно 71 490, 54 дол. США.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відзиви на позов відповідачі не надали.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Заочним рішенням від 03 травня 2019 року Вінницький міський суд Вінницької області задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд стягнув на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 5 189 946, 81 грн, з яких: з ОСОБА_3 за договором позики від 13 вересня 2011 року № 1 - у сумі 1 859 148, 96 грн, що еквівалентно 65 766, 24 дол. США; з ОСОБА_2 за договором позики від 01 грудня 2011 року № 2 - у сумі 3 330 797, 87 грн, що еквівалентно 71 490, 54 дол. США. Здійснив розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції зробив висновок, що боржники ОСОБА_3 та ОСОБА_2 порушили свої зобов`язання за договорами позики, а порушені права позивача ОСОБА_5 на повернення суми позики та процентів за користування нею підлягають захисту в судовому порядку шляхом їх стягнення з відповідачів.
Ухвалою від 10 липня 2019 року Вінницький міський суд Вінницької області залишив без задоволення заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення суду першої інстанції.
Постановою від 02 жовтня 2019 року Вінницький апеляційний суд задовольнив частково апеляційну скаргу ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , скасував заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 травня 2019 року, направив справу для розгляду по суті за встановленою законом підсудністю до Козятинського міськрайонного суду Вінницької області.
Постановою від 20 січня 2021 року Верховний Суд скасував постанову Вінницького апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, справу направив для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про підсудність спору Козятинському міськрайонному суду Вінницької області.
Постановою від 30 березня 2021 року Вінницький апеляційний суд скасував заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 травня 2019 року, ухвалив нове рішення. Суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнив частково.
Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 грудня 2011 року № 2 у розмірі 1 971 018, 90 грн, що еквівалентно 74 217, 87 дол. США станом на 03 травня 2019 року, в іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , апеляційний суд зазначив, що не можна погодитися з висновком суду першої інстанції в частині визнання обґрунтованими і задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачів процентів за користування позикою за весь період часу з 13 вересня 2011 року до 30 листопада 2018 року у розмірі 44 566, 16 дол. США (за договором позики від 13 вересня 2011 року з ОСОБА_6 ) та з 01 грудня 2011 року до 30 листопада 2018 року у розмірі 71 490, 54 дол. США (за договором позики від 01 грудня 2011 року з ОСОБА_2 ). Рішення суду першої інстанції не містить відповідних розрахунків щодо суми позик і процентів за користування ними, які підлягають поверненню (сплаті), а наведені в мотивувальній частині значення еквівалентів сум позики в національній та/або іноземній валюті, вочевидь, є помилковими.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що при здійсненні розрахунку суми заборгованості позичальників ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перед позикодавцем ОСОБА_1 потрібно виходити зі встановленого судом змісту укладених між ними письмових договорів позики, а також виданих позичальниками розписок, оскільки вони не суперечать імперативним приписам актів цивільного законодавства.
Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що порушене право позивача ОСОБА_1 на повернення ОСОБА_3 позики і сплату відсотків за користування нею в зазначеному розмірі не підлягає захисту у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності та відсутністю підстав для її поновлення.
Оскільки суд першої інстанції усупереч вимогам частини першої статті 223 ЦПК України розглянув справу без участі відповідача ОСОБА_3 , за відсутності відомостей щодо належного повідомлення про час та місце розгляду справи, що призвело до порушення її прав, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач має право заявляти про застосування позовної давності в суді апеляційної інстанції.
Щодо позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 , то апеляційний суд частково погодився з розрахунком заборгованості за договором позики від 01 грудня 2011 року № 2, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Водночас апеляційний суд врахував сплачені ОСОБА_2 суми грошових коштів на погашення заборгованості за договором позики.
Заява ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності за вимогами, пред`явленими до нього, ОСОБА_2 , за висновками апеляційного суду, задоволенню не підлягає, оскільки, як встановлено судом, кінцевим днем строку повернення позики за договором позики № 2 є 01 грудня 2015 року, тоді як ОСОБА_1 звернувся до суду 30 листопада 2018 року, тобто в межах встановленої законом трирічної позовної давності.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2
ОСОБА_2 28 квітня 2021 року засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 травня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2021 року в частині вимог до ОСОБА_2 , ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_2 .
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що оскільки розписка позичальника є доказом укладення договору, складена на підставі договору позики та посвідчує факт передання грошової суми позичальнику, висновки про внесення розпискою змін до договору є необґрунтованими та зроблені з неправильним застосуванням норм права і неврахуванням правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17 (провадження № 61-40766св18), щодо розписки як доказу не лише укладення договору, а й факту передачі грошових коштів, проте розписка не є додатковою угодою про внесення змін до договору позики;
- суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки, викладені у:
постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), відповідно до яких під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалася;
постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16 (провадження № 14-318цс18), від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), відповідно до яких після визначеного договором строку надання позики право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється;
- суд апеляційної інстанції встановив обставини, які мають істотне значення, на підставі недопустимого доказу, а саме розписка від 01 грудня 2011 року видана на підставі договору позики від 01 грудня 2011 року № 2, яка підтверджує факт передачі коштів, однак не є правочином про внесення змін до договору, про що зробив висновок суд апеляційної інстанції;
- розрахунок заборгованості за договором позики апеляційний суд зробив без урахування зібраних у справі доказів (умов договору та акта звірки заборгованості);
- апеляційний суд не врахував, що відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14, якщо відповідач не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участь у такому розгляді, то це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції;
- відповідач ОСОБА_2 не отримував судових повісток та не знав про розгляд справи судом першої інстанції, повістки про виклик до суду направлялися за адресою, відмінною від місця проживання заявника, ним особисто не отримувалися. За таких обставин ОСОБА_2 додав до апеляційної скарги заяву про застосування позовної давності, проте в оскаржуваній постанові апеляційний суд не зазначив про розгляд такої заяви, не мотивував її відхилення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 02 липня 2021 року направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , просив залишити її без задоволення, а оскаржувані в частині судові рішення - без змін. Позивач наголосив на тому, що апеляційний суд надав оцінку заяві ОСОБА_2 про застосування позовної давності, зазначивши, що вона не підлягає застосуванню.
ОСОБА_2 03 серпня 2021 року направив до Верховного Суду додаткові пояснення до поданої ним касаційної скарги з урахуванням відзиву ОСОБА_1 на цю касаційну скаргу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1
ОСОБА_1 07 травня 2021 року засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 у зв`язку з пропуском позовної давності, змінити заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 травня 2019 року в частині вирішення вимог до ОСОБА_3 , в цій частині позов задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13 вересня 2011 року № 1 у розмірі 21 109, 59 дол США та відсотки за користування коштів у розмірі 1 119, 60 дол. США. В іншій частині рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 .
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
- суд апеляційної інстанції безпідставно застосував позовну давність за заявою відповідача, який був належно повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанції, тобто не був позбавлений права подати відповідну заяву саме до суду першої інстанції;
- суд апеляційної інстанції застосував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, згідно з яким той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Проте, від зазначеного висновку потрібно відступити, оскільки відповідач ОСОБА_3 належно повідомлялася про розгляд справи у суді першої інстанції;
- враховуючи процесуальну поведінку відповідача ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанцій мав застосувати правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 760/14479/13-ц (провадження № 61-1715ск18), щодо добросовісності використання сторонами наданих їм законом прав та обов`язків;
- суд апеляційної інстанції в обрахунку стягнутих сум допустив помилку у зв`язку із неправильним застосуванням періоду, з якого необхідно розраховувати заборгованість.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_3 03 серпня 2021 року направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просила залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 - без змін.
Відповідач зазначила, що не отримувала судових повісток про виклик до суду першої інстанції та не знала про розгляд справи у суді першої інстанції, а тому мала право заявити у суді апеляційної інстанції про застосування позовної давності до спірних правовідносин.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 31 травня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
Ухвалою від 07 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Ухвалою від 27 квітня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційних скарг та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 13 вересня 2011 року ОСОБА_1 як позикодавець та ОСОБА_3 як позичальник уклали договір позики № 1, за умовами якого позикодавець передав позичальнику власні грошові кошти в сумі 28 500, 00 дол. США, що дорівнює еквіваленту суми 225 217, 48 грн за офіційним курсом НБУ на момент підписання цього договору. Строк повернення позики сторони визначили один рік з моменту її отримання позичальником, а також передбачили право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики в розмірі 30 % річних.
Відповідно до пункту 2.4 договору позики № 1 передача грошових коштів за ним відбулася раніше, що підтверджується розписками позичальника від 09 грудня 2010 року та 13 березня 2011 року.
За розпискою від 09 грудня 2010 року ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 16 250, 00 дол. США, які зобов`язувалася повернути до 09 грудня 2011 року, а за розпискою від 13 березня 2011 року - 12 000, 00 дол. США, які зобов`язувалася повернути до 15 березня 2012 року. Виданими позичальником розписками не була передбачена сплата відсотків за користування позикою.
Водночас, уклавши в письмовій формі договір позики від 13 вересня 2011 року, сторони додатково врегулювали строки її повернення та відсотки за користування грошовими коштами.
01 грудня 2011 року ОСОБА_1 як позикодавець і ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики, за умовами якого позикодавець передає позичальнику власні грошові кошти в сумі 523 325, 35 грн, що дорівнює еквіваленту суми 65 500, 00 дол. США за офіційним курсом НБУ на момент підписання цього договору.
Згідно з пунктами 2.1, 3.1 договору позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики в розмірі 30 % річних, а строк, на який надається позика, становить один рік з моменту її отримання позичальником.
На підтвердження виконання цього договору в частині передачі грошових коштів ОСОБА_2 01 грудня 2011 року видав розписку, згідно з якою він одержав від ОСОБА_1 65 500, 00 дол. США, які зобов`язався повернути до 01 грудня 2015 року.
Апеляційний суд встановив, що укладенням відповідної розписки, яка містить підписи обох сторін, сторони фактично змінили (збільшили) строк повернення позики порівняно із зазначеним у договорі.
Водночас така розписка не містить будь-яких положень щодо розміру процентів за позикою або вказівки на те, що позика є безпроцентною, а тому апеляційний суд вважав, що положення договору позики від 01 грудня 2011 року № 2 про те, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики в розмірі 30 % річних, є чинним.
Щодо правової природи відносин, які виникли між сторонами
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , виходили із того, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики; ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , взявши на себе зобов`язання з повернення боргу, належним чином не виконали їх, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
За договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику (якщо умови про таке є в тексті договору).
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.
Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи між сторонами виникли правовідносини з договору позики, що не заперечувалося сторонами.
1. Оцінка аргументів касаційної скарги ОСОБА_2 .
Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стверджує, що сторони спору дійсно уклали договір позики, проте розписка не є додатковою угодою до цього договору позики, не вносить зміни, зокрема в частині строку кредитування, а тому її положення не можуть розглядатися як умови договору позики.
На обґрунтування таких доводів касаційної скарги заявник послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), Верховного Суду, викладені у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17 (провадження № 61-40766св18).
У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження
№ 14-465цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
У постанові від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17 (провадження
№ 61-40766св18) Верховний Суд наголосив, що з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Відповідно до висновків суду апеляційної інстанції за умовами укладеного письмового договору 01 грудня 2011 року ОСОБА_2 отримав у позику від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 65 500, 00 дол. США, які зобов`язувався повернути до 01 грудня 2015 року, про що склав відповідну розписку. Сторони погодили також, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики у розмірі 30 % річних.
Такі висновки суду апеляційної інстанції не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, на які заявник послався у касаційній скарзі, вважаючи, що їх помилково не врахував суд апеляційної інстанції. Апеляційний суд, дослідивши договір позики від 01 грудня 2011 року № 2 та розписку від 01 грудня 2011 року, укладені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , дійшов обґрунтованого висновку, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики, що не заперечує і сам позичальник ОСОБА_2 .
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з пунктами 6.1, 6.3 договору позики від 01 грудня 2011 року № 2 зміни, доповнення до цього договору допускаються за взаємною згодою сторін. Правочин, що вносить зміни до цього договору, має бути укладений сторонами письмово.