Постанова
Іменем України
14 квітня 2022 року
місто Київ
справа № 545/3307/18
провадження № 61-1843св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 серпня 2020 року, постановлене суддею Стрюк Л. І. та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року, ухвалену колегією суддів Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у грудні 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільним сумісним майном подружжя та поділ майна подружжя.
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що з грудня 2013 року проживала з відповідачем однією сім`єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільно обговорювали питання фінансового характеру, планували своє сімейне життя та народження дітей; спільно придбавали рухомі та нерухомі речі, спільно користувалися ними.
У період з 23 вересня 2015 року до 16 грудня 2015 року вони перебували з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу разом з ОСОБА_2 продовжили проживати однією сім`єю як подружжя до 11 червня 2017 року . Спільними зусиллями на земельній ділянці, що належить на праві власності ОСОБА_2, збудували господарську будівлю та здійснили реконструкцію інших будівель, на що витратили значні кошти.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:
- встановити факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом періоду з грудня 2013 року до 23 вересня 2015 року та з 16 грудня 2015 року до 11 червня 2017 року;
- визнати спільним сумісним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 об`єкт незавершеного будівництва господарську будівлю (поз. 5), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, ступінь будівельної готовності якої становить 71 %;
- здійснити поділ спільного сумісного майна шляхом визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину зазначеного об`єкта незавершеного будівництва господарської будівлі, припинивши право спільної сумісної власності.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач заперечував проти задоволення позову.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою від 28 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 08 липня 2019 року, постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, Полтавський районний суд Полтавської області залишив без розгляду позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог про визнання спільним сумісним майном, поділ майна, визнання права власності та припинення права власності.
Рішенням від 31 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року, Полтавський районний суд Полтавської області відмовив у задоволені позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що позивач не надала належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження тих обставин, що як до укладення шлюбу, так і після його розірвання 16 грудня 2015 року, сторони відновили шлюбно-сімейні відносини та продовжували їх до 11 червня 2017 року, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов`язані виконанням взаємних прав і обов`язків та спільним побутом.
Суди зазначили, що враховуючи, що позивач у період з 25 серпня 2007 року до 10 січня 2014 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, тому вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання з ОСОБА_2 у період з грудня 2013 року до 10 січня 2014 року суперечать вимогам статті 25 СК України щодо принципу одношлюбності сімейних відносин та не підлягають задоволенню.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 02 лютого 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження наведених судових рішень ОСОБА_1 визначила те, що:
- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), щодо обов`язковості встановлення судами під час розгляду справ про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу того, чи склалися між сторонами усталені відносини, притаманні подружжю;
- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили письмові докази на підтвердження її спільного проживання із ОСОБА_2, зокрема, фіскальні чеки та видаткові накладні на підтвердження придбання будівельних матеріалів, які використано під час будівництва будинку АДРЕСА_1, де сторони спільно проживали;
- при об`єктивному дослідженні наявних у матеріалах справи доказів обставини справи, що підлягають доказуванню, підтверджені та відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження
№ 14-270цс19).
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з 25 серпня 2007 року до 10 січня 2014 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Цей шлюб Миргородський міськрайонний суд Полтавської області розірвав рішенням від 10 січня 2014 року у справі № 541/3587/13-ц
З 23 вересня 2015 року до 16 грудня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який Полтавський районний суд Полтавської області розірвав рішенням від 16 грудня 2015 року у справі № 545/3351/15-ц.
Суд у справі № 545/3351/15-ц встановив, що з листопада 2015 року сторони припинили шлюбно-сімейні відносини та проживають окремо, не мають спільного господарства; сторони не заперечували проти розірвання шлюбу.
Позивач на підтвердження факту проживання однією сім`єю з відповідачем з грудня 2013 року надала довідку Терешківської сільської ради Полтавського району Полтавської області від 12 липня 2016 року № 1083 та акт обстеження від 13 червня 2016 року, згідно з якими ОСОБА_1 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1, разом із дочкою ОСОБА_4, 2008 року народження, та ОСОБА_2, 1968 року народження, однією сім`єю з 2013 року за місцем реєстрації відповідача.
Водночас відповідно до заяви ОСОБА_5, посвідченої приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Смоковенко Т. О. та зареєстрованої в реєстрі за № 209, дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у період з вересня 2014 року до вересня 2018 року проживала з ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_2 на праві приватної власності належить житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом.
Сектор містобудування та архітектури Полтавської районної державної адміністрації 14 серпня 2015 року видав будівельний паспорт на будівництво господарської будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з ескізними намірами забудови господарська будівля складається з коридору, площею 14, 3 кв. м, підсобного приміщення, площею 17, 5 кв. м, підсобного приміщення, площею 18, 6 кв. м, кухні, площею 13, 5 кв. м, санвузла, площею 5, 9 кв. м.
Протягом червня, липня, вересня та листопада 2015 року на ім`я ОСОБА_2 складені видаткові накладні, платіжні доручення про купівлю будівельних матеріалів.
Потягом липня 2015 року видано рахунки-фактури про поставку будівельних матеріалів, в яких ім`я постачальника не зазначено.
Посилання ОСОБА_1 на укладення ОСОБА_5 (її матір`ю) кредитного договору № 2203/485283 на придбання енергоефективного обладнання та/або матеріалів для одноквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, суди визнали сумнівним доказом ведення сторонами спільного бюджету.
Позивач не надала доказів на підтвердження того факту, що придбані ОСОБА_5 товари за рахунок кредиту та на підставі видаткової накладної від 04 серпня 2015 року № Рнк/PL-0011751 використовувалися для будівництва господарської будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .
Надані позивачем банківські виписки, квитанції про оплату з ломбарду, боргову розписку від 10 червня 2015 року суд не визнав належними доказами на підтвердження того, що ОСОБА_1 брала участь у фінансуванні будівництва господарської будівлі та веденні спільного бюджету з ОСОБА_2 .
Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_3 (колишній чоловік ОСОБА_1 ) пояснив суду, що шлюб між ними розірваний у 2014 році. Проживав він разом з ОСОБА_1 до 2013 року. Спільна донька з листопада 2014 року до березня 2018 року проживала з ОСОБА_5 (матір`ю ОСОБА_1 ), фактично з 2013 року. Постійно спілкувався з дитиною (щотижня) і бачив там іноді ОСОБА_1 . Навесні 2017 року дізнався, що у ОСОБА_1 є новий співмешканець, оскільки побачив у будинку колишньої тещі чоловічі речі. Стверджував, що ОСОБА_1 з 2013 року до 2014 року та з 2017 року до 2018 року постійно проживала у своєї матері ОСОБА_5 . У квітні 2018 року ОСОБА_1 народила дитину. Підтвердив, що у с. Терешки колишня дружина проживала з іншим чоловіком приблизно 2-3 місяців.
Аналізуючи показання свідків, суд першої інстанції зробив висновок, що такі докази не містять достовірної та переконливої інформації про характер стосунків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом спірного періоду, є суперечливими, неоднозначними та поверхневими.
Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з положеннями статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в
будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Частиною другою статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або ненаявності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження належності неоспорюваних прав.
Згідно із пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відносяться, зокрема справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Аналіз наведених положень закону дозволяє зробити висновок про те, що встановлення певних фактів здійснюється для підтвердження наявності або ненаявності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи ненаявності неоспорюваних прав.
У справі, що переглядається, вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем первинно пред`явлена з певною правовою метою - задля визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання як такого, що є спільним майном сторін, та його подальшого поділу.
Скориставшись своїм процесуальним правом, позивач свій позов про визнання спільним сумісним майном, поділ майна, визнання права власності та припинення права власності просила залишити без розгляду, за наслідками чого від 28 травня 2019 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 08 липня 2019 року, постановою Верховного Суду від 23 вересня 2019 року, позов у відповідній частині залишив без розгляду.
Тож, звернувшись до суду із заявою про залишення без розгляду позову в частині певних вимог, ОСОБА_1 виявила та реалізувала свою волю щодо вирішення судом позовних вимог про визнання спільним сумісним майном, поділ майна, визнання права власності та припинення права власності, відповідно реалізувавши свої процесуальні права.
Відповідно припинила існувати правова мета звернення до суду з таким позовом, оскільки не встановлено тих прав, свобод та інтересів особи, у зв`язку з вимогою про охорону яких особа вправі звертатися до суду.
Суд вправі встановлювати лише такі факти, які за своїми ознаками є юридичними, тобто такими, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження належності чи неналежності такій особі певних прав.
Факти неюридичного характеру не підлягають встановленню судом як у позовному, так і непозовному провадженні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Принцип ефективності закріплений у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Цей спосіб захисту має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення певних порушених майнових або немайнових прав та інтересів правомочної особи.
Надаючи правову оцінку правомірності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на приписи статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадане правило гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Тож ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Отже, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
З врахуванням викладеного, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є доцільним та ефективним як спосіб захисту у випадку визнання майна спільним майном сторін.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 369/5481/16-ц (провадження
№ 61-10372св18) та від 29 січня 2020 року у справі № 379/3191/15-ц (провадження № 61-14379св18). Суд не встановив підстав переглянути (відступити від) зазначені висновки.
З врахуванням наведеного, Верховний Суд не встановив підстав для задоволення позову, оскільки позивач не пред`явила позовних вимог на захист тих порушених відповідачем прав, для реалізації яких позивачу потрібно було встановити такий юридичний факт.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження