ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 травня 2022 року
м. Київ
справа №640/10758/21
адміністративне провадження № К/9901/42052/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Чиркіна С.М.,
суддів: Єзерова А.А., Стародуба О.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021 (головуючий суддя: Гарник К.Ю.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021 (головуючий суддя: Оксененко О.М., судді: Лічевецький І.О., Мельничук В.П.) у справі № 640/10758/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Зеонбуд» до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення про визнання протиправними рішень в частині, зобов`язання вчинити дії, відшкодування шкоди,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
У квітні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Зеонбуд» (далі - ТОВ «Зеонбуд» або позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі - відповідач), в якому просило:
- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1351;
- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1352;
- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1353;
- визнати протиправним пункт 7 та додаток №4 рішення відповідача від 29.10.2020 №1354;
- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1351 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1352 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1353 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
- зобов`язати відповідача зробити перерахунок ліцензійного збору за рішенням від 29.10.2020 №1354 із застосування вагового коефіцієнту, який враховує територію надання програмних послуг: N=3000;
- стягнути з відповідача завдану майнову шкоду у вигляді надмірно сплаченого ліцензійного збору у загальній сумі 24 035 180 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.07.2021, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2021, позов задоволено.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
IІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
Ухвалою Верховного Суду від 24.11.2021 відкрито касаційне провадження та витребувано справу.
Одночасно іншою ухвалою Верховного Суду від 24.11.2021 задоволено клопотання відповідача і зупинено виконання оскаржуваних у цій справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
За результатами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено новий склад суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18.02.2022 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ «Зеонбуд» є провайдером програмної послуги та оператором багатоканальних ефірних цифрових телемереж МХ-1, МХ-2, МХ-3, МХ-4 у стандарті DVB-T2 (MPEG-4). Всі чотири телемережі об`єднані в одну та становлять єдиний технологічний комплекс (надалі - Телемережа).
Телемережа була розбудована ТОВ «Зеонбуд» на підставі ліцензій провайдера програмної послуги, які були видані Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення 09 грудня 2010 року, зокрема: МХ-1 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00016-п, МХ-2 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00017-п, МХ-3 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00017-п, МХ-5 - Ліцензія провайдера програмної послуги № 00019-п).
Зазначені ліцензії були видані зі строком дії - 10 років, відтак 09 грудня 2020 року закінчувався строк дії Ліцензій.
Враховуючи, кінцевий строк дії таких ліцензій - 09 грудня 2020 року та маючи намір продовжити дію ліцензій на новий строк, на підставі пункту 2.4 та 2.8 Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженого рішенням Національної ради з питань телебачення і радіомовлення від 28.12.2011 №2979, 14 вересня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявами про продовження ліцензій провайдера програмної послуги.
29 жовтня 2020 року відповідач на своєму засіданні прийняв наступні рішення:
1) № 1351 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00016-п від 09 грудня 2010 року, МХ-1);
2) № 1352 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00017-п від 09 грудня 2010 року, МХ-2);
3) № 1353 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00018-п від 09 грудня 2010 року, МХ-3);
4) № 1354 «Про заяву ТОВ «Зеонбуд», м. Київ щодо продовження строку дії ліцензій провайдера програмної послуги (НР № 00019-п від 09 грудня 2010 року, МХ-5).
В пунктах 6 рішень №1352, №1353, №1354 та пункті 7 рішення №1351 зазначено наступне: «Управлінню фінансової та бухгалтерської служби, на підставі Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 412 (зі змінами), нарахувати ТОВ «Зеонбуд», м. Київ, ліцензійний збір за видачу ліцензії провайдера програмної послуги, врахувати: територію розповсюдження програм - АР Крим, області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, міста: Київ і Севастополь; кількість програм - 8, кількість вітчизняних програм - 8, ваговий коефіцієнт, який враховує територію надання програмних послуг: N= згідно з Додатком 4 до Рішення, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на момент прийняття рішення, зменшення ліцензійного збору на 70% відповідно до розпорядження КМУ від 02.12.2015 №1275, Донецькі та Луганська області - територія надання програмної послуги, на території яких проходить антитерористична операція».
У Додатку № 4 до цих рішень відповідач визначив вагові коефіцієнти для розрахунку ліцензійного збору виходячи з місцезнаходження передавальних станцій позивача, тобто для кожної окремої області.
Суди встановили, що у телемережі ТОВ «Зеонбуд» мовить 28 телерадіоорганізацій, розташованих по всій території України, які здійснюють загальнонаціональне мовлення та розповсюджують сигнал не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України.
Також судами встановлено, що відповідач при обрахуванні ліцензійного збору за продовження ліцензій позивача застосував коефіцієнт «N» окремо для кожної області України.
06 листопада 2020 року позивач отримав рахунки № 19516, № 19517, №19518 та №19519 від 03 листопада 2020 року за продовження строку дії ліцензій.
У зв`язку із закінченням строку дії ліцензії, 06 листопада 2020 року позивач сплатив ліцензійний збір на підставі рахунків відповідача у розмірі - 50 399 180,00 (п`ятдесят мільйонів триста дев`яносто дев`ять тисяч сто вісімдесят гривень), а саме: 12 599 795 грн за кожну з 4-х Ліцензій.
Вважаючи, що відповідач неправильно здійснив обрахування ліцензійного збору за продовження ліцензій, позивач звернувся із цим позовом до суду.
ІV. АРГУМЕНТИ СТОРІН
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що при прийнятті оскаржуваних рішень, якими продовжено строк дії ліцензій, при обрахуванні ліцензійного збору відповідачем було невірно застосовано коефіцієнт «N» окремо для кожної області України, що, на переконання позивача, протирічить положенням Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №412 від 13.04.2011.
Також, позивач вважає, що відповідач не мав правових підстав для обрахунку коефіцієнта N, виходячи з місць розташування передавальних станцій, оскільки територія покриття (надання програмних послуг) визначається не областями, а 95% населення в межах України, тобто майже все населення України.
Відповідач проти позову заперечує та наголошує на тому, що ліцензійний збір при прийнятті відповідачем оскаржуваних рішень було обчислено відповідно до норм чинного законодавства, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає, у зв`язку із чим, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що враховуючи територію розташування (прийому) багатоканальної телемережі (території надання послуг), яка є тотожною всій території України, відповідач зобов`язаний був при розрахунку коефіцієнта ліцензійного збору застосувати коефіцієнт визначений для всієї території України, а не кожної області окремо.
Також суди наголосили, що згідно із «особливими умовами» Ліцензії покриття Телемережі позивача становить 95%, населення України, у зв`язку із чим відповідач мав застосовувати визначений у таблиці 2 Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору коефіцієнт « 3000».
Розрахунок ліцензійного збору судами попередніх інстанцій проведений виходячи з розміру прожиткового мінімуму станом момент прийняття рішення про видачу ліцензії в сумі 2 197 грн кратному спеціальному коефіцієнту « 3000», відтак вартість однієї ліцензії склала 6 591 000 (шість мільйонів п`ятсот дев`яносто одна гривня 00 копійок), відповідно вартість 4-х ліцензій склала 26 364 000 (двадцять шість мільйонів триста шістдесят чотири тисячі гривень).
За такого розрахунку суди дійшли висновку, що загальна сума сплачена позивачем в розмірі 50 399 180 грн з розрахунку 12 599 795 грн за кожну з 4-х Ліцензій є завищеною сумою ліцензійного збору на суму - 24 035 180,00 грн.
З метою ефективного захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та скасував пункт 7 та додатки №4 до рішень Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 29 жовтня 2020 року №1351, №1352, №1353 та №1354.
Також суди дійшли висновку про необхідність стягнення на користь позивача надмірно сплаченої суми ліцензійного збору в розмірі 24 035 180 грн.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції.
VІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ
Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та неповним з`ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.
На переконання скаржника судами першої та апеляційної інстанцій невірно застосовані положення частини другої статті 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», пункту 1.3 Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги затвердженого рішенням Національної ради від 28.12.2011 №2979, пункту 2 Методики розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії па мовлення, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №412 (зі змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 №106 (зі змінами) «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету».
Скаржник стверджує, що ліцензійний збір було обраховано за областями, оскільки так зазначив позивач у власних заявах на продовження Ліцензій.
Також скаржник зазначив, що особливими умовами Ліцензій визначено, що Телемережа позивача покриває 95% населення, а не всю територію України.
Скаржник наголошує, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб змінювався протягом спірних правовідносин, проте судами не вказано при розрахунку нового розміру ліцензійного збору, який розмір прожиткового мінімуму необхідно застосувати - на момент прийняття Національною радою рішень від 29.10.2020 або ж на момент здійснення перерахунку розміру ліцензійного збору за умови набрання законної сили рішення суду першої інстанції.
Скаржник вважає, що судами також невірно застосована частина четверта статті 23 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», оскільки загальнонаціональне мовлення це мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України, а не на все населення в межах території України, тому не підтверджує факт надання послуг всьому населенню території України.
Щодо стягнення з Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення завданої майнової шкоди у вигляді надмірно сплаченого ліцензійного збору скаржник, із посиланням на вимоги статті 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», зазначає, що ліцензійний збір перераховується до Державного бюджету України. З посиланням на постанову КМУ від 16.02.2011 №106 (зі змінами) «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» скаржник наголошує, що Національна рада здійснює тільки контроль за кодом класифікації 22011200 (плата за видачу, продовження, переоформлення ліцензії і за видачу дубліката ліцензій на мовлення та ліцензій провайдера програмної послуги). За позицією скаржника, стягнення коштів можливо тільки з Державного бюджету України через ГУДКСУ у м. Києві.
Щодо зобов`язання в рішенні суду скасувати пункт 7 та Додаток 4 оскаржуваних рішень скаржник вважає, що зазначений пункт не стосується порядку нарахування розміру ліцензійного збору за видачу/продовження ліцензії, в тому числі не встановлюють вагового коефіцієнту, які враховують територію надання програмних послуг.
Водночас скасовуються додатки № 4 цих рішень, в яких як раз і визначається значення вагового коефіцієнту, який враховує територію падання програмних послуг. Наголошує, що саме пункт 6 рішень №1352, 1353, 1354 від 29.10.2020 містять порядок нарахування розміру ліцензійного збору та в тому числі встановлюють знижку 70% в Донецькій та Луганській області.
Позивач скористався своїм правом, подав відзив на касаційну скаргу у якому зазначив, що у встановленому порядку звернувся до відповідача із заявами про продовження ліцензії провайдера програмної послуги та вже 06.11.2020 отримав рахунки №19516, №19517, №19518 та №19519 від 03.112020 за продовження строку дії Ліцензій. Змушений був сплатити нараховані суми оскільки, продовжені Ліцензії видаються виключно після сплати ліцензійного збору з подальшим зверненням до суду за захистом свої законних прав та інтересів.
Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховали всі фактичні обставини та надані докази, в межах наданих суду повноважень, відновили порушені права Позивача .
VІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального права та дійшов таких висновків.
За приписами частин першої, другої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Закон України від 23.09.1997 №538/97-ВР «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» (далі - Закон №538/97-ВР) визначає правові засади діяльності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі - Національна рада) як конституційного, постійно діючого, колегіального, наглядового та регулюючого державного органу в галузі телерадіомовлення.
Частиною першою статті 1 Закону №538/97-ВР визначено, що Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 14 Закону №538/97-ВР Національна рада здійснює регуляторні функції, передбачені законодавством України у сфері телерадіомовлення, у тому числі (…) ліцензування телерадіомовлення, надання дозволів на тимчасове мовлення.
Водночас, відповідно до частини другої статті 24 Закону №538/97-ВР виключно на засіданнях Національної ради приймаються рішення про видачу, продовження, переоформлення ліцензій на телерадіомовлення та про внесення змін до ліцензій
Закон України від 21.12.1993 №3759-XII «Про телебачення і радіомовлення» (далі - Закон №3759-XII) відповідно до Конституції України та Закону України «Про інформацію» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
Відповідно до визначень, наведених у статті 1 Закону №3759-XII, ліцензія провайдера програмної послуги - це документ державного зразка, який видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та засвідчує право ліцензіата надавати програмні послуги з використанням ресурсу багатоканальних телемереж; провайдер програмної послуги це суб`єкт господарювання, який на підставі ліцензії, виданої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення, на договірних засадах надає абонентам можливість перегляду пакетів програм, використовуючи для передавання цих програм ресурси багатоканальних телемереж.
Згідно із пунктом 7 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України ) суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 19 частини першої статті 4 КАС України визначено, що індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, в контексті вимог статті 4 КАС України відповідач як суб`єкт владних повноважень прийняв рішення яке стосується прав позивача та має бути оцінено судом з урахуванням вимог КАС України.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
З огляду на викладене позивач скористався правом на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень.
Частиною третьою статті 18 Закону №538/97-ВР передбачено, що порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення» (Закон №3759-XII).
Відповідно до частини першої статті 31 Закону №3759-XII за видачу або продовження строку дії ліцензій на мовлення та ліцензій провайдера програмної послуги сплачується ліцензійний збір.
Рішенням Нацради від 28.12.2011 №2979 затверджено Положення про порядок видачі ліцензії провайдера програмної послуги (далі - Положення №2979).
Положення № 2979 визначає механізм реалізації вимог Закону №3759-XII щодо ліцензування провайдерів програмної послуги та щорічної перереєстрації загальної концепції (принципи, підстави) добору програм для ретрансляції (пропозиції абонентам).
Пунктом 2.18 цього Положення закріплено, що провайдер програмної послуги, який не використовує радіочастотний ресурс, отримує ліцензію провайдера програмної послуги за реєстраційним принципом. Ліцензія провайдера програмної послуги видається строком на 10 років.
На виконання вимог статті 31 Закону №3759-XII Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №412 затверджена Методика розрахунків розмірів ліцензійного збору за видачу або продовження строку дії ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги, визначення розміру плати за переоформлення ліцензії та видачу дубліката ліцензії на мовлення, ліцензії провайдера програмної послуги (далі - Методика №412).
Отже, зі змісту наведених норм вбачається, що ліцензія провайдера програмної послуги видається строком на 10 років, за її видачу сплачується ліцензійний збір , розмір якого визначається згідно з Методикою.
Пунктом 2 Методики № 412 передбачено, що розрахунок розміру ліцензійного збору за видачу (продовження) ліцензії провайдера програмної послуги з використанням та без використання радіочастотного ресурсу (незалежно від технології надання програмної послуги) проводиться за такою формулою: P = S х N де Р - розмір ліцензійного збору, гривень; S - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, гривень. N - ваговий коефіцієнт, який враховує територію мовлення або надання програмних послуг, значення наведені у таблиці 2.
Методика також містить наступні критерії розрахунку: k - коефіцієнт потенціалу мережі, значення наведені у таблиці 1; T - середньодобовий обсяг мовлення, годин; 24 - кількість годин у добі. Проте в контексті предмету спору вони не є спірними.
Таблиця 2 Методики визначає коефіцієнти для провайдера програмної послуги з урахуванням чисельності населення на території (область, район, місто, район у місті, смт, селище тощо), де передбачається надання програмної послуги.
Отже, визначальною є чисельність населення на території (область, район, місто, район у місті, смт, селище тощо), де передбачається надання програмної послуги.
Водночас Таблиця 2 передбачає окремий коефіцієнт «N» у випадку надання програмних послуг населенню в межах території України, який становить 3000.
Суд звертає увагу, що «коефіцієнт N 3000» не містить визначеної чисельності населення та відсоткового співвідношення. Водночас його критеріями є «населення в межах території України».
Зміст таблиці 2 побудований таким чином, що для розрахунку коефіцієнта приймається мінімальна чисельність населення на певній території.
Коефіцієнти в таблиці розташовані за зростанням в залежності від збільшення чисельності населення, яке проживає на території покриття телемережі.
Водночас максимальна чисельність населення для кожного попереднього коефіцієнту визначається мінімальною чисельністю для наступного коефіцієнту.
Таблиця 2 містить максимальний коефіцієнт за чисельністю населення 1000 тис і більше, а також місто Київ без визначення чисельності населення.
Відповідно до «Особливих умов» кожної з Ліцензій позивача, покриття мультиплексів визначено для населення всієї України, а саме - забезпечення цілодобового мовлення не менше як 95% населення України.
Отже, «Особливі умови» кожної з Ліцензій, виданих позивачу, передбачають мінімальну кількість населення України, яка проживає на території покриття телемережі.
Частиною четвертою статті 23 Закону №3759-XII передбачено, що залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі, зокрема загальнонаціональне мовлення це мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України;