Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 344/7849/15-ц
провадження № 61-16585св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_4 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Горейко М. Д., Бойчука І. В. та касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року в складі судді Пастернак І.А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Горейко М. Д., Бойчука І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 є співвласниками у рівних частках нежитлового приміщення магазину № НОМЕР_1 загальною площею 238 кв. м, що знаходиться
на АДРЕСА_1 .
Із 2003 року зазначене нежитлове приміщення належало сину позивача - ОСОБА_5 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. За життя,
01 листопада 2007 року ОСОБА_5 уклав із ОСОБА_4 договір оренди майна - нежитлового приміщення загальною площею 238 кв. м, яке розташоване на першому поверсі житлового будинку на АДРЕСА_1 . Згідно з договором оренди відповідач зобов`язалася своєчасно і в повному обсязі щомісячно, не пізніше 10-го числа поточного місяця сплачувати власнику орендованого майна орендну плату в розмірі 10 доларів США по курсу НБУ на день оплати за кожен кв. м орендованої площі.
Із 24 лютого 2009 року позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець після смерті
ІНФОРМАЦІЯ_1 сина ОСОБА_5 , став співвласником 1/3 частки вказаного нежитлового приміщення та до нього, як спадкоємця, також перейшли права та обов`язки наймодавця за договором оренди майна, укладеного 01 листопада 2007 року з ОСОБА_4 .
Починаючи з 08 липня 2008 року ОСОБА_4 умови договору не виконувала, у зв`язку з чим дію договору на новий термін продовжено не було та в судовому порядку було зобов`язано ОСОБА_4 звільнити приміщення магазину та не чинити перешкод в користуванні ним.
У період із 24 лютого 2009 року по 31 березня 2012 року ОСОБА_4 фактично користувалася нежитловим приміщенням магазину АДРЕСА_2 без сплати коштів, у зв`язку з чим, позивач, з урахуванням збільшення позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь 1/3 частину заборгованості за договором оренди за період із 24 лютого 2009 року по 31 березня 2012 року, яка становить 763 829,51 грн.
У вересні 2016 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 , в якому просили стягнути з останньої 765 571,63 грн кожному заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення магазину
АДРЕСА_2 від 01 листопада 2007 року за період із 24 лютого
2009 року по 31 березня 2012 року.
Позов ОСОБА_2 і ОСОБА_3 мотивовано підставами, аналогічними позову ОСОБА_1 .
Ухвалою Івано-Франківського міського судуІвано-Франківської області
від 16 березня 2017 року позовиОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 об`єднано в одне провадження.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року позови ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено.
Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 818 077,30 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада 2007 року за період із 01 березня 2009 року по 31 березня 2012 року.
Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3
по 818 077,30 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада
2007 року за період із 01 березня 2009 року по 31 березня 2012 року кожному. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірні відносини між сторонами виникли на підставі договору оренди нежитлового приміщення площею 238 кв. м, укладеного між спадкодавцем позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 01 листопада 2007 року. При цьому, суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, зазначивши, що позивачами вживалися заходи щодо захисту своїх порушених прав та інтересів.
Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня
2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення.
Клопотання про поновлення пропущеної позовної давності задоволено частково.
Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволені частково.
Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 14 280,00 доларів США, що еквівалентно 372 422,40 грн заборгованості за договором оренди від 01 листопада 2017 року за період із 09 вересня 2010 року по 01 листопада 2010 року та неустойку за неповернення нежитлового приміщення після припинення цього договору за період з 01 січня 2011 року по 31 березня 2012 року.
Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 8 727,00 доларів США, що еквівалентно 227 600,165 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди від 01 листопада 2007 року за період із 28 квітня 2011 року по 31 березня 2012 року.
Стягнено із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 8 727,00 доларів США, що еквівалентно 227 600,165 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення після припинення договору оренди від 01 листопада 2007 року за період із 28 квітня 2011 року по 31 березня 2012 року. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виправлення описок та арифметичних помилок у постанові апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року залишені без задоволення.
Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 червня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд достеменно не встановив, коли саме позивачі довідалися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, з огляду на те, що встановлення початку перебігу позовної давності має вирішальне значення для правильного вирішення спору. Крім того, апеляційний суд не з`ясував правові підстави користування наймачем майном після закінчення строку дії договору оренди(30 жовтня 2010 року) та момент порушення прав позивачів, не встановив строк прострочення зобов`язання.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 02 лютого 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 350 948,78 грн неустойки за неповернення нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року.
Позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 351 748,54 грн неустойки кожному за неповернення нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року. У решті позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за орендну плату за період дії договору від 01 листопада 2007 року (у випадку позивачів з 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року) не підлягають до задоволення, у зв`язку із пропуском позовної давності. Що стосується позовних вимог про стягнення неустойки, то апеляційний суд дійшов висновку про їх обґрунтованість, оскільки відповідач безпідставно користувалася спірним приміщенням у позадоговірний період із 31 жовтня 2010 року до 31 березня 2012 року, тобто 17 місяців. Розраховуючи розмір неустойки апеляційний суд виходив із заявлених позивачами вимог, а саме щодо її стягнення в однократному розмірі від розміру орендної плати, тобто 10 доларів США за 1 кв. м.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів
07 листопада 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргуна постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням за період із 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказані позовні вимоги та стягнути з відповідача на їх користь по 413 821,70 грн.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, заявники вказують на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року в справі № 922/1467/19 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
11 листопада 2020 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 лютого 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема, заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року в справі № 6-43цс17 та в постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 161/20278/14-ц.
При цьому, заявник посилається на те, що ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача неустойки за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), апеляційний суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки таких вимог позивачем не заявлялося та суд першої інстанції таких вимог не розглядав. Таким чином, судами надано неправильну правову оцінку спірним правовідносинам, застосовано норми чинного законодавства, які регулюють питання неналежного виконання зобов`язання щодо оплати орендних платежів, проте такі не підлягали застосуванню, а суд апеляційної інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог та вирішив питання, які не були спірними.
Також судом першої інстанції безпідставно не застосовано до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності. Зважаючи на те, що предметом вказаного судового спору є стягнення коштів за період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року, позовна давність за таким грошовим зобов`язанням щодо останнього місяця безпідставного користування приміщенням спливла 30 березня 2015 року. Тому звертаючись до суду з вимогами про стягнення неустойки за безпідставне користування майном позивачі пропустили позовну давність. Із змісту рішення суду апеляційної інстанції не видно, у зв`язку з чим суд вважав, що визнання ОСОБА_4 боргу на суму 41 073,52 грн може свідчити про визнання нею боргу на суму більше одного мільйона гривень, які суд стягнув з неї.
Зважаючи на те, що позов про стягнення з ОСОБА_4 коштів за користування нежитловим приміщенням у період із 31 жовтня 2010 року по 31 березня 2012 року в межах іншого судового провадження не подавався, то позовна давність у встановленому цивільним законодавством порядку не переривалася.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У лютому 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що викладені в ній доводи є безпідставними, необґрунтованими та не відповідають дійсним обставинам справи.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що вона не містить підстав визначених частиною другою статті 389 та статтею 412 ЦПК України для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, за касаційною скаргою ОСОБА_4 та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 березня 2003 року ОСОБА_5 набув у власність приміщення площею 238,06 кв. м у будинку на АДРЕСА_1 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 лютого 2012 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року, встановлено, що
01 грудня 2006 року між приватним підприємцем ОСОБА_5 (далі - ПП ОСОБА_5 ) та приватним підприємцем ОСОБА_4 (далі - ПП ОСОБА_4 ) укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення) № 9, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець ОСОБА_5 передає, а орендар ОСОБА_4 приймає у строкове платне користування частину нежитлового приміщення площею 37,43 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі будинку. Майно передається орендарю для здійснення підприємницької діяльності, а саме, діяльності щодо роздрібної та оптової торгівлі товарами промислової та продуктової групи.
У той же день (01 грудня 2006 року), між цими ж сторонами укладено договір № 10 про надання в оренду ОСОБА_4 у строкове платне користування частини нежитлового приміщення площею 121 кв. м, розміщене за адресою АДРЕСА_1 , на першому поверсі будинку. Згідно з пунктом 10 цього договору, договір діє із 01 грудня 2006 року по 30 жовтня 2007 року. Орендар, у разі належного виконання своїх обов`язків за договором оренди, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди на новий строк.
01 листопада 2007 року між ПП ОСОБА_5 (орендодавець) та ПП ОСОБА_4 (орендар) укладено договір оренди майна (нежитлового приміщення).
Відповідно до пункту 1.1. договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення площею 238 кв. м, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , на першому поверсі будинку. Майно передається в оренду з метою здійснення орендарем підприємницької діяльності, а саме діяльності щодо роздрібної та оптової торгівлі товарами промислової та продуктової групи та громадського харчування.
Орендна плата становить 10 доларів США по курсу НБУ за 1 (один) кв. м на день оплати (пункт 3.1 договору).
Строк дії договору: з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункт 11.1 договору).
Факт передачі та прийняття в оренду вказаного нежитлового приміщення підтверджується актом прийому-передачі в оренду нежитлового приміщення на підставі договору оренди майна від 01 листопада 2007 року, який є додатком до договору оренди від 01 листопада 2007 року.
Таким чином, між сторонами договору виникли орендні відносини на умовах, визначених договором.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Згідно із свідоцтвами про право на спадщину за законом спадкоємцями померлого ОСОБА_5 є його батько - ОСОБА_1 , дочка - ОСОБА_3 та син - ОСОБА_2 в рівних частинах. Кожен зі спадкоємців успадкував по 1/3 частині майна померлого спадкодавця. Вартість спадкового майна, на яке видано свідоцтва про право на спадщину за законом складає 3 657 130,00 грн.
Рішення про реєстрацію права власності за спадкоємцями прийняте 24 лютого 2009 року.
Таким чином, 24 лютого 2009 року позивачі набули право розпорядження успадкованим майном, зокрема і магазином № НОМЕР_1 , що знаходиться на АДРЕСА_1 , загальною площею 238 кв. м.
Пунктом 11.6 договору оренди майна (нежитлового приміщення) від 01 листопада 2007 року визначено, що перехід права власності на орендоване майно третім особам не є підставою для зміни або припинення чинності цього договору і він зберігає свою чинність для нового власника (його правонаступників).
Строк дії договору - з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року (пункт 11.1 договору).
Дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено, загибелі орендованого майна, достроково за згодою сторін, банкрутства орендаря та в інших випадках, передбачених законодавством (пунктом 11.7 договору).
Матеріали справи не містять доказів розірвання договору оренди до закінчення строку його дії (30 жовтня 2010 року) чи про дострокове припинення його дії за згодою сторін, а отже після смерті ОСОБА_5 дія договору продовжилася на умовах, визначених договором.
ОСОБА_4 не сплачувала орендну плату та продовжувала користуватися спірним нежитловим приміщенням.
У червні 2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до ОСОБА_4 з вимогою, в якій повідомили, що після закінчення строку дії договору (30 жовтня 2010 року) вони не мають наміру продовжувати з нею договірні відносини з приводу оренди нерухомого майна та просили її з 31 жовтня 2010 року звільнити спірне приміщення.
У липні 2010 року позивачі на адресу відповідача направляли претензії-попередження з проханням сплатити орендну плату за користування нежитловим приміщенням за весь час користування ним.
У жовтні 2010 року ОСОБА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом про виселення ПП ОСОБА_4 з нежитлового приміщення на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 та зобов`язати її не чинити перешкод в користуванні приміщенням його власникам (справа № 2/0907/3565/2011).
У справі № 2/0907/3565/2011 рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 23 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2012 року, зобов`язано ОСОБА_4 звільнити нежитлове приміщення магазину-кафе « ІНФОРМАЦІЯ_2 » на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 та не чинити будь-яких перешкод в користуванні приміщенням його власникам.
Згідно із пунктом 11.2 договору оренди нежитлового приміщення від 01 листопада 2007 року у разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну цього договору до закінчення його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
З огляду на відсутність встановлених юридичних фактів, які вказують на продовження дії договору, договір оренди від 01 листопада 2007 року припинив свою дію 30 жовтня 2010 року.
ОСОБА_4 продовжувала користуватися нежитловим приміщенням не тільки до завершення строку договору оренди, тобто до 31 жовтня 2010 року, а до 31 березня 2012 року - дня виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року у справі №2/0907/3565/2011.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не повною мірою відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Предметом позову у справі, яка переглядається, є стягнення заборгованості за користування нежитловим приміщенням магазину згідно договору оренди, укладеного 01 листопада 2007 року між ПП ОСОБА_5 (орендодавець) та ПП ОСОБА_4 (орендар).
Звертаючись з позовами у межах даної справи, позивачі просили стягнути заборгованість за період із 24 лютого 2009 року (набуття позивачами в порядку спадкування права власності на спірне нежитлове приміщення) по 31 березня 2012 року (дня виконання рішення Івано-Франківського міського суду від 23 лютого 2012 року в справі № 2/0907/3565/2011 про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням магазину).
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно із частинами першою та другою статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 626, частини першої статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
За частиною першою статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Згідно зі статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Судами встановлено, що строк дії договору оренди від 01 листопада 2004 року сторонами визначено з 01 листопада 2007 року по 30 жовтня 2010 року.
З 31 жовтня 2010 року, тобто після припинення дії договору оренди, по 31 березня 2012 року відповідач продовжувала користуватись належним ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 майном без укладення з ними відповідного договору.
Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.
З урахуванням зазначеного, набуття 24 лютого 2009 року позивачами права власності на приміщення магазину, яке виступає об`єктом оренди є підставою для переходу до нових власників прав орендодавця, і такий перехід не припиняє автоматично права ПП ОСОБА_4 на користування приміщенням за договором оренди, доказів розірвання якого (в тому числі в судовому порядку) сторонами до суду не надано.
Зважаючи на викладене, позивачі набули право на отримання орендної плати за договором оренди, укладеним 01 листопада 2007 року між спадкодавцем ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ПП ОСОБА_4 , в період із 24 лютого 2009 року по 30 жовтня 2010 року.
Щодо встановлення початку перебігу строку позовної давності
Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.