Постанова
Іменем України
24 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 161/20878/19
провадження № 61-11856св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська Мирослава Валеріївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року в складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року в складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська Мирослава Валеріївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та квартири, застосування наслідків недійсності цих договорів,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська М. В., про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та квартири, застосування наслідків недійсності цих договорів.
На обґрунтування заявлених вимог зазначала, що з 08 червня 1996 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В даному шлюбі народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Під час перебування у шлюбі сторонами нажито рухоме та нерухоме майно, до складу якого входила, зокрема, квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира) та земельна ділянка площею 0,25 га у с. Новостав Луцького району (далі - земельна ділянка).
ОСОБА_2 виступив засновником (учасником) кількох підприємств: Приватного підприємства «МВ Груп», Приватного підприємства «Вомакс», Приватного підприємства «Західзовнішторг».
04 травня 2016 року позивач видала відповідачу ОСОБА_2 довіреність на вчинення юридично значимих дій, а саме, придбання та реєстрацію на її ім?я майна, яка нотаріально посвідчена.
На початку квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, так як їх шлюбні відносини було припинено, вони спільного господарства не вели. При підготовці справи до судового розгляду було встановлено, що в січні-березні 2019 року ОСОБА_2 , використовуючи довіреність, вчинив ряд правочинів щодо відчуження їх спільного майна, в тому числі спірної квартири та земельної ділянки, уклавши договори купівлі-продажу даного майна зі своєю матір?ю ОСОБА_3 . Також ОСОБА_2 в період укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу відчужував ряд іншого майна подружжя, тим самим намагаючись уникнути його поділу.
Посилаючись на те, що будь-яких коштів від відчуженого майна ОСОБА_1 не отримувала від відповідача, вони на той час вже не проживали однією сім?єю, а тому вважає, що дані договори вчинено за зловмисною домовленістю представника однієї сторони - ОСОБА_2 з другою стороною ОСОБА_3 , (матір?ю відповідача), тому просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та земельної ділянки та застосувати наслідки недійсності договору шляхом скасування запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала доказів які б свідчили про відсутність її волі на укладення оспорюваних договорів, а також про зловмисну домовленість при їх укладенні. Стороною позивача не спростовано зміст доручення від 06 листопада 2016 року, в тому числі право відповідача ОСОБА_2 здійснювати від її імені продаж нерухомого майна. Її твердження в позовній заяві, що доручення надано на вчинення лише юридично значимих дій, а саме: придбання майна на її ім`я і тільки, є її суб`єктивним судженням, бо зміст доручення є ширшим і наділяє повіреного на вчинення різного роду дій.
Постановою Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що судом на підставі поданих доказів не встановлено, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. У даному випадку воля довірителя була направлена на вчинення представником усього комплексу юридично значущих дій, що стосуються вчинення правочинів. Доказів того, що в даному випадку має місце умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні оспорюваних договорів на час їх укладення, матеріали справи не містять. Також не встановлено, що існував умисел в діях представника - відповідача ОСОБА_2 щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють - позивача ОСОБА_1 ; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить справу передати на розгляд Великої палати Верховного Суду та скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18.
Суди не надали правової оцінки діям ОСОБА_2 , який використовував довіреність не відразу після її видачі, а лише після того як позивач повідомила про намір розірвати шлюб та розділити спільне нажите майно. Факт скасування позивачем довіреності та звернення до суду з позовом свідчить про відсутність у позивача волі на відчуження квартири та земельної ділянки. При цьому, зазначає, що ніколи не висловлювала ні усно, ні письмово намірів про продаж спірного майна. Довіреність носила загальний характер.
Потягом кількох днів ОСОБА_2 відчужив практично все майно на користь своєї матері. ОСОБА_2 свідомо уклав оспорювані договори купівлі-продажу на шкоду позивача. ОСОБА_3 , як набувач майна за договорами, не могла не розуміти, що набуваючи у власність спірну земельну ділянку та квартиру, діє в супереч волі позивача. Обидва відповідачі розуміли протиправність своїх дій і те, що позивачу буде завдана шкода у вигляді втрати належних її часток у спільному майні.
По оспорюваних договорах не було реальної передачі коштів. Суди не врахували, що відсутність оплати є однією з умов для визнання недійсним правочину на підставі статті 232 ЦК України. Саме такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17.
Суди першої й апеляційної інстанцій не дотрималися встановленого нормами процесуального права принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі.
Також зазначає, що відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 310/6076/16, кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, передбачає встановлення таких умов: 1) від імені однієї із сторін правочину виступав представник; 2) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; 3) відсутність волі довірителя на вчинення правочину; 4) існування умислу в діях представника щодо зловмисної домовленості; 5) настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; 6) існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.
Наведені умови підлягають обов`язковому дослідженню судом, а результат такого дослідження має відображатися у мотивувальній частині рішення.
Місцевий суд не з`ясовував та не досліджував питання чи настали для позивача несприятливі наслідки в результаті укладення оспорюваних договорів. В постанові апеляційного суду зазначено, що несприятливі наслідки для позивача не настали, оскільки було відчужено майно, яке не використовувалось власниками, в тому числі і позивачем. При цьому факт використання/невикористання майна не має правового значення при вирішенні питання про визнання правочину недійсним. Крім того цей висновок апеляційного суду стосувався виключно договору купівлі-продажу квартири. Будь-якої оцінки наслідків відчуження земельної ділянки ні в рішенні місцевого суду, ні в постанові апеляційного суду не надано. Дане питання не досліджувалося судами попередніх інстанцій.
Щодо підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначає таке.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах надавав тлумачення та викладав висновки щодо практичного застосування статті 232 ЦК України. Зокрема в постановах від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15, від 14 листопада 2018 року у справі № 383/148/15, від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 760/34776/19 та інших Верховний Суд зазначав, що кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення таких умов: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.
Тобто суд касаційної інстанції констатував, що вчинення правочину має відбуватися на підставі наявних (дійсних) повноважень представника. Тобто таких, які охоплюються довіреністю та не виходять за її межі. Визнання правочину як такого, що вчинений представником з перевищенням повноважень або без повноважень регулюється зовсім іншою нормою матеріального права, а саме статтею 241 ЦК України.
Разом з тим, наявні непоодинокі випадки, коли Верховний Суд, цитуючи наведені вище правові висновки, приходить до діаметрально протилежного висновку, що наявність нескасованої довіреності, якою передбачалося право повіреного вчиняти правочини щодо розпорядження майном свідчить про відсутність підстав для визнання правочину недійсним за статтею 232 ЦК України (правові висновки викладені в постановах від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14; від 13 квітня 2021 року у справі № 531/487/18).
Аналогічна ситуація склалася і у цій справі № 161/20878/19. В оскаржуваній постанові апеляційний суд стверджував, що відповідач ОСОБА_2 діяв на підставі та в межах повноважень, наданих йому позивачем і (як наслідок) не мала місце зловмисна домовленість.
Тобто, існують різні позиції в частині визначення обсягу повноважень представника при кваліфікації правочинів за статтею 232 ЦК України навіть в межах однієї постанови касаційного суду.
На даний час немає остаточної відповіді на такі питання:
- чи необхідно при кваліфікації правочину як такого, що вчинений за зловмисною домовленістю, щоб представник на момент його вчинення діяв в межах наданих
йому повноважень по довіреності?
- чи необхідно щоб довіреність на момент вчинення такого правочину була дійсною (не скасованою)?
- чи можливо кваліфікувати правочин за статтею 232 ЦК України, якщо він вчинений представником на підставі «загальної довіреності» (з правом вчинення будь-яких правочинів без їх конкретизації) чи на підставі довіреності, яка делегує повноваження на вчинення лише конкретного правочину?
На даний час, через наявність суперечливих висновків касаційного суду, втрачається практичний сенс норми матеріального права - статті 232 ЦК України.
За наявної ситуації, якщо представник діяв в межах наданих йому повноважень, але проти волі та інтересів довірителя, останній позбавлений можливості ставити питання про визнання такого правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України.
Так само позивач не зможе заявити про недійсність правочину згідно статті 241 ЦК України, оскільки представник діятиме в межах наданих йому повноважень по довіреності.
Тому позивач вважає, що наявні всі підстави для передачі справи № 161/20878/19 на вирішення Великої Палати Верховного Суду.
Доводи інших учасників справи
У серпні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій - законними та обґрунтованими. Зазначає, що касаційна скарга не містить підстав неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Луцького міськрайонного суду Волинської області матеріали справи № 161/20878/18.
У серпні 2021 року витребувана цивільна справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають в шлюбі з 08 червня 1996 року (т. 1 а. с. 19).
04 травня 2016 року ОСОБА_1 видано довіреність на ім`я ОСОБА_2 , яка нотаріально посвідчена. Відповідно до довіреності ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями у будь яких органах, з усіх без винятку питань, що стосуватимуться розпорядженням будь-яким належним їй нерухомим майном та/або рухомим в тому числі, але не виключно корпоративними правами (т. 1 а. с. 22).
Діючи на підставі вищезазначеної довіреності, ОСОБА_2 як представник ОСОБА_1 14 лютого 2019 року уклав договори купівлі-продажу спірної квартири та земельної ділянки, відповідно до яких продав спірне майно ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 27-29, 39-42).
Судом першої інстанції встановлено, що спірна квартира не використовувалася подружжям для проживанням сім`ї, оскільки фактично сторони проживали за іншою адресою. З пояснень в суді встановлено, що спірна квартира слугувала офісом для відповідача, а всіма питаннями фінансово-господарської, підприємницької діяльності займався ОСОБА_2 і позивач повністю йому довіряла, що підтверджується виданою йому довіреністю у 2016 році. При цьому позивач не вимагала звітів.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частинами першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України.
Статтею 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов`язаний негайно повернути довіреність.
Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.