Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 698/8/18
провадження № 51-5496 км 20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Білик Н.В.,
суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Антонюка Н.В.,
прокурора Костюка О.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Черкаського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року у кримінальному провадженні № 12017250180000390 за обвинуваченням
ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки та жительки АДРЕСА_1, раніше не судимої,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Шполянського районного суду Черкаської області від 15 червня 2020 року ОСОБА_1 засуджена за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на неї обов`язки, передбачені п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.
Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року вирок районного суду змінено.
Дії ОСОБА_1 перекваліфіковано з ч. 2 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України ОСОБА_1 звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності.
В решті вирок залишено без зміни.
За вироком суду ОСОБА_1 визнана винуватою в тому, що 13 вересня 2017 року приблизно о 21 годині, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, у будинку АДРЕСА_1 на ґрунті виниклих неприязних відносин, коли ОСОБА_2 тримав ОСОБА_1 рукою за волосся, а остання знаходилася на колінах біля нього, умисно нанесла ОСОБА_2 удар ножем у ногу, чим заподіяла тяжке тілесне ушкодження, що спричинило гостру кровотечу, від якої потерпілий помер ІНФОРМАЦІЯ_2 о 8 годині.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 діяла у стані необхідної оборони від агресивних дій потерпілого ОСОБА_2, проте перевищила її межі. Враховуючи конкретні обставини справи, дії засудженої суд перекваліфікував на ст. 124 КК України.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що було порушено принцип безпосередності, оскільки суд без дослідження доказів дав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, не оцінив усіх доказів у їх сукупності та прийняв необґрунтоване рішення про перекваліфікацію дій винної. Рішення апеляційного суду не містить висновків, у чому саме полягають порушення вимог закону, допущені районним судом, та в чому саме незаконність його вироку. Крім того, приймаючи рішення про призначення засудженій покарання у виді 2 років позбавлення волі, апеляційний суд погіршив становище ОСОБА_1, оскільки вироком суду першої інстанції її було звільнено від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, тобто погіршив її становище, при цьому постановив у справі ухвалу, а не вирок, як того вимагає ст. 420 КПК України.
У доповненні до касаційної скарги прокурор вказує на неправильне застосування апеляційним судом закону, оскільки суд призначив засудженій за ст. 124 КК України покарання у виді позбавлення волі, яке не було передбачене санкцією цієї статті на момент вчинення кримінального правопорушення.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор у суді касаційної інстанції підтримав скаргу частково в частині доводів про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів та вимог закону при призначенні засудженій покарання у виді позбавлення волі, яке на час вчинення злочину не було передбачено санкцією статті, за якою її засуджено. В іншій частині доводи касаційної скарги не підтримав, просив задовольнити скаргу частково, скасувати ухвалу апеляційного суду з наведених ним підстав та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді
Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
За змістом ст. 433 цього Кодексу Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. При перевірці доводів касаційної скарги суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.
Мотиви суду
У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи встановлені судом фактичні обставини справи, посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог процесуального закону під час апеляційного перегляду кримінального провадження, а саме, порушення принципу безпосередності дослідження доказів.
Таке твердження є безпідставним з огляду на наступне.
Положеннями ст. 404 КПК України регламентовано, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
В ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, таку перевірку він здійснює шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження. При цьому, виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, якщо цих доказів не було досліджено при апеляційному перегляді вироку.
Оцінка доказів передбачає їх перевірку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ч. 1 ст. 94 КПК України).
У той же час кваліфікація злочину полягає у кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечного діяння, встановленні точної відповідності між фактичними обставинами справи й зафіксованими в кримінальному законі ознаками складу конкретного злочину.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд апеляційної інстанції при перевірці вироку місцевого суду не вдався до власної оцінки зібраних у матеріалах провадження доказів, не перевіряв їх належність та допустимість. Натомість, апеляційний суд у повній мірі погодився із висновками суду першої інстанції про те, що наведені у вироку докази є допустимими, а їх сукупність є достатньою для прийняття у цій справі рішення про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні протиправного діяння. Апеляційний суд погодився зі встановленими фактичними обставинами справи, що були підтверджені відповідними доказами, які є логічними, послідовними та не викликали у суду сумніву в їх достовірності. Жодних інших обставин суд не встановлював, а виходив із фактичним обставин, встановлених районним судом.
Разом із тим, апеляційний суд дійшов висновку, що встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи не відповідають ознакам складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, за яким ОСОБА_1 була засуджена вироком місцевого суду.
Апеляційний суд наголосив на тому, що обвинувачена та свідки по справі в суді першої інстанції стверджували, що потерпілий ОСОБА_2 неодноразово вчиняв із ОСОБА_1 конфлікти, в ході яких ображав її та наносив тілесні ушкодження, погрожував її життю та здоров`ю. Отже, факт неодноразового вчинення неправомірних дій потерпілим щодо обвинуваченої був встановлений судом першої інстанції. Також апеляційний суд зазначив, що наявні у справі та досліджені докази свідчать про те, що ОСОБА_2, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, першим розпочав сварку та з метою заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень схопив її за волосся, смикнув до низу з такою силою, що вона впала на коліна. Тобто, потерпілий застосовував до обвинуваченої насильство, а тому в неї були підстави сприймати його дії як загрозу для свого життя та здоров`я. Захищаючись, обвинувачена нанесла один удар ножем, який тримала в руці, в ногу потерпілого.
Ці фактичні обставини справи жоден учасник процесу не оспорював. Враховуючи наведене, апеляційний суд зазначив, що сама обстановка - конфлікт, який створив потерпілий, його агресивність, перебування в стані алкогольного сп`яніння, непередбачуваність розвитку подій, давали обвинуваченій підстави вважати дії ОСОБА_2 загрозливими та небезпечними для неї.
На підставі встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, підтверджених доказами, які ніхто не оспорював, суд апеляційної інстанції без переоцінки цих доказів здійснив лише кримінально-правову оцінку скоєного та дійшов обґрунтованого висновку, що дії ОСОБА_1 підпадають під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 124 КК України. Своє рішення суд належним чином мотивував.
Твердження прокурора про те, що апеляційний суд не зазначив, у чому саме полягають порушення вимог закону, допущені районним судом, спростовуються текстом ухвали апеляційного суду, де чітко зазначено, що єдиним порушенням, яке допустив суд першої інстанції, є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність у частині кваліфікації дій винної. Зазначене порушення суд апеляційної інстанції усунув.
Приймаючи рішення про перекваліфікацію дій засудженої, апеляційний суд також урахував, що дане кримінальне провадження вже переглядалося судом касаційної інстанції, який звернув увагу суду на невідповідність правової кваліфікації дій ОСОБА_1 встановленим судом фактичним обставинам. Відповідно до ч. 2 ст. 439 КПК України вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду апеляційної інстанції при новому розгляді.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Так само є безпідставним і твердження прокурора про недотримання апеляційним судом форми судового рішення, оскільки, на думку касатора, суд погіршив становище засудженої, а отже, мав постановити у справі вирок, а не ухвалу.
За змістом ст. 420 КПК України рішення про погіршення правового становища обвинуваченого апеляційний суд ухвалює у формі вироку. Разом із тим, у ч. 1 цієї статті законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав для прийняття судом апеляційної інстанції відповідного рішення в разі: 1) необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; 2) необхідності застосування більш суворого покарання; 3) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; 4) неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд апеляційної інстанції при винесенні свого рішення перекваліфікував дії ОСОБА_1 з ч. 2 ст. 121 КК України на ст. 124 КК України, яка відповідно до ст. 12 цього Кодексу є менш тяжкою. При цьому суд призначив винній покарання, яке за своїм розміром є меншим, ніж за вироком районного суду - 2 роки позбавлення волі замість 5 років позбавлення волі.
При цьому суд звільнив ОСОБА_1 від призначеного покарання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.
Твердження прокурора, що апеляційний суд таким чином погіршив становище засудженої, оскільки вироком районного суду її було звільнено від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, суперечать змісту наведених норм закону.
Так, звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, має умовний характер: призначений захід примусу хоча й не застосовується, однак у перспективі особа звільняється від його відбування за умови виконання встановлених судом обов`язків протягом іспитового строку. Упродовж цього строку засуджений піддається заходам системного контролю за його поведінкою, які становлять втручання держави у сферу приватного життя людини і передбачають низку обмежень її особистих прав. Правовим наслідком невиконання відповідних обов`язків згідно із ч. 2 ст. 78 КК України є направлення особи судом для відбування призначеного покарання.
Натомість, звільнення від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності на підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України передбачає, що після сплину встановленого законом періоду особа не притягується до відповідальності, або до особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення, не застосовується жодне покарання. З моменту звільнення особи на підставі ст. 49 КК України припиняється дія кримінально-правових відносин між державою та особою, яка вчинила злочин. Тобто, держава не втручається у приватне життя людини, не покладає на неї жодних додаткових обмежень її прав та не встановлює жодних умов, недотримання яких могло б мати наслідком направлення особи для відбування призначеного їй покарання. Отже, таке звільнення особи від покарання є більш м`яким та не погіршує правового становища особи, як про це вказує прокурор.
Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції не вбачає порушень вимог закону при звільненні ОСОБА_1 від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності. Посилання у касаційній скарзі на висновок Об`єднаної палати Верховного Суду від 03 лютого 2020 року (справа № 309/2466/18) є недоречним, оскільки у вказаному висновку мова йде про призначення особі покарання, яке їй належить відбувати реально, тобто, в ньому вирішено іншу правову ситуацію.
Разом із тим, є слушними доводи прокурора про неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону при призначенні винній покарання за ст. 124 КК України у виді позбавлення волі.
Згідно ч. 2 ст. 4 КК України, кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 вчинила злочин 13 вересня 2017 року. Санкцією ст. 124 КК України на той момент було передбачено найсуворіше покарання у виді обмеження волі на строк до двох років. Усупереч цьому, апеляційний суд призначив винній покарання у виді позбавлення волі, яке не було передбачено санкцією цієї статті, та яке є більш тяжким. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що ухвалу апеляційного суду слід змінити та призначити засудженій покарання за ст. 124 КК України в редакції, що діяла на момент вчинення злочину, у виді обмеження волі на строк 2 роки.