Постанова
Іменем України
24 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 761/4449/19
провадження № 61-200св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , у якому просив встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що в
1997 році сторони вирішили проживати разом однією сім`єю, у зв`язку з чим між ними виникли фактичні шлюбні відносини, які тривали до липня
2010 року. У вказаний період часу позивач та відповідач не перебували в будь-якому іншому зареєстрованому шлюбі та не зверталися до органів реєстрації актів цивільного стану для реєстрації їхнього шлюбу.
Обставини наявності між сторонами усталених відносин, притаманних подружжю, можуть бути підтверджені як особистими показаннями сторін, так і показаннями численних свідків.
Ураховуючи те, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 необхідно для вирішення майнових питань, пов`язаних із нерухомим майном та борговими зобов`язаннями, ОСОБА_1 просив суд встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 квітня 2019 року позов задоволено частково.
Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та дружини з 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі пояснень сторін, наданих у судовому засіданні, зібраних у справі доказів, а саме: фотокарток зі зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку та показів свідків, з урахуванням визнання позовних вимог відповідачем, є доведеним факт спільного проживання позивача з відповідачем як чоловіка та дружини.
Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо встановлення факту проживання однією сім`єю до 2004 року, суд першої інстанції виходив із того, що норми чинного на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у вказаний позивачем період.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі, однак, на його думку, суд першої інстанції вирішив питання про його права та інтереси, оскаржив його в апеляційному порядку.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції, пославшись на фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку у 1999, 2009 та 2010 роках, покази свідків ОСОБА_4 (дочка позивача) і ОСОБА_5 (товариш сторін), які визнав достовірними, та взявши до уваги визнання позовних вимог відповідачем, дійшов висновку про доведеність факту спільного проживання позивача з відповідачем як чоловіка та дружина з 01 січня 2004 року по
01 липня 2010 року.
Разом із тим, судом не враховано, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та у подальшому визнання майна спільною сумісною власністю необхідні належні та допустимі докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Вказані обставини судом не встановлено і матеріалами справи не підтверджено, а покази свідків не можуть бути єдиною та достатньою підставою для встановлення вказаного факту.
Фотокартки зі спільного відпочинку не містять інформації щодо предмета доказування, а тому не можуть вважатися належними доказами підтвердження факту наявності між сторонами відносин, притаманних сім`ї.
При цьому апеляційний суд посилався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 18 квітня 2019 року у справі № 552/6659/16-ц.
Крім того, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у випадку встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідача у період часу, протягом якого було придбано нерухоме майно (квартира АДРЕСА_1 ), яке в подальшому поділено в судовому порядку між позивачем та іншою особою, з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах (рішення у справі
№ 2-1861/11), відповідач може набути право власності на частину спірної квартири, тим самим порушивши права та інтереси титульного власника цього об`єкта нерухомості, яким є ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2021 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У листопаді 2021 року справу № 761/4449/19 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції застосовано положення частини першої статті 352 ЦПК України та пункту третього частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки не враховано правові висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від 20 квітня 2020 року у справі № 2027/12970/12, від 12 лютого 2020 року у справі № 241/1928/16-ц, від 04 липня 2019 року у справі № 175/2307/14-ц, в ухвалах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 2-3218/06, від 22 травня 2019 року у справі № 206/5662/17. Крім того, суд апеляційної інстанції порушив норми частини четвертої статті 206 ЦПК України та частини шостої статті 263 ЦПК України, оскільки не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 лютого2020 року у справі № 753/9826/17, не застосовано положення статті 3 СК України всупереч правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі
№ 643/6799/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15.
Крім того, апеляційний суд помилково взяв до уваги рішення у справі
№ 2-1861/11, оскільки у вказаній справі було вирішено питання лише щодо нерухомого майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , проте не вирішувалося питання про встановлення факту їх проживання у спірний період.
Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що рішення у цій справі порушує права чи законні інтереси ОСОБА_3 , оскільки саме по собі рішення суду про встановлення факту спільного проживання не є безумовною підставою для віднесення будь-якого майна до об`єктів спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Крім того, поза увагою суду залишено факт визнання позову відповідачем, що свідчить про необхідність задоволення позову у порядку частини четвертої статті 206 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі № 2-1861/11 було задоволено позов
ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна.
Визнано нерухоме майно, а саме: квартиру
АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю
ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 . Визнано за
ОСОБА_1 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 .
Зі змісту зазначеного судового рішення встановлено, що у 2011 році в судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_1 позов ОСОБА_6 визнав частково в частині визнання придбаного нерухомого майна спільною сумісною власністю сторін, та пояснив, що він дійсно перебуває у незареєстрованих шлюбних відносинах із позивачем, та вважає, що між ними склалися відносини, які притаманні подружжю. Відповідач визнає, що придбання об`єктів нерухомого майна відбулося за спільні кошти позивача та відповідача, та те, що між ними було досягнуто домовленості про те, що більша з квартир буде оформлена на позивача. Відповідач пояснив суду, що він не відмовляється від цієї домовленості, однак не має вільного часу для переоформлення за позивачем права приватної власності на квартиру
АДРЕСА_5 . Вважає, що у задоволенні позову в частині поділу спільного сумісного майна та визнання права приватної власності позивача на одну із квартир слід відмовити, оскільки фактичні шлюбні відносини між ним і позивачем тривають, а тому поділ майна, на його думку, є передчасним.
Під час розгляду вказаної справи, суд на підставі пояснень сторін та матеріалів справи установив, що ОСОБА_6 та ОСОБА_1 з 2004 року спільно проживають, ведуть спільне господарство та вважають, що між ними склалися відносини, що притаманні подружжю. Цей факт сторонами не оспорюється. Оскільки ні позивач, ні відповідач в будь-якому зареєстрованому шлюбі не перебувають, суд дійшов висновку про те, що сторони перебувають у фактичних шлюбних відносинах. При цьому сторони визнають, що інвестування в об`єкти нерухомого майна відбувалося за спільні кошти позивача та відповідача (а. с. 61).
30 липня 2013 року ОСОБА_6 відповідно до договору дарування квартири подарувала набуту у приватну власність на підставі зазначеного рішення суду квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_7 (а. с. 63).
Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1
ОСОБА_8 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла (а. с. 64).
27 листопада 2018 року ОСОБА_3 отримав у дар від ОСОБА_7 квартиру
АДРЕСА_1 відповідно до договору дарування квартири (а. с. 65, 66).
Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень наявність між сторонами конфлікту та численних судових справ щодо спірної квартири.
Так, у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування квартири
АДРЕСА_1 від 30 липня 2013 року та від 27 листопада
2018 року і ухвалою суду від 27 грудня 2018 року відкрито провадження у справі № 755/19588/18 (а. с. 75-78).
19 червня 2020 року відповідач ОСОБА_2 подала до суду заяву про вступ у справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, пославшись при цьому на оскаржуване рішення суду у справі та те, що за час спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу ними було набуте у спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Беручи до уваги факт перебування відповідача та позивача у фактичних шлюбних відносинах в період із 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року, наявність у цей час спільних прав та обов`язків, ОСОБА_2 вважала, що спірна квартира належить їй та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності (а. с. 80, 81).
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 20 липня
2020 року ОСОБА_2 було залучено до участі у справі № 755/19588/18
в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, оскільки ОСОБА_2 у результаті ухвалення судового рішення з будь-яким результатом його розгляду може пред`явити вимоги до позивача про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна або здійснення компенсації, так само майнові вимоги можуть бути заявлені і до сторони відповідачів стосовно спірного майна з обґрунтуванням встановленого факту спільного проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 14 грудня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів дарування залишено без розгляду.
У грудні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпровського районного суду
м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення з квартири
АДРЕСА_1 і ухвалою суду від 22 січня 2020 року відкрито провадження у справі № 755/19721/19 (а. с. 67-74).
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов залишено без розгляду.
На підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 позивачем надано фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку у 1999, 2009 та 2010 роках, покази свідків ОСОБА_4 (дочка позивача) і ОСОБА_5 (товариш сторін).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд встановити факт проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.
Задовольняючи частково позовні вимоги та встановлюючи факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та дружини з 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року, суд першої інстанції вважав доведеним зазначений факт, посилаючись при цьому на фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку та покази свідків, а також факт визнання позовних вимог відповідачем.
Скасовуючи вказане рішення та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та у подальшому визнання майна спільною сумісною власністю необхідні належні та допустимі докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.