Постанова
Іменем України
21 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 752/8892/19
провадження № 61-20372св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4,
відповідач: Комунальне підприємство "Спецжитлофонд", Департамент будівництва та житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації,
третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 і ОСОБА_3 - адвоката Симоненка Дмитра Євгеновича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Ящук Т. І., Махлай Л. Д., Немировської О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2019 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2, і ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4, звернулися до суду з позовом до Комунального підприємства "Спецжитлофонд" (далі - КП "Спецжитлофонд"), Департаменту будівництва та житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей Голосіївської РДА), про визнання права користування жилим приміщенням та права на реєстрацію місця проживання, посилаючись на те, що вони разом зі своїми дітьми з 1993 року проживають за адресою: АДРЕСА_1 відповідно. Факт їх постійного проживання за вказаною адресою та право користування кімнатами підтверджується квитанціями про сплату комунальних послуг, а також рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року у справі № 752/16685/13-ц, яким було відмовлено в задоволенні позову КП "Спецжитлофонд" до ОСОБА_1, ОСОБА_5, що представляють свої інтереси та інтереси неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_6, що представляє свої інтереси та інтереси неповнолітньої ОСОБА_7, ОСОБА_3, що представляє свої інтереси та інтереси неповнолітнього ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської РДА, про виселення без надання іншого жилого приміщення. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2016 року апеляційну скаргу КП "Спецжитлофонд" відхилено, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року залишено без змін. Оскільки вони проживають за вищевказаною адресою і законом визначено їх обовʼязок зареєструвати своє місце проживання, то вони повинні бути там зареєстровані. Вони зверталися до керівництва КП "Спецжитлофонд" із заявою про надання дозволу на реєстрацію свого місця проживання та місця проживання їх дітей, однак отримали відмову. Враховуючи викладене, позивачі просили:
- визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_2 та право на реєстрацію місця проживання за цією адресою;
- визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, право користування житловим приміщенням, а саме кімнатою АДРЕСА_3 та право на реєстрацію місця проживання за цією адресою.
У відзиві на позовну заяву КП "Спецжитлофонд" заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що 01 липня 1993 року між Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація", правонаступником якого є КП "Спецжитлофонд", та Військовою частиною А0515 було укладено договір оренди жилих приміщень строком до 01 травня 2000 року, і згідно з актом приймання-передачі спірні жилі приміщення були надані для тимчасового проживання сімʼї ОСОБА_9. Після закінчення строку дії вказаного договору орендарі відмовилися звільнити займані кімнати. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року у справі № 2-4467/14 було задоволено позов КП "Спецжитлофонд" до ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, третя особа - Військова частина А0515, про виселення, виселено цих відповідачів із зазначених кімнат без надання іншої жилої площі. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 червня 2006 року та ухвалою Апеляційного суду Донецької області як суду касаційної інстанції від 14 січня 2008 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року залишено без змін. Після примусового виконання зазначених рішень сімʼя ОСОБА_9 самовільно зайняла спірні кімнати. Оскільки власником вищевказаного будинку є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради, то КП "Спецжитлофонд" та Департамент будівництва та житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації є неналежними відповідачами в цій справі.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 червня 2006 року та ухвалою Апеляційного суду Донецької області як суду касаційної інстанції від 14 січня 2008 року, у справі № 2-4467/14 було задоволено позов КП "Спецжитлофонд" та вирішено виселити, в тому числі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зі спірних приміщень без надання іншої жилої площі. Тому відсутні правові підстави для задоволення позову про визнання за позивачами права користування спірними жилими приміщеннями та права на реєстрацію місця проживання в них. Сам факт проживання в жилому приміщенні та сплата за користування комунальними послугами не посвідчує право користування таким приміщенням. Оскільки батьки неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в судовому порядку були виселені зі спірних приміщень без надання іншої жилої площі у звʼязку з відсутністю правових підстав для проживання, то відсутні й підстави для визнання за зазначеними неповнолітніми права на користування жилими приміщеннями та на реєстрацію їх місця проживання в них.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 і ОСОБА_3 - адвоката Симоненка Д. Є. залишено без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
15 грудня 2021 року представник ОСОБА_1 і ОСОБА_3 - адвокат Симоненко Д. Є. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, а 18 січня 2022 року - уточнену касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) представник ОСОБА_1 і ОСОБА_3 - адвокат Симоненко Д. Є. вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 12 Закону України "Про охорону дитинства", якій кореспондує стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), у контексті права на повагу до житла, та статей 9, 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) у подібних правовідносинах, які виникли між територіальною громадою в особі місцевої державної адміністрації та неповнолітніми дітьми за обставин проживання останніх у житлі комунальної власності, що не визнається, і за відсутності правового механізму визнання та оформлення права неповнолітніх на відповідне жиле приміщення, яке є єдиним їх житлом.
У лютому 2020 року КП "Спецжитлофонд" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. У позивачів відсутній ордер або будь-який інший правовстановлюючий документ на зайняття кімнат АДРЕСА_1, тобто вони самовільно зайняли та безпідставно проживають у вказаних жилих приміщеннях. Доводи позивачів про те, що їхні діти не мають іншого житла, крім спірного, не заслуговують на увагу, так як ОСОБА_1 зареєстрована в гуртожитку АДРЕСА_5, а ОСОБА_3 - у квартирі АДРЕСА_4.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.
07 лютого 2022 року справа № 752/8892/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обовʼязки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 01 липня 1993 року між Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація", правонаступником якого є КП "Спецжитлофонд", та Військовою частиною А0515 було укладено договір оренди жилих приміщень, зокрема квартир № 121 та № 127 (на теперішній час кімнати № 3 та № 9 квартири № 16) в будинку № 74 по вулиці Жилянській в місті Києві строком до 01 травня 2000 року.
Згідно з актом приймання-передачі вищевказані жилі приміщення надавалися для тимчасового проживання сімʼї ОСОБА_9.
Сімʼя ОСОБА_5 (ОСОБА_9, його дружина ОСОБА_1 та дві дочки ОСОБА_3 і ОСОБА_6) вселилися до спірних жилих приміщень на підставі договору оренди, укладеного в 1993 році з військовою частиною А0515. Строк дії цього договору закінчився 01 травня 2000 року без подальшого продовження.
Після закінчення строку дії вищезазначеного договору орендарі відмовилися звільнити займані кімнати.
Рішенням Київської міської ради народних депутатів від 01 березня 2001 року № 217/1194 було створено КП "Спецжитлофонд".
Відповідно до розпоряджень Київської міської державної адміністрації від 19 квітня 2001 року № 777 та від 12 листопада 2001 року № 2419 будинок за адресою: АДРЕСА_1 закріплено на праві повного господарського відання за КП "Спецжитлофонд".
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року у справі № 2-4467/14 було задоволено позов КП "Спецжитлофонд" до ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, третя особа - Військова частина А0515, про виселення, виселено цих відповідачів з квартир АДРЕСА_1 без надання іншої жилої площі.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 червня 2006 року та ухвалою Апеляційного суду Донецької області як суду касаційної інстанції від 14 січня 2008 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року було залишено без змін.
20 березня 2008 року виконавчі листи про виселення вищезазначених осіб були передані на виконання до Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві.
28 квітня 2011 року державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження про виселення ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6 з вищевказаних кімнат без надання іншої жилої площі у звʼязку з фактичним виконанням.
Однак згідно з актом комісії КП "Спецжитлофонд" від 11 вересня 2013 року в кімнатах АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_8, 2008 року народження.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року у справі № 752/16685/13-ц було відмовлено в задоволенні позову КП "Спецжитлофонд" до ОСОБА_1, ОСОБА_5, що представляють свої інтереси та інтереси неповнолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_5, що представляє свої інтереси та інтереси неповнолітньої ОСОБА_7, ОСОБА_3, що представляє свої інтереси та інтереси неповнолітнього ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - Служба у справах дітей Голосіївської РДА, про виселення без надання іншого жилого приміщення.
Вказане рішення місцевого суду мотивоване тим, що виселення відповідачів як завершальна стадія виконавчого провадження у справі № 2-4467/14 не відбулося, а тому законом передбачено інший порядок виселення.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2016 року апеляційну скаргу КП "Спецжитлофонд" відхилено, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року залишено без змін.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2021 року у справі № 752/22367/20 було задоволено заяву КП "Спецжитлофонд" про поновлення виконавчого провадження, поновлено виконавчі провадження з примусового виконання виконавчих листів № 2-4467, виданих 19 березня 2008 року на підставі рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 09 грудня 2005 року у справі за позовом КП "Спецжитлофонд" до ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_6, третя особа - Військова частина А0515, про виселення без надання іншої жилої площі.
Постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 12 січня 2021 року - без змін.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ЖК Української РСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.
Частиною першою статті 5 ЖК Української РСР передбачено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на імʼя якого видано ордер.
Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сімʼї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сімʼї наймача, набувають рівного з іншими членами сімʼї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сімʼї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК Української РСР).
Статтею 99 ЖК Української РСР передбачено, що піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання. У разі припинення дії договору найму жилого приміщення одночасно припиняється і дія договору піднайму. Піднаймач і члени його сімʼї, а також тимчасові жильці зобовʼязані негайно звільнити займане жиле приміщення. У разі відмовлення вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом, - в адміністративному порядку. Виселення провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
В абзацах третьому, одинадцятому частини першої статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати. Реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобовʼязані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобовʼязані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
Статтею 9-1 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що орган реєстрації відмовляє в реєстрації або знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала передбачені цим Законом документи або інформацію; у поданих особою документах містяться недостовірні відомості або подані нею документи є недійсними; для реєстрації або зняття з реєстрації звернулася особа, яка не досягла 14-річного віку. Рішення про відмову приймається в день звернення особи. Заява про реєстрацію чи зняття з реєстрації місця проживання повертається особі із зазначенням у ній причин відмови.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровʼя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатися як "необхідне в демократичному суспільстві…" (рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03).
Частиною другою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сімʼї разом з батьками або в сімʼї одного з них та на піклування батьків.
Виховання в сімʼї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобовʼязані виховувати дитину, піклуватися про її здоровʼя, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сімʼї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обʼєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звʼязок доказів у їх сукупності.