Постанова
Іменем України
12 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 673/517/16-ц
провадження № 61-11911св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк", третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсними додаткових угод,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у квітні 2016 року звернувся до суду з вищевказаним позовом, який змінив у процесі розгляду справи, і остаточно просив визнати недійсними додаткові угоди про іпотечний кредит від 25 квітня 2008 року №№ HMD0G40000001761, HMD0G50000001761, укладені між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк").
Зазначений позов, ОСОБА_1 мотивував тим, що між ним та банком 25 квітня 2008 року було укладено договір про іпотечний кредит № HMD0G40000001761 та кредитний договір № HMD0G50000001761.
Згідно з пунктом 1.1 договору про іпотечний кредит йому було надано кредит на споживчі цілі в розмірі 80 000 грн.
Зазначений кредит надавався йому з урахуванням вимог Державної іпотечної установи, з якою у відповідача був поміщений генеральний договір про рефінансування і обслуговування іпотечних кредитів Е8.
Банк, 26 червня 2008 року направив на його адресу лист, в якому повідомив про збільшення відсоткової ставки за договором про іпотечний кредит на 2,09, оскільки Державна іпотечна установа України на той час не рефінансувала (не викуповувала) іпотечних кредитів.
Ним, 25 липня 2008 року з банком було укладено додаткові угоди до договорів про іпотечний кредит, згідно з якими змінилися зобов`язання з гривні на долар США.
При укладенні зазначених угод банк недотримався вимог статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і письмово не повідомив його про основні умови такого кредитування, чим позбавив можливості зробити свідомий і компетентний вибір щодо придбання фінансової послуги. Також банк не зазначив положення про валютні ризики, приховав в умовах додаткових угод дані та відомості щодо реальної величини відсоткової ставки, розміру сум загальної вартості кредиту, та розміру сум щомісячних платежів по відношенню до тих, що були узгоджені та обумовлені сторонами, ввів в оману повідомленням про відсутність рефінансування Державною іпотечною установою, включив сплату коштів за резервування ресурсів, чим порушив принцип рівності сторін договору, незрозуміло для чого видавалась сума 3 751,86 доларів США, проявив нечесну підприємницьку діяльність.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Деражнянський районний суд Хмельницької області рішенням від 15 червня 2020 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 09 квітня 2021 року, визнав недійсною додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 25 квітня 2008 року № HMD0G40000001761, укладену 25 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк".
Визнав недійсною додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 25 квітня 2008 року за № HMD0G50000001761, укладену 25 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк".
Рішення місцевий суд мотивував тим, що банк не дотримав та грубо порушив встановлені Законами імперативні вимоги міжнародного права та діючого Законодавства України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задовольнив. Рішення Деражнянського районного суду Хмельницької області від 15 червня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що ОСОБА_1 не довів у чому полягає порушення банком законодавства про захист прав споживачів, під час укладання між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк" оспорених додаткових угод про іпотечний кредит від 25 липня 2008 року за №№ HMD0G40000001761, HMD0G50000001761, що мало прояв у неповідомленні банком позивача письмово про основні умови кредитування, чим останнього було позбавлено можливості зробити свідомий і компетентний вибір щодо придбання такої довгострокової фінансової послуги в іноземній валюті, не зазначено положення про валютні ризики, що банк приховав в умовах додаткових угод данні та відомості, щодо реальної величини відсоткової ставки, розміру сум загальної вартості кредиту, та розміру сум щомісячних платежів по відношенню до тих що були узгоджені та обумовлені сторонами, ввів в оману повідомленням про відсутність рефінансування Державною іпотечною установою, проявив нечесну підприємницьку діяльність у зв`язку з чим, зазначені вище додаткові угоди підлягають визнанню недійсними.
Підписання і подальше виконання умов договору свідчить про волевиявлення позивача та є підтвердженням його повного усвідомлення наслідків укладених ним додаткових угод до договору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Від ОСОБА_1 у липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Хмельницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що апеляційним судом неправильно застосовано до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, висловлені у постановах від 23 січня 2019 року № 355/385/17, від 16 травня 2018 року № 541/2246/16-ц, від 27 січня 2020 року.
Застосовуючи зазначені висновки суд апеляційної інстанції допустив формалізм та порушення норм процесуального права, оскільки належно не співставив та не дослідив обставини цієї справи з висновками у подібних правовідносинах.
Також суд не зазначив і не застосував норми права на підставі яких відмовив у задоволенні позову.
Правовідносини у вказаних постановах за своїми особливостями та предметом суттєво відрізняються від тих, які існують у цьому спорі, тому не підлягають застосуванню до правовідносин, в яких виник цей спір.
Апеляційний суд не застосував правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Від АТ КБ "ПриватБанк" у листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив відмовити у її задоволенні.
Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2022 року відзив залишив без розгляду.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 22 вересня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Деражнянського районного суду Хмельницької області.
Справа № 673/517/16-ц надійшла до Верховного Суду 24 листопада 2021 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", 25 квітня 2008 року було укладено кредитний договір № HMD0G50000001761 та договір про іпотечний кредит № HMD0G40000001761, згідно з якими банк зобов`язався надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 80 000 грн на термін до 25 квітня 2023 року, а останній повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленими кредитним договором.
Згідно з пунктом 1.1 договору про іпотечний кредит позивачу було надано кредит на споживчі цілі в розмірі 80 000 грн, що підтверджується випискою з банку від 25 квітня 2008 року, після чого чотири місяці позивач здійснював погашення кредиту у гривні відповідно до умов визначених в кредитному договорі.
На адресу позивача 26 червня 2008 року банк направив лист № 20.1.32/6-8631, в якому повідомив про збільшення відсоткової ставки за договором про іпотечний кредит від 25 квітня 2008 року на 2,09, у зв`язку з тим, що Державна іпотечна установа України на той момент припинила рефінансування (не викуповувала) іпотечних кредитів.
Згідно із заявою боржника від 16 липня 2008 року було укладено додаткові угоди до договору про іпотечний кредит за № HMD0G40000001761 та № HMD0G50000001761 від 25 квітня 2008 року.
Кредитний договір № HMD0G40000001761 від 25 квітня 2008 року було переведено з валюти "гривня" у валюту "долар США", таким чином, розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку склав 17 237,11 доларів США із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Згідно з пунктом 8.1 додаткової угоди до договору про іпотечний кредит № НМD0G40000001761 від 25 липня 2008 року банк зобов`язується надати позивачу кредитні кошти шляхом: перерахування на рахунок № НОМЕР_1 на строк з 25 липня 2008 року до 25 квітня 2023 року включно у вигляді строкового кредиту у розмірі 17 237,11 доларів США на наступні цілі: на придбання нерухомості, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагорода за проведення додаткового моніторингу.
Окрім того, додатково до кредитного договору № НМD0G50000001761 від 25 липня 2008 року було укладено додаткову угоду від 25 липня 2008 року № НМD0G50000001761 згідно з якою банк надавав ОСОБА_1 кредитні кошти шляхом: перерахування на рахунок № НОМЕР_1 на строк з 25 липня 2008 року до 25 квітня 2023 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 3 751,86 доларів США на наступні цілі: у розмірі 519,48 доларів США - на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 115,44 доларів США - для сплати страхового платежу страхування майна за договором страхування майна на перший рік дії кредиту, 86,58 доларів США - для сплати особистого страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, а також у розмірі 3 030,36 доларів США - на сплату страхових платежів у випадку та в порядку передбачених в пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 3 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом п.7.2. цього договору.
До додаткових угод банком було надано графіки погашення кредиту.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконувати належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.
Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
За змістом наведених статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не доведено порушення банком законодавства про захист прав споживачів під час укладення оспорюваних додаткових угод.
Крім того, суд апеляційної інстанції правильно вказав про те, що підписання і подальше виконання умов договору свідчить про волевиявлення позивача та є підтвердженням його повного усвідомлення наслідків укладених ним додаткових угод до договору.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, висловлені у постановах від 23 січня 2019 року № 355/385/17, від 16 травня 2018 року № 541/2246/16-ц, від 27 січня 2020 року, не заслуговують на увагу, оскільки на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не застосував правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, також не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини вказаної справи не є подібними цій справі.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, і зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.