Постанова
Іменем України
14 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 725/4099/17
провадження № 61-14289св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Ставчанський Валентин Степанович, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Владичана А. І., Литвинюк І. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позовну заяву мотивовано тим, що 24 березня 2017 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого він надав останньому в борг грошові кошти у розмірі 80 000,00 грн які ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 31 березня 2017 року, що підтверджується розпискою. Однак ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання не виконав, що є підставою для стягнення з нього, крім суми основного зобов`язання, також 3 % річних за прострочення виконання зобов`язання відповідно до вимог частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив суд стягнути з ОСОБА_2 суму заборгованості за борговою розпискою в розмірі 70 000,00 грн та 3 % річних у розмірі 821,92 грн за період з 01 квітня 2017 року до 02 серпня 2017 року.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 28 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 13 березня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність боргових зобов`язань між ним та відповідачем. Боргова розписка, надана позивачем на підтвердження позовних вимог, не відповідає вимогам частини другої статті 207 ЦК України, оскільки не містить особистого підпису боржника, а отже, не породжує правових наслідків, які настають внаслідок невиконання договору позики та умов, визначених у змісті розписки.
Постановою Верховного Суду від 20 травня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 13 березня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд, встановивши лише факт відсутності особистого підпису боржника, не надав правового аналізу рукописному тексту самої розписки, не встановив, чи здійснено цей текст відповідачем, не перевірив аргументи позивача, наведені в апеляційній скарзі, і таким чином допустив неповноту у з`ясуванні фактичних обставин справи.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 28 грудня 2017 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за борговою розпискою в розмірі 70 000,00 грн та 3 % річних у розмірі 821,92 грн за період з 01 квітня 2017 року до 02 серпня 2017 року.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що хоча розписка, надана відповідачем, не містить його підпису, однак у ній зазначено його прізвище та ініціали.
Розписка написана власноручно ОСОБА_2, а замість підпису в ній ним власноручно написано прізвище, яке використовується як обов`язковий реквізит службових документів і правових актів. Підпис належних осіб за наявності всіх інших обов`язкових реквізитів надає документам і правовим актам юридичної сили. Відповідно до листа "Державного комітету України по питанням технічного регулювання та споживчої політики" від 19 травня 2010 року № 4196-1-5/9 відносно ДСТУ 4163-2003, щодо визначення терміну підпис не стандартизовано.
Встановлені обставини, зокрема власноручно написана боржником розписка, незважаючи на факт відсутності особистого підпису боржника, наявність боргових зобов`язань, часткове повернення боргу, свідчать про обґрунтованість позовних вимог та доведеність їх належними і допустимими доказами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Ставчанський В. С., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження постанови Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме застосування норм матеріального права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив всі обставини справи, зокрема те, що розписка від 24 березня 2017 року не містить підпису ОСОБА_2 .
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 не надходив.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Ставчанський В. С., на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У листопаді 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Ставчанський В. С., на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 серпня 2020 року і витребувано із Першотравневого районного суду м. Чернівці цивільну справу № 725/4099/17.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Ставчанський В. С., не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
24 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 80 000,00 грн та зобов`язався їх повернути в строк до 31 березня 2017 року, що підтверджується розпискою (а. с. 5).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такі правові висновки, щодо правової природи договору позики і розписки, викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та неодноразово підтримано Касаційним судом у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 583/610/16-ц (провадження № 61-4621св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 621/960/16-ц (провадження № 61-35294св18), від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18), від 02 червня 2020 року у справі № 483/248/16 (провадження № 61-2413св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 12 серпня 2021 року у справі № 201/6221/19 (провадження № 61-6662св21).
Стаття 545 ЦК України містить положення про підтвердження виконання зобов`язання, яке має бути здійснене шляхом видачі кредитором боржникові на вимогу останнього розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Так, згідно із статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Висновки щодо застосування цієї норми цивільного права України містяться в постановах Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 (провадження № 61-12851св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20).
У справі, що є предметом розгляду в порядку касаційного провадження, суд апеляційної інстанції, на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України, врахував викладені висновки, установив, що укладений сторонами письмовий договір позики від 24 березня 2017 року, який підтверджується розпискою, є не лише фактом його укладання, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, наявність у ОСОБА_1 оригіналу розписки від 24 березня 2017 року про отримання ОСОБА_2 у нього в борг 80 000,00 грн беззаперечно вказує на те, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання щодо повернення одержаних за договором позики коштів. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що під час розгляду справи в суді першої інстанції батьком ОСОБА_2 було частково повернуто грошові кошти позивачу, що підтверджується розписками від 18 вересня 2017 року та від 16 жовтня 2017 року.
Обставини, які покладено апеляційним судом в основу рішення про задоволення позову ОСОБА_1, а саме: виникнення між сторонами боргового зобов`язання і часткове повернення боргу, встановлено судом на підставі наявних у матеріалах справи доказів, досліджених належним чином.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що розписка написана власноручно ОСОБА_2, а замість підпису в ній ним власноручно написане прізвище, яке використовується як обов`язковий реквізит службових документів і правових актів. Підпис належних осіб за наявності всіх інших обов`язкових реквізитів надає документам і правовим актам юридичної сили.
Таким чином, розписка від 24 березня 2017 року оформлена належним чином та відповідає встановленим вимогам чинного законодавства України.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд апеляційної інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, обґрунтовано зазначив, що оскільки ОСОБА_2 не виконав свої зобов`язання за договором позики в повному обсязі, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, з нього підлягає стягненню сума непогашеної позики у розмірі 70 000,00 грн та три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 821,92 грн відповідно до вимог статті 625 ЦК України.