ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 640/33582/20
адміністративне провадження № К/9901/39531/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року (судді: Лічевецький І.О., Мельничук В.П., Оксененко О.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмет спору - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області, Державна судова адміністрація України, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (далі - відповідач, ТУ ДСА України в Київській області), у якому просив суд:
- визнати дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нарахування і виплати суддівської винагороди у квітні, травні, червні, липні, серпні 2020 року, із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" - протиправними;
- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області нарахувати і виплатити недоплачену суддівську винагороду у розмірі 85 369,27 грн;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення недоплаченої суддівської винагороди за один місяць.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що нарахування відповідачем суддівської винагороди у спірному періоді відбулось всупереч вимогам статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення її прав та гарантій незалежності судді.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 травня 2021 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області на користь позивача суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 85 369,27 грн.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 травня 2021 року в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області на користь ОСОБА_1 суми недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 85 369, грн та ухвалено у цій частині нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 в частині зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області нарахувати та виплатити недоплачену суддівську винагороду у розмірі 85 369, грн відмовлено.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 травня 2021 року залишено без змін.
Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що Конституцією України визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», тому дії відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 року» є протиправними.
Водночас суд апеляційної інстанції указав на те, що ТУ ДСА є неналежним відповідачем за позовом, яке є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема й витрат на суддівську винагороду. Однак суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначив позивач. Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС України) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ТУ ДСА України у Київській області не є тією особою, яка має відповідати за вимогою про стягнення недоотриманої частини суддівської винагороди.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі. Скаржник просить суд скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, зазначивши підставами касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції пункти 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження позивач зазначає, що апеляційним судом не застосовано статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не враховано висновки про застосування цієї норми, викладені у постановах Великої палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №705/552/15-а, Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16, від 11 лютого 2019 року у справі №2а-204/12, істотно порушено вимоги статтей 5, 245 КАС України, без урахування висновків про застосування вказаних норм, викладених у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2020 року у справі №340/2074/19.
Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження позивач зазначає, що на цей час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування вимог статтей 148, 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з урахуванням встановлених фактичних обставин саме у цій справі. У зв`язку з чим апеляційний суд дійшов до необґрунтованого висновку про те, що ТУ ДСА України в Київській області є неналежним відповідачем за вимогою про стягнення коштів. При цьому, у постанові від 23 червня 2021 року у справі №520/13014/2020 (на яку посилається суд апеляційної інстанції) не формувались висновки про застосування норм права саме у контексті встановлених обставин у цій справі. А тому правовідносини у цій справі та у справі №520/13014/2020 не є подібними. На переконання позивача, на цей час також відсутні висновки Верховного Суду щодо належного відповідача у справах цієї категорії при встановленні фактів відсутності змін до кошторису ТУ ДСА та повного фінансування видатків на заробітну плату.
На переконання скаржника, у цьому випадку, предметом спору є питання проходження публічної служби позивача як судді, що є виключенням, передбаченим пунктом 1 частини шостої статті 12 КАС України щодо можливості віднесення до справ незначної складності та розгляд за правилами спрощеного провадження. Однак судом першої інстанції помилково віднесено цю справу до категорії справ незначної складності.
Позиція інших учасників справи.
Від відповідача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, в якому він просить залишити без задоволення касаційну скаргу відповідача, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Також до Верховного Суду від Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, у якому ДСА України зазначає, що Територіальне управління, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ). Водночас ДСА України звертає увагу суду на те, що під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій також не встановлено будь-яких неправомірних дій або бездіяльності ДСА України, як головного розпорядника бюджетних коштів.
Рух касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 лютого 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
З 12 жовтня 2012 року ОСОБА_1 працює на посаді судді Ржищівського міського суду Київської області.
За даними довідки про нараховану та виплачену суддівську винагороду позивачеві у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року виплачувалась суддівська винагорода в обмеженому розмірі, в результаті чого ОСОБА_1 не виплачено 85 369, 27 грн.
Указане слугувало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом.
Нормативне регулювання
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За частинами першою, другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ (далі - Закон № 553-ІХ), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX (далі - Закон № 294-IX) доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мовиться про редакцію Закону № 294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)» (частина третя).
Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-IX.
За текстом цього Рішення, указані положення законів № 294-IX, № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Відповідно до частини третьої статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина сьома статті 48 КАС України).
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Надаючи оцінку оскаржуваному судову рішенню у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
03 березня 2020 року Верховний Суд ухвалив постанову у справі №340/1916/20 за схожих фактичних обставин справи і правового регулювання спірних відносин. Так, спір у цій справі виник у зв`язку із обмеженням виплати суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553-ІХ), що зумовило звернення до суду з позовом про нарахування недоотриманих коштів (суддівської винагороди). Відмінним є предмет спору і суб`єктний склад спірних правовідносин, але пам`ятаючи про підстави їх виникнення та власне суть порушеного права, за захистом якого подавався позов (у справі № 340/1916/20) у зіставленні з підходом і мотивами суду касаційної інстанції, на яких базується згадана постанова, можна констатувати, що на застосовність правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, до цієї справи зазначені відмінності не впливають.
Верховний Суд у цій постанові висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII при виплаті суддівської винагороди (у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв`язку із набранням чинності положень Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-ІХ було доповнено статтею 29 (текст якої написано вище).
Так Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було (пункт 55).