Постанова
Іменем України
14 квітня 2022 року
місто Київ
справа № 266/4713/14-ц
провадження № 61-10019св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_4,
треті особи: Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Маріупольгаз", Виконавчий комітет Маріупольської міської ради як орган опіки та піклування,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Лопатіної М. Ю., Пономарьової О. М., Попової С. А.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, і ОСОБА_3 у листопаді 2014 року звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Публічне акціонерне товариство з газопостачання та газифікації "Маріупольгаз"
(далі - ПАТ "Маріупольгаз"), у подальшому уточненим, про встановлення порядку користування жилим будинком, усунення перешкод у встановленні додаткового газового обладнання.
Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування, проте вони постійно проживають у спірному будинку та зареєстровані як члени сім`ї колишнього власника будинку ОСОБА_5, який був батьком померлого чоловіка ОСОБА_1 . Відповідач зареєстрована за іншою адресою, у спірний будинок вселилася лише у 2001 році, з того часу встановила власний порядок користування жилим будинком, який перешкоджає їм користуватися в повному обсязі комунальними послугами, а також обладнати частину будинку, де вони проживають, додатковим опалювальним пристроєм, що порушує їх права та законні інтереси.
У зв`язку з наведеним позивачі просили встановити порядок користування жилим будинком АДРЕСА_1, виділивши їм у користування жилі кімнати: літ. 1-3, площею 6, 3 кв. м; літ. 1-2, площею 14, 3 кв. м; літ. 1, площею 8, 75 кв. м, а інші кімнати залишити в користуванні відповідача, а також зобов`язати ОСОБА_4 не перешкоджати їм обладнати виділені у користування приміщення додатковим газовим опалювальним пристроєм.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач просила у задоволенні позову відмовити, посилаючись на його безпідставність.
Стислий виклад позиції позивача за зустрічним позовом
ОСОБА_4 у січні 2015 року звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа - Виконавчий комітет Маріупольської міської ради як орган опіки та піклування (далі - орган опіки та піклування ВК Маріупольської міської ради), про усунення перешкод у користуванні будинком та виселення.
Вимоги зустрічного позову обґрунтовувала тим, що вона є власником зазначеного будинку на підставі договору дарування від 01 серпня 1995 року, укладеного з її батьком ОСОБА_5, який помер у 1999 році.
Стверджувала, що після смерті батька, без її згоди, у домоволодіння вселився її брат ОСОБА_6 разом з дружиною та дітьми (позивачами за первісним позовом). У подальшому ОСОБА_4 погодилася з проживанням зазначених осіб у її домоволодінні.
Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 ОСОБА_4 вимагала від відповідачів виселитися з її будинку, проте вони відмовилися та продовжили проживати в ньому, посилаючись на свою реєстрацію у домоволодінні. Зазначала, що відповідачі протягом тривалого часу проживають у її будинку, однак не беруть участі в утриманні спірного будинку та оплаті комунальних послуг.
Оскільки вона є власником домоволодіння, а позивачі не є членами її родини, тому просила суд усунути перешкоди у користуванні її власністю, будинком АДРЕСА_1, зобов`язати ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, і ОСОБА_3 звільнити спірний будинок від належного їм майна, передавши їй ключі, виселити їх з домоволодіння та визнати такими, що втратили право користування ним.
Стислий виклад заперечень відповідачів за зустрічним позовом
Відповідачі за зустрічним позовом просили відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_4, вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та недоведеними належними та допустимими доказами. Зауважили, що ОСОБА_4 була обізнана про їх реєстрацію та проживання у спірному будинку, не заперечувала проти цього. Іншого житла вони не мають та несуть спільні витрати з утримання будинку у належному стані.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій неодноразово.
Рішенням від 13 серпня 2015 року Приморський районний суд м. Маріуполя відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, та ОСОБА_3 . Зустрічний позов ОСОБА_4 задовольнив.
Суд визнав ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 . Зобов`язав ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3, та ОСОБА_3 звільнити жилий будинок АДРЕСА_1 від належного їм майна та передати ключі від домоволодіння ОСОБА_4 .
Рішенням від 18 листопада 2015 року Апеляційний суд Донецької області задовольнив частково апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, та ОСОБА_3 .
Апеляційний суд рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні будинком, визнання такими, що втратили право користування жилим будинком, та виселення скасував та ухвалив в цій частині нове рішення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовив. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Ухвалою від 06 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_4, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням від 09 грудня 2019 року Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 27 січня 2020 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, ОСОБА_3 . Зустрічний позов ОСОБА_4 задовольнив частково.
Суд припинив право ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 на користування будинком АДРЕСА_1 . Виселив ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 . Зобов`язав ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, ОСОБА_3 звільнити жилий будинок АДРЕСА_1 від належного їм майна та передати ключі від домоволодіння ОСОБА_4 .
У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, зробив висновок, що власником спірного майна з 1995 року є ОСОБА_4, а позивачі за первісним позовом вселилися у спірний будинок як члени сім`ї попереднього власника ОСОБА_5 , який помер у 1999 році, і набули право користування чужим майном, яке за своєю суттю є сервітутом. Оскільки спільним побутом із ОСОБА_4 вони не пов`язані, тому їх право користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Постановою від 07 квітня 2020 року Донецький апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, скасував рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 грудня 2019 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 .
Суд відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, вирішив питання розподілу судових витрат у справі.
Постановою від 17 березня 2021 року Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_4, скасував постанову Донецького апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд встановив, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права, справу апеляційний суд розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін, що є неправильним, оскільки розгляд цієї справи мав відбуватися з повідомленням учасників справи.
Постановою від 28 квітня 2021 року Донецький апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, скасуваврішення суду першої інстанції від 09 грудня 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4, відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 . Суд вирішив питання розподілу судових витрат у справі.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи апеляційну скаргу та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, зробив висновок, що ОСОБА_4 після отримання спірного будинку як дарунок тривалий час в ньому не проживала та була обізнана про проживання позивачів у ньому, оскільки в будинку проживали її батько і брат разом із сім`єю (позивачами у справі). Суд також врахував, що спірний будинок фактично розділений на дві окремі частини, в яких проживають сторони, щодо яких відкрито окремі особові рахунки з оплати за комунальні послуги. Спірний будинок є єдиним житлом позивачів, які тривалий час у ньому проживають (більше 20 років), сплачують витрати на його утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, а тому мають тривалий зв`язок зі спірним будинком як з єдиним житлом.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені первісного позову заявники не оскаржували, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції в цій частині його не переглядав.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_4 18 червня 2021 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постановуДонецького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 грудня 2019 року.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:
- суд апеляційної інстанції ухвалив постанову без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) та постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19), щодо застосування ЦК України до житлових спорів, у тому числі статті 391 ЦК України;
- відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Заявник стверджує, що відмовляючи їй у задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції не врахував ту обставину, що цим рішенням порушується її конституційне право власності на спірне домоволодіння, саме вона не може належно користуватися своєю приватною власністю, зокрема, не може користуватися всіма кімнатами будинку та не має можливості його продати.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3, та ОСОБА_3 у липні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзив, у якому просили касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін.
На переконання відповідачів за зустрічним позовом, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, оскільки вона ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги є безпідставними та такими, що не спростовують правильних висновків апеляційного суду.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження та відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 .
За змістом правил частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оскільки рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову не було предметом перегляду в суді апеляційної інстанції та не оскаржується в касаційному порядку, тому на предмет законності й обґрунтованості в цій частині рішення суду суд касаційної інстанції не перевіряє відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_7 на підставі договору дарування, укладеного 01 серпня 1995 року між нею та ОСОБА_5, є власником домоволодіння АДРЕСА_1 .
Відповідно до облікової книги для прописки громадян у спірному домоволодінні проживають та зареєстровані такі особи: ОСОБА_1 з 04 вересня 1993 року постійно, її донька ОСОБА_3, син ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . З 23 липня 1986 року був зареєстрований чоловік позивача ОСОБА_6, який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
На час реєстрації ОСОБА_6 та членів його сім`ї в спірному будинку його власником був ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та який був батьком ОСОБА_6 і ОСОБА_4 .
Згідно з постановою про закриття кримінального провадження слідчого СВ Приморського РВ ММУ ГУМВС України в Донецькій області від 26 квітня 2013 року та повідомленням про виселення і зняття з реєстрації від 18 грудня 2014 року суди встановили, що позивачі створюють перешкоди у користуванні належним ОСОБА_4 житлом та на її вимогу виселитися з будинку позивачі відмовилися. Опитана під час досудового розслідування ОСОБА_4 повідомила, що з 1999 року між нею та братом ОСОБА_6 існувала домовленість про умовний розподіл будинку, порядок проживання у ньому та оплату комунальних послуг.
Відповідно до відповіді КП "Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" від 14 вересня 2015 року № 2624 за адресою: АДРЕСА_1, відкрито два особових рахунки від 01 лютого 2001 року за № 071-133 на ім`я ОСОБА_4 та від 01 травня 2009 року за № 071-441 на ім`я ОСОБА_6, який в березні 2013 року переоформлений на ОСОБА_1 .
Згідно з договором про надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення від 26 лютого 2013 року КП "Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства" та ОСОБА_1 уклали договір надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення.
Відповідно до квитанцій про оплату комунальних послуг ОСОБА_1 сплачувала комунальні послуги за користування спірним будинком у травні-серпні 2010 року, січні 2011 року, лютому 2011 року, серпні 2012 року.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) в контексті Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло (§§ 40, 41).
Відповідно до Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, § 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, § 50).
У § 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" (заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, § 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У § 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K.", заява № 9063/80), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі від 18 лютого 1999 року "Larkos v. Cyprus", заява № 29515/95).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
За будь-яких умов неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, якщо таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є нагальним у демократичному суспільстві.
Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, потрібним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21).
Тож не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири (будинку), у тому числі й колишніх, самий лише факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по своїй суті є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.