Постанова
Іменем України
06 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 757/46058/20-ц
провадження № 61-11908св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна Олеся Владиславівна, ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року в складі судді Волкової С. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Іванової І. В., Невідомої Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В.; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 про право власності у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 11727525; поновити в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру.
Позовна заява мотивована тим, що вказаний правочин є фіктивним, укладений виключно з метою приховання зазначеного майна (квартири) від наступного звернення стягнення на відповідне майно в рахунок погашення боргу ОСОБА_2 за невиконаним зобов`язанням перед позивачем.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що надані позивачем докази не є достатніми у своїй сукупності для підтвердження наявності умислу відповідача на вчинення фіктивного правочину з метою ухилення від виконання зобов`язань. Суд критично оцінив посилання позивача, що договір дарування квартири був укладений виключно у зв`язку з пред`явленням позову про стягнення заборгованості, оскільки на момент укладення договору дарування рішення щодо стягнення заборгованості на користь позивача було відсутнє, ухвалу суду про відкриття провадження у справі № 761/19282/15-ц було оприлюднено 24 грудня 2015 року, тобто після укладення оспорюваного правочину. Позивачем не надано належних доказів того, що на день укладення спірного правочину ОСОБА_2 знала про пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Войцехівського С. П. задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду мсті Києва від 10 березня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду. В решті рішення суду залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що апеляційним судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , відчужуючи належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своїй матері ОСОБА_3 була обізнана про наявність невиконаних нею зобов`язань по поверненню позики 5 400 000,00 грн та передбачала можливе примусове стягнення з неї на користь ОСОБА_1 цієї заборгованості. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку щодо обгрнутованості позовних вимог ОСОБА_1 про визнання оспорюваного правочину недійсним.
Разом із тим, у матеріалах справи наявна заява відповідача, подана до суду першої інстанції 26 листопада 2020 року про застосування наслідків спливу позовної давності у спорі та відмови у задоволенні позову.
Апеляційним судом встановлено, що спірний договір дарування квартири укладено 23 жовтня 2015 року. У період з липня 2015 року до лютого 2016 року позивачем вживалися заходи щодо забезпечення позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на інші квартири, належні відповідачу.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 вересня 2017 року в справі № 757/45160/17-к задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Войцехівського С. П., який також представляє його інтереси у даній справі, про накладання арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сину відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Отже є очевидним, що станом на вересень 2017 року позивач ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на відповідну квартиру від боржника (відповідача ОСОБА_2 ) до інших осіб.
Однак, із позовом про визнання недійсним договору про відчуження відповідної квартири ОСОБА_1 звернувся до суду 20 жовтня 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності За таких обставин апеляційний суд вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовитиза спливом позовної давності.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
16 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами при розгляді справи не було враховано, що позивач пропустив строк для прийняття спадщини, а тому його права як спадкоємця не порушені відповідачем. Судами не було враховано висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 29 жовтня 2020 року в справі № 727/11811/18, від 18 березня 2020 року в справі № 520/16281/15-ц. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників справи
У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказав на законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін. У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав клопотання про закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - Войцехівський С. П. надіслав відповідь на відзив, у якій зазначив про обґрунтованість доводів касаційної скарги та просив її задовольнити.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровуваний) було укладено договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдарований прийняла у дар належну дарувальнику на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1052.
Державна реєстрація права власності на квартиру, набутого ОСОБА_3 за оспорюваним договором дарування, відбулась 23 жовтня 2015 року.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у справі № 761/19282/15-ц присуджено до стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у сумі 15 541 914,65 грн.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року в справі № 757/45160/17-к було задоволено клопотання представника ОСОБА_1 (позивача) - адвоката Войцехівського С. П., який також представляє інтереси позивача у даній справі, про накладення арешту (крім іншого майна) на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сину відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4
26 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності у цій справі.
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
За статтею 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та згідно статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним.
За пунктом 6 статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.