Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 523/9954/20
провадження № 61-13452св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року в складі колегії суддів Дришлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтував тим, що 27 грудня 2006 року розпорядженням Приморської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської Ради № 3320 від на ім`я позивача видано ордер № 1425, серії ПР на зайняття службового жилого приміщення сім`єю в складі трьох осіб за адресою: АДРЕСА_1 . У квартирі крім позивача зареєстровані також його колишня дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 . Вказував, що з жовтня 2019 року та по день звернення до суду з цим позовом відповідачка не проживає та не з`являється за вказаною адресою; проходить військову службу в місті Києві, особистих речей в квартирі не має.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі положень статті 71 ЖК УРСР.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 01 грудня 2020 року в складі судді Сувертак І. В. позов задоволено: визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 ; вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка не проживає в спірній квартирі з жовтня 2019 року в зв`язку з вибуттям для проходження військової служби до міста Києва, а тому підлягає визнанню такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі положень статей 71, 72 ЖК УРСР.
Додатковим рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 14 грудня 2020 року залишено без задоволення заяву представника відповідачки про стягнення витрат, понесених на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Одеського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційну скаргу відповідачки задоволено частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2020 року та додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2020 року скасовані та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову; заяву представника відповідачки про стягнення витрат на правничу допомогу задоволено частково: витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн та судовий збір в розмірі 1 261 грн, сплачений за подання апеляційної скарги, компенсовано за рахунок держави, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова апеляційного суду мотивована необхідністю відрізняти випадки тимчасової відсутності особи за місцем постійного проживання та випадки вибуття особи на нове місце проживання. Апеляційний суд указав, що за тимчасової відсутності особа хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання, у той час як при вибутті особи на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання. Колегія суддів уважала, що зміна місця проживання в зв`язку з виконанням військового обов`язку свідчить про її тимчасовий характер. При цьому суд врахував, що відповідачка не перестала ставитися до спірної квартири як до місця свого постійного проживання.
Аргументи учасників справи
06 серпня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду та просив її скасувати в частині відмови в задоволенні позову як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, а справу передати на новий розгляд.
Касаційна скарга в уточненій редакції мотивована тим, що відповідачка з власної ініціативи на підставі поданого нею рапорту вибула до міста Києва для постійного, а не тимчасово проходження військової служби. Указував, що апеляційний суд не прийняв до уваги рішення суду в справі № 523/15898/19 про розірвання шлюбу між сторонами, що свідчить про відсутність будь-яких сімейних відносин. Зазначав, що у відповідачки в місті Києві народилася дитина, що свідчить про утворення нею нової сім`ї та відсутність наміру повертатися до міста Одеси. При цьому відповідачка проживає в с. Коцюбинському Ірпінського району Київської області та посилається на вказану адресу в документах, надісланих до суду. Зазначає, що апеляційний суд не роз`яснив йому про те, що в позовній заяві міститься посилання на дві взаємовиключні підстави припинення права користування житловим приміщенням, передбачені як статтею 71 ЖК УРСР, так і статтею 107 ЖК УРСР (вибуття на нове постійне місце проживання). При цьому оцінки наявності підстав для задоволення позову в порядку статті 107 ЖК УРСР апеляційний суд не надав, а вважав, що позов пред`явлений виключно з передбачених статтею 71 ЖК УРСР підстав.
У листопаді 2021 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому відповідачка просить залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив мотивований тим, що вибуття ОСОБА_2 до іншої військової частини не свідчить про її намір змінити постійне місце проживання. Вказує, що не втрачала інтерес до спірної квартири. Уважає також, що положення статті 107 ЖК УРСР не застосовуються до спірних правовідносин.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 листопада 2021 року зазначено, що заявник оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17. Крім цього, суд не дослідив зібрані у справі докази.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 10 лютого 2001 року перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільного сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Розпорядженням Приморської районної адміністрації виконавчого комітету Одеської міської Ради № 3320 від 27 грудня 2006 року на ім`я ОСОБА_1 видано ордер № 1425, серії ПР на зайняття службового жилого приміщення сім`єю в складі трьох осіб за адресою: АДРЕСА_1 ; склад сім`ї: ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (син).
У вказаній квартирі крім позивача зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 12 березня 2020 року шлюб між сторонами розірвано.
На момент розгляду справи судами ОСОБА_2 проходить військову службу у військовій частині А0136, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. М. Максимовича, 3, відповідно до наказу начальника Генерального штабу головнокомандувача Збройних Сил України №468 від 19 вересня 2019 року. Проходження військової служби у військовій частині А0136 відповідачкою розпочато з 11 жовтня 2019 року.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частини перша та друга статті 71 ЖК УРСР).
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зроблено висновок, що: "аналіз норм статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності".
У справі, що переглядається, встановивши, що тривала відсутність відповідачки за місцем реєстрації викликана поважними причинами (вибуття на військову службу в інше місто) та є тимчасовою, а інтерес до спірної квартири ОСОБА_2 не втратила, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував наявність судового рішення про розірвання шлюбу між сторонами, колегія суддів відхиляє, оскільки припинення сімейних відносин з наймачем квартири не позбавляє особу права користування займаним приміщенням.
Подібний висновок щодо застосування норм права міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року в справі № 754/8540/19 (провадження № 61-10302св21).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
"Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
За відсутності відомостей про наявність у власності відповідачки іншого житла в розумінні Конвенції апеляційний суд, відмовивши в задоволенні позову про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яке вона набула в установленому законом порядку, дотримав принцип пропорційності та забезпечив баланс інтересів сторін у спірних правовідносинах.
Колегія суддів не приймає аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд самостійно обрав підставу звернення позивача до суду з цим позовом і не застосував закон, який підлягав застосуванню (стаття 107 ЖК України), оскільки позов пред`явлений ОСОБА_1 виключно з підстав, передбачених статтями 71-72 ЖК УРСР, а саме: непроживання відповідачки в спірній квартирі без поважних причин понад 6 місяців. На обставини вибуття ОСОБА_2 до іншого постійного місця проживання позивач у позовній заяві не посилався.
При цьому в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).