Постанова
Іменем України
22 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 591/5147/19
провадження № 61-11400св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Сумська міська рада, департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу департамента забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року в складі судді Грищенко О. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Філонової Ю. О. , Собини О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Сумської міської ради, департамента забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради (далі - ДЗРП СМР) про визнання договору оренди продовженим.
Позовна заява мотивована тим, що 26 жовтня 2000 року між ним та органом місцевого самоврядування був укладений договір оренди № ФМ-613, за умовами якого орендодавець - відділ комунального майна та приватизації Сумської міської ради (правонаступником якого департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради) надав йому в користування нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , для розміщення службових приміщень. Стверджував, що ним умови договору виконувалися в повному обсязі, проте відповідач, безпідставно, з порушенням визначеного пунктом 9.6 договору порядку, не попередивши за два місяці до закінчення строку дії договору - до 01 січня 2019 року, заявив про припинення дії договору в односторонньому порядку. ОСОБА_1 вважає, що договір оренди є продовженим на наступні п`ять років відповідно до пунктів 9.1., 9.6. договору. Повідомлення від відповідача про припинення договору оренди він отримав лише у січні 2019 року.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив визнати договір оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ФОП ОСОБА_1 та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради, правонаступником якого є ДЗРП СМР, продовженим на тих же умовах на наступний п`ятирічний строк від 01 січня 2019 року до 01 січня 2024 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ФОП ОСОБА_1 та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради, правонаступником якого є ДЗРП СМР, продовженим між ОСОБА_1 та ДЗРП СМР на тих же умовах на наступний п`ятирічний строк від 01 січня 2019 року до 01 січня 2024 року.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ДЗРП СМР задоволено частково; рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року скасовано та закрито провадження у справі; роз`яснено ОСОБА_1 право на звернення з позовом до суду в порядку господарського судочинства.
Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; скасовано ухвалу Сумського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, а справу передано на розгляд до Сумського апеляційного суду.
Постановою Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ДЗРП СМР залишено без задоволення, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року - без змін.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач повинен був повідомити позивача про свій намір припинити договір оренди не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії, тобто до 01 листопада 2018 року, чого не зробив. Суди визнали безпідставними доводи відповідача про те, що він як орендодавець мав право повідомити про припинення договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, оскільки підстави для припинення договору чітко визначені в самому договорі, однак, якщо намір припинити договір був викликаний необхідністю використовувати зазначене майно для власних потреб, то орендодавець згідно частини третьої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» мав попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку договору. Проте відповідачем не доведено відповідних намірів використовувати майно для власних потреб. Відтак, за відсутності обставин для припинення договору, суди визнали договір продовженим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ДЗРП СМР надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 липня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДЗРП СМР на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанови Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року заявник зазначає неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 16 вересня 2020 року в справі № 904/5126/19, від 26 грудня 2019 року в справі № 904/342/19, від 02 липня 2019 року в справі № 906/742/18, від 02 липня 2019 року в справі № 906/743/18, віл 02 липня 2019 року в справі № 906/746/18, від 16 липня 2019 року в справі № 906/744/18, від 13 серпня 2019 року в справі № 906/740/18, від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
У серпні 2021 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку із цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.
Фактичні обставини, встановлені судами
26 жовтня 2000 року між фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (орендар) та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради (орендодавець) укладено договір оренди № ФМ-613, згідно з умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду для розміщення службових приміщень нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Правонаступником відділу комунального майна та приватизації Сумської міської ради є департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради (ДЗРП СМР).
Відповідно до пункту 9.1. вказаного договору він вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами його тексту; діє з моменту підписання сторонами до 01 січня 2004 року з подальшим його продовженням на кожні наступні п`ять років.
За пунктом 9.6. договору у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну цього договору, поданої не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії цього договору, він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Пунктом 9.9. договору визначені випадки припинення його дії: загибель об`єкта оренди; за згодою сторін або за рішенням суду (арбітражного суду); банкрутство орендаря; приватизація об`єкта оренди орендарем.
На виконання умов договору орендодавець передав орендарю (позивачу) нежитлові приміщення і до липня 2005 року ОСОБА_1 використовував їх для здійснення приватної юридичної практики, а з липня 2005 року - адвокатської діяльності.
Про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю позивач письмово повідомив орендодавця 30 жовтня 2005 року.
22 жовтня 2018 року, 29 жовтня та 22 грудня 2018 року за підписом директора ДЗРП СМР позивачу поштою направлено листи, а 17 грудня 2018 року - телефонограма про припинення договору оренди. Доказів отримання позивачем відповідних листів та телефонограми матеріали справи не містять.
У вказаних листах ДЗРП СМР повідомляв, що строк оренди згідно з пунктом 9.1. договору спливає 01 січня 2019 року, на новий строк договір продовжуватись не буде. Посилаючись на пункт 6.1.12. договору та частину першу статті 785 Цивільного кодексу України було запропоновано ОСОБА_1 передати об`єкт оренди по акту приймання-передачі і сплатити орендну плату та плату за комунальні послуги до 17 грудня 2018 року.
Із відповіді ОСОБА_1 від 08 січня 2019 року на адресу ДЗРП СМР слідує, що 04 січня 2019 року позивач отримав від відповідача листи про припинення договору оренди, про які раніше він нічого не знав, оскільки їх не отримував. ОСОБА_1 надіслав відповідачу текст додаткової угоди, якою запропонував договір від 26 жовтня 2000 року привести у відповідність до рішення міської ради щодо правонаступництва ДЗРП СМР.
Про відсутність намірів на продовження оренди, а також внесення змін до договору оренди відповідач повідомляв ОСОБА_1 листом від 24 січня 2019 року.
У цивільній справі № 591/1855/19 за наслідками апеляційного і касаційного перегляду судових рішень ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених до ДЗРП СМР вимог про визнання права на оренду нежитлових приміщень. При цьому, суд апеляційної інстанції (з яким погодився суд касаційної інстанції) встановив, що між сторонами існують зобов`язальні правовідносини, які визначені та виникли на підставі цивільно-правового договору оренди нежитлового приміщення № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року, а надіслані відповідачем у період з жовтня 2018 року по січень 2019 року на адресу позивача листи про припинення договору оренди у зв`язку із закінченням строку його дії, ніяк не порушують права ОСОБА_1 як орендаря за договором оренди; факт отримання позивачем листів від відповідача у двомісячний строк до закінчення строку дії спірного договору не встановлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.