Постанова
Іменем України
14 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 308/9708/19
провадження № 61-18782св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3,
відповідач - Російська Федерація,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3, на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Кондора Р. Ю.
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулася до суду з позовом до Російської Федерації (далі - РФ) про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 листопада 2006 року вона одружилася з ОСОБА_4 . У шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
14 грудня 1994 року чоловік позивача, ОСОБА_4, був призваний на військову службу. З червня 1997 року він проходив військову службу у військовій частині А1778. З жовтня 2013 року перебував на посаді головного сержанта взводу снайперів військової частини А1778. У період з 18 травня 2014 року перебував у кризовому районі, а з 19 травня 2014 року по 06 серпня 2014 року залучався до участі у бойових діях у Донецькій та Луганській областях, пов`язаних із захистом суверенітету України.
ІНФОРМАЦІЯ_3 року під час виконання бойового завдання ОСОБА_4 отримав вибухову травму та множинні осколкові проникаючі поранення тулуба, не сумісні з життям. Подія сталася в районі м. Луганськ, Луганської області, в Луганському міжнародному аеропорту (смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області) приблизно о 03:10 год. ночі, під час обстрілу Луганського міжнародного аеропорту найманцями окупаційної влади РФ на території Луганської області з БМ-21 "Град". У результаті отриманої травми чоловік позивача, старший прапорщик ОСОБА_4, загинув.
ОСОБА_1 вказала, що у результаті зазначених подій їй та її дітям завдано моральну шкоду. Внаслідок втрати чоловіка і батька - ОСОБА_4, який загинув у результаті військової агресії РФ проти України, а також з огляду на особливий цинізм, з яким РФ порушуються основоположні права й свободи людини в Україні, позивач та її діти відчувають безперервний, невгамовний душевний біль і страждання. Вони втратили душевний спокій і віру в майбутнє, постійно відчувають незахищеність та розчарування, що не дає можливості нормально спілкуватись з оточуючими та підтримувати нормальний спосіб життя.
ОСОБА_1 вважає, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого позивачу та її дітям завдана моральна шкода, є іноземна країна - РФ, її Збройні Сили, а також створені нею військові формування, які підтримуються, спонсоруються та керуються РФ і мають на озброєнні засоби, використання яких становить надзвичайну небезпеку для оточуючих.
Позивач зазначила, що незаконними діями з боку РФ порушено невід`ємне право її чоловіка, ОСОБА_4, на життя, гарантоване статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також право ОСОБА_1 та її дітей на повагу до сімейного життя, встановлене статтею 8 Конвенції.
Зазначене свідчить про численність порушень РФ законних прав ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а отже, про те, що такі порушення Конвенції є підставою для відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу та її дітям.
Тож позивач просила стягнути з РФ на свою користь та на користь її дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3 суму відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 104 800, 00 грн, що еквівалентно 180 000, 00 євро за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день подання позову, тобто кожному по 1 701 600, 00 грн, що еквівалентно 60 000, 00 євро за офіційним курсом НБУ.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що бути відповідачем у судах держави кожна інша суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. Втім, у цій справі немає згоди компетентних органів РФ на пред`явлення до неї позову та залучення її до участі у справі як відповідача.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року направлено Міністерству юстиції України для доручення Міністерству закордонних справ України вручити посольству РФ в Україні запит на згоду про розгляд судом України цивільної справи за позовом ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, до РФ про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України; копії апеляційної скарги та ухвали про відкриття апеляційного провадження. Суд зупинив провадження в цій справі до надходження від компетентного органу іноземної держави - посольства РФ в Україні відповіді на таке доручення або до часу ненадходження в розумні строки відповіді з моменту належного підтвердження про отримання цим посольством зазначених процесуальних документів.
Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідачем у цій справі є іноземна держава - РФ, яка може бути самостійним відповідачем. Однак немає відомостей про направлення місцевим судом відповідного запиту щодо згоди РФ бути відповідачем у згаданій справі та отримання відповіді на нього, а також відсутні докази про надсилання викликів до посольства РФ через Міністерство закордонних справ України. За відсутності згоди дипломатичного представництва іноземна держава не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про необхідність направлення запиту до посольства РФ в Україні щодо згоди або незгоди про розгляд судом України зазначеної цивільної справи та зупинення провадження у справі до надходження відповіді на нього.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 27 січня 2022 року поновлено апеляційне провадження у справі № 308/9708/19; призначено справу до розгляду на 30 березня 2022 року о 14:00 год.
Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що копія позовної заяви вручена посольству РФ 16 грудня 2021 року, тобто обставини, що викликали зупинення справи, відпали, тому провадження у цій справі потрібно поновити.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у листопаді 2021 року, ОСОБА_1, яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 і ОСОБА_3, просить скасувати ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що Закарпатський апеляційний суд неправильно застосував правила частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" і його висновки щодо наявності у РФ судового імунітету у цій справі є хибними.
Заявник зазначає, що на сьогодні у законодавстві і судовій практиці переважної більшості розвинених країн світу застосовується концепція обмеженого імунітету, що передбачає надання імунітету державі та її власності тільки у зв`язку з діяльністю, що має суверенну природу, відмовляючи в імунітеті тієї діяльності, що не пов`язана з виконанням державою суверенних функцій.
ОСОБА_1, проаналізувавши рішення судів Італії, Бельгії, Франції, Австрії та Німеччини, дійшла висновку, що всі ці країни сприйняли концепцію обмеженого імунітету держави як основну в сучасному міжнародному праві.
Заявник посилається на те, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), розглядаючи справу "Олєйніков проти Росії" у рішенні від 14 березня 2013 року, зробив висновок про те, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовується відповідно до звичаєвого міжнародного права навіть, якщо відповідна держава і не ратифікувала зазначену Конвенцію, за умови, що вона не заперечувала проти неї.
Російська Федерація цю Конвенцію не ратифікувала, але і не заперечувала проти неї, а підписала Конвенцію 01 грудня 2006 року (пункт 66 рішення ЄСПЛ "Олєйніков проти Росії" від 14 березня 2013 року).
ОСОБА_1 переконана, що Верховний Суд застосував норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності під час розгляду справи № 796/165/18, в якій РФ виступала відповідачем.
У пункті 75 постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 зазначено, що Україна згадані міжнародні конвенції не ратифікувала, проте викладена в них концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави застосовується згідно зі звичаєвим міжнародним правом, з урахуванням рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії".
Отже, беручи до уваги рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" та постанову Верховного Суду від 25 січня 2019 року, норми Європейської конвенції про імунітет держави і Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно зі звичаєвим міжнародним правом.
Заявник зазначає, що непублічний характер дій РФ під час збройної агресії проти України, застосування нею власних військових підрозділів і техніки без розпізнавальних знаків, повне заперечення участі російських військовослужбовців у бойових діях на території нашої держави, та інші дії однозначно свідчать, що збройна агресія РФ проти України не є актом публічної влади, вчиненим з публічною метою. Відповідно зазначена діяльність РФ не може розглядатися як така, що має суверенну природу і на неї не може поширюватися судовий імунітет.
ОСОБА_1 також посилається на те, що приписи частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" не можуть бути застосовані до правовідносин у справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті збройної агресії РФ проти України, оскільки їх учасники і обставини не відповідають критеріям, наведеним у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право".
Позивач переконана, що реалізація її права на доступ до правосуддя безпосередньо залежить від дій РФ, яка не лише не зацікавлена у розгляді такої справи у суді, але й завдяки оскаржуваній ухвалі апеляційного суду отримала необмежену можливість перешкоджати такому розглядові.
Заявник вважає саму ідею отримувати згоду країни-агресора на притягнення її до відповідальності неприйнятною.
Підставою касаційного оскарження ухвали Закарпатського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року заявник визначила порушення судом апеляційної інстанції статей 79 та 80 Закону України "Про міжнародне приватне право", статті 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, а також порушення статті 2 ЦПК України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з апеляційного суду.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2021 року справу № 308/9708/19 призначено до судового розгляду.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що немає потреби додатково повідомляти відповідача - РФ про відкриття касаційного провадження у справі (ухвала від 21 січня 2022 року) та призначення справи до розгляду (ухвала від 21 лютого 2022 року) у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та запереченням нею суверенітету Української держави.
Відомості про зазначені процесуальні рішення оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними у мережі Інтернет, про судовий розгляд справи, що переглядається, своєчасно повідомлено на офіційному сайті Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 37 років, свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв (протокол від 22 серпня 2014 року № 2404) поранення і причина смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 року пов`язані із виконанням обов`язків військової служби.
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31 травня 2019 року у справі № 274/1970/19, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт загибелі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, під час виконання обов`язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_3 в районі смт Георгіївка Лутугинського району Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
У померлого ОСОБА_4 залишилася дружина ОСОБА_1 та двоє малолітніх дітей: ОСОБА_2 і ОСОБА_3, які перебували на його утриманні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У частині першій статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).
Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Зупиняючи провадження у справі, апеляційний суд вказав на те, що у справі відсутні відомості про направлення місцевим судом запиту щодо згоди РФ бути відповідачем у зазначеній справі та отримання відповіді на нього, а також відсутні докази про надсилання викликів до посольства РФ через Міністерство закордонних справ України. Тож за відсутності згоди дипломатичного представництва посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Тому апеляційний суд зупинив провадження у справі до надходження відповіді на такий запит суду.
Верховний Суд не погоджується з таким висновком суду з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (рішення у справі "Pelissier and Sassi v. France" (Пелісьє та Сассі проти Франції), заява № 25444/94, та "Frydlender v. France" (Фрідлендер проти Франції), заява № 30979/96).
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право"встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.