Постанова
Іменем України
14 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 760/15043/20
провадження № 61-19651св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Калараша А. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Федоренко Владислава Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Дубиною Олександром Олександровичем, на постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Федоренко Владислава Володимирівна про визнання недійсними договорів дарування,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Федоренко В. В. та просила суд:
- визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоренко В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 5890;
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоренко В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 5891;
- скасувати державну реєстрацію права власності житлового будинку з надвірними побудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), зареєстрованого в реєстрі за № 5890;
- скасувати державну реєстрацію права власності земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 8000000000:72:531:0057, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка), зареєстровану в реєстрі за № 5891.
На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 28 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були укладені договори дарування житлового будинку з надвірними побудовами та земельної ділянки.
Зазначені договори були укладені внаслідок необізнаності позивача щодо природи укладання таких договорів, внаслідок помилки, яка відбулась за наступних обставин.
Позивач має два сина.
21 грудня 2016 року позивач перенесла інсульт і з цього часу стан позивача має мінливий характер.
Відповідач ОСОБА_2 скориставшись нагодою поганого самопочуття позивача, умовив останню щоб вона подарувала йому у власність спірний будинок та земельну ділянку. В свою чергу, відповідач повинен був доглядати позивача та матеріально забезпечувати.
Позивач з метою матеріального мотивування відповідача мала на меті укласти саме договір довічного утримання, однак не маючи юридичної освіти та відповідної обізнаності щодо належного врегулювання взаємовідносин щодо її утримання, була введена в оману відповідачем та помилилася щодо правової природи правочину, який підписувала з відповідачем. Також, договір дарування не відповідає її внутрішній волі і був укладений під впливом тяжкої для позивача обставини, а саме хвороби, похилого віку та її безпорадного стану.
Після укладання договіру дарування стосунки з відповідачем швидко почали погіршуватись та 19 червня 2020 року відбулась бійка, під час якої відповідач та його дружина побили позивача, в подальшому намагались виселити з подарованого будинку. Однак, вказаний конфлікт був зупинений старшим сином ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що вона неправильно сприйняла фактичні обставини правочинів, у зв`язку з чим просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для визнання договорів дарування від 28 грудня 2019 року недійсними, з підстав викладених у позовній заяві, оскільки позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту введення позивача в оману відповідачем під час укладення оспорюваних договорів дарування, а також того, що позивач помилилась щодо правової природи правочину та відсутність волевиявлення на передачу свого майна. Також не надано доказів, що позивач потребує стороннього догляду внаслідок перенесеного нею інсульту. Судом враховано, що на момент укладення оспорюваних правочинів, тяжких захворювань, які б свідчили про неусвідомлення дарувальником своїх дій, позивач не мала. Інсульт, який стався наприкінці 2016 року не свідчить про помилку або введення позивача в оману, внаслідок цієї хвороби, оскільки договори дарування були укладені майже через три роки після інсульту. Зі змісту оспорюваних договорів вбачається, що договори прочитані, зміст їх відомий, підписані, як свідчення про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Чарухою Р. Р., задоволено.
Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який зареєстровано в реєстрі за № 5890.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 28 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який зареєстрований в реєстрі за № 5891.
Скасовано державну реєстрацію права власності житлового будинку з надвірними побудовами, зареєстровану в реєстрі за № 5890.
Скасовано державну реєстрацію права власності земельної ділянки, зареєстровану в реєстрі за № 5891.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 14 204,60 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у ОСОБА_1 було відсутнє волевиявлення під час укладення нею договору на безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 будинку та земельної ділянки, оскільки встановлено, що будинок є її єдиним житлом, при цьому відсутня фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваними договорами дарувальником обдаровуваному, позивач проживає в спірному будинку та користується земельною ділянкою після укладення договорів дарування. Позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилялася щодо правової природи правочинів, прав та обов`язків, які виникнуть після їх укладення між нею та відповідачем. Спірні договори позивачем укладено без будь-якого примусу, спрямовані на настання реальних наслідків, але не за договором дарування, а за договором довічного утримання, а отже має місце помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, що дає підстави для визнання спірного правочину недійсним в силу статті 229 ЦК України.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Дубина О. О. подав через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року та залишити в силі рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року.
Підставою касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права (статті 203, 229, 230, 717 ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17, від 01 серпня 2019 року у справі № 643/18729/15, від 10 березня 2020 року у справі № 488/1875/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 200/21452/15, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд не звернув увагу на те, що сам по собі факт перенесення інсульту в 2016 році не свідчить про помилку, або введення позивача в оману, відсутній причинно-наслідковий зв`язок між хворобою та вигаданими тяжкими обставинами, помилкою, введенням в оману тощо.
Заявник звертає увагу на те, що при укладенні договорів дарування, позивач їх особисто прочитала, своїм власним підписом підтвердила, що на момент підписання оспорюваних договорів дарування, дарувальник діяла добровільно, перебувала при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміла значення своїх дій.
Доказів того, що позивач на момент укладення оспорюваних договорів дарування в силу свого віку та стану здоров`я потребувала сторонньої допомоги, а тому мала намір укласти з відповідачем саме договір довічного утримання, а договір дарування був укладений нею внаслідок помилки, позовна заява та апеляційна скарга не містять.
Також зазначає, що суд апеляційної інстанції встановивши що позивач, яка є працездатною особою, працювала і продовжує працювати, на 2019 рік і на час розгляду справи не мала і не має жодних захворювань, які б давали підстави вважати її такою, що перебуває в безпорадному стані та потребує утримання, дійшов протилежного помилкового висновку щодо безпорадного стану позивача.
Доводи інших учасників справи
У березні 2021 року представник позивача ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи
із Солом`янського районного суду м. Києва.
Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2021 року.
Фактичні обставини, встановлені судами
28 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоренко В. В., зареєстрований в реєстрі № 5890 (т. 1 а. с. 11-13).
Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 прийняв від дарувальника, з подякою, у дар житловий будинок з надвірними побудовами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
28 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоренко В. В., зареєстрований в реєстрі № 5891 (т. 1 а. с. 17, 18).
Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 безоплатно передала у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 прийняв від дарувальника, у дар земельну ділянку площею 0,1000 гектарів, кадастровий номер 8000000000:72:531:0057, розташовану у АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Згідно виписок з медичної карти стаціонарного хворого № 3001378 та № 108 з медичної карти стаціонарного хворого кардіологічне відділення позивач з 21 грудня 2016 року до 03 січня 2017 року перебувала на лікуванні у Олександрівській клінічній лікарні м. Києва у нейрохірургічному відділенні з діагнозом церебро-васкулярна хвороба. Гостре порушення мозкового кровообігу за типом ішемії в вертебробазилярному басейні. Гіпертонічна хвороба ІІІ ступеня, ризик 4, СН 1. Цукровий діабет ІІ тип (т. 1 а. с. 26-28).
Також, з 03 січня 2017 року по 20 січня 2017 року позивач перебувала на лікуванні у Київській міській клінічній лікарні №4 з діагнозом гіпертонічна хвороба ІІІ стадія.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною другою статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Звертаючись до суду з позовом про визнання договорів дарування недійсними, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона помилилась щодо природи укладених правочинів, оскільки відповідач ОСОБА_2 скориставшись нагодою поганого самопочуття позивача умовив останню щоб вона подарувала йому у власність будинок та земельну ділянку. В свою чергу, за домовленістю між сторонами, відповідач повинен був доглядати позивача та матеріально забезпечувати. Позивач з метою матеріального мотивування відповідача мала на меті укласти саме договір довічного утримання, однак не маючи юридичної освіти та відповідної обізнаності щодо належного врегулювання взаємовідносин, щодо її утримання була введена в оману відповідачем та помилилася щодо правової природи правочину, який підписувала з відповідачем. Також, договір дарування не відповідає її внутрішній волі і був укладений під впливом тяжкої для позивача обставин, а саме хвороби, похилого віку та її безпорадного стану.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 230 ЦК встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним; обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування; сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.
У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 зроблено такий висновок: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилялася щодо правової природи правочинів, прав та обов`язків, які виникнуть після їх укладення між нею та відповідачем. Крім того, встановлено, що спірний будинок є єдиним житлом позивача, іншого житла остання не має. З моменту укладення оспорюваного правочину позивач продовжувала проживати та проживає на даний час у будинку, та користується земельною ділянкою, на який претендує відповідач, після укладення договору спірне житло і належна земельна ділянка не вибули із фактичного володіння та користування позивача, що притаманно для реалізації умов договору довічного утримання (статті 744, 750 ЦК України).
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції виходячи з того, що під час укладення оспорюваних договорів волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а отже позивач діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто вона помилялася щодо правової природи правочину, дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову.
Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 висновків суду в указаній частині не спростовують, зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що не входить до повноважень Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки, викладені у постанові суду апеляційної інстанції суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17, від 01 серпня 2019 року у справі № 643/18729/15, від 10 березня 2020 року у справі № 488/1875/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 200/21452/15, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16, є безпідставними, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Таким чином доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 266/3497/17, від 29 листопада 2021 року у справі № 204/12291/20, від 26 січня 2022 року у справі № 368/622/20 (провадження № 61-17166св21).