Постанова
Іменем України
22 лютого 2022 року
місто Київ
справа № 308/7037/17
провадження № 61-3546св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року, постановлене суддею Деметрадзе Т. Р., та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Бисаги Т. Ю., Фазикоша Г. В., Куштана Б. П.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у липні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за грошовими коштами, наданими у позику за розпискою; з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача на його користь: суму боргу - 20 000, 00 дол. США, 3 % річних від простроченої суми - 2 825, 75 дол. США та відсотки - 17 743, 56 дол. США.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 23 липня 2014 року він надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у сумі 20 000, 00 дол. США, які позичальник зобов`язався повернути до 23 жовтня 2014 року, про що у присутності двох свідків складена розписка.
ОСОБА_1 надав розрахунок від 01 жовтня 2019 року, згідно з яким 15 листопада 2018 року сума основного боргу змінилася та становить 19 535, 94 дол. США, сума 3 % річних складає 2 804, 55 дол. США, проценти - 17 689, 81 дол. США, що разом складає 40 030, 30 дол. США.
Оскільки ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань за договором позики, позивач звернувся до суду з позовом.
Стислий виклад заперечень відповідача
ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання розписки від 23 квітня 2014 року удаваним правочином.
Відповідач зазначив, що грошові кошти у сумі 20 000, 00 дол. США 23 липня 2014 року у присутності свідків не отримував, оскільки ОСОБА_1 передавав, а ОСОБА_2 отримав грошові кошти у валюті євро.
Стверджував, що грошові кошти отримані від ОСОБА_1 не у позику, а надані для ведення спільної діяльності. Розписка про отримання грошових коштів стала гарантією повернення інвестиції позивачу. Спільна діяльність, форма інвестування та форма отримання прибутку, його розподіл були сторонами погоджені та по суті виконувалися.
Протягом 2014-2016 років ОСОБА_1 повернуто 9 500, 00 євро та обумовлений сторонами прибуток. Також мали місце випадки, коли кошти передавав не безпосередньо ОСОБА_2, а його дружина.
Відповідач визнав, що залишок гарантованих коштів перед ОСОБА_1 за спільною діяльністю становить 6 500, 00 євро. Цю суму грошових коштів ОСОБА_2 мав намір передати у травні 2018 року у присутності приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Крегул І. І.
На підставі викладеного ОСОБА_2 просив суд за зустрічним позовом визнати розписку від 23 липня 2014 року, складену ОСОБА_2, договором про спільну діяльність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Також відповідач просив застосувати правила про позовну давність до позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних.
Стислий виклад заперечень відповідача за зустрічним позовом
ОСОБА_1 заперечував проти задоволення зустрічного позову, вважаючи його необґрунтованим та недоведеним, просив застосувати позовну давність.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 21 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .
Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 40 030, 30 дол. США. В іншій частині вимог позову ОСОБА_1 відмовив. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що враховуючи, що відповідач не надав до суду належних доказів повернення позивачу грошових коштів, а наявність оригіналу боргової розписки у позивача свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане, суд дійшов переконання про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у сумі 19 535, 94 дол. США.
В частині вирішення вимог позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами суди зробили висновки, що у договорі позики не передбачено сплату процентів за користування грошовими коштами, а тому позикодавець, звертаючись до суду з позовом про стягнення суми боргу, правомірно просив також стягнути проценти за користування грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України. З метою захисту майнових прав та правомірного інтересу позивача, який полягає в отриманні компенсації від боржника у виді 3 % річних від простроченої суми боргу, за висновками судів, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню за договором позики від 23 липня 2014 року сума у розмірі 2 804, 55 дол. США.
Вирішуючи зустрічний позов, суди зробили висновки, що ОСОБА_2 належно не довів мету приховання удаваного правочину, а тому воля сторін із самого початку була спрямована на укладення між сторонами договору позики. Встановлено, що у обох зі сторін був сформований мотив, а отже, й внутрішня воля, які спрямовані на реалізацію певної мети укладення договору. Суди дійшли висновків, що у сторін була потреба в укладенні певного правочину, за домовленістю сторін обраний спосіб задоволення своїх потреб саме шляхом укладення між сторонами договору позики. Станом на час виникнення потреби в укладенні договору та в момент її реалізації особи усвідомлювали відповідальність за вчинені дії та настання певних правових наслідків. ОСОБА_2 не підтвердив свій довід про те, що сторони домовилися про укладення договору про спільну діяльність.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 01 березня 2021 року звернувся із застосуванням засобів поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, зустрічний позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:
- рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним:
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), відповідно до якого після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється, права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка визначає наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), згідно з яким право кредитора нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України;
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), щодо періоду нарахування процентів від суми позики;
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), щодо дослідження правової природи розписки, а саме отримання коштів із зобов`язанням повернення чи отримання їх для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі;
у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі
№ 6-1026цс16, щодо застосування правил статті 235 ЦК України про встановлення обставин удаваного правочину;
- суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили питання позовної давності, про застосування якої до вимог про стягнення заборгованості та 3 % річних просив заявник;
- суди не допитали як свідків осіб, які зазначені в оспорюваній розписці.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 у квітні 2021 року із застосуванням засобів електронного та поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, а ухвалою від 14 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 23 липня 2014 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 20 000, 00 дол. США, які позичальник зобов`язався повернути до 23 жовтня 2014 року, про що у присутності двох свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 склав розписку.
Договір позики на суму 19 535, 94 дол. США, який викладено у вигляді боргової розписки, не містить умов про сплату процентів за користування грошовими коштами.
ОСОБА_2 не заперечував, що зміст розписки відповідає дійсності, боргову розписку він писав власноруч, доказів повернення коштів він не має.
Відповідно до розрахунку від 01 жовтня 2019 року 15 листопада 2018 року за розпискою стягнуто 12 919, 26 грн, а тому основна сума боргу змінилася та становить 19 535, 94 дол. США.
Оригінал розписки знаходиться у позивача, який надав її до суду для ознайомлення.
Суди встановили, що ОСОБА_2 не надав доказів, які б підтвердили інші обставини укладення договору або інші його умови.
Оцінка аргументів касаційної скарги
Щодо правової природи відносин, які виникли між сторонами
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволенні позову ОСОБА_5, виходили із того, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики; ОСОБА_2, взявши на себе зобов`язання з повернення боргу, не виконав його, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
За договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.
Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи сторони погодили умови щодо строку повернення суми боргу, сплати процентів за договором позики сторони не погоджували та боргова розписка таких умов не містить.
Заперечуючи проти позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 стверджував, що між сторонами спору насправді укладено договір про спільну діяльність, а договір позики є удаваним.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Верховний Суд України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі
№ 6-1026цс16 зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки у сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме певний правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей (інший) правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Позивач, пред`являючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його переконання, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, яка спрямована на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення правочину, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. При укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі.
Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_2 не довів, що, укладаючи договір позики, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір про спільну діяльність, також відповідач не обґрунтував та не довів будь-якої особистої зацікавленості саме у приховуванні договору про спільну діяльність, а також не довів мети сторін приховати укладення договору про спільну діяльність, а тому суди зробили обґрунтовані висновки про відповідність цього договору вимогам ЦК України та відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .
Доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів удаваності правочину фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Щодо суперечливої поведінки заявника
Верховний Суд врахував, що процесуальна поведінка позичальника в суді стосовно оцінки та тлумачення характеру спірних відносин є непослідовною та суперечливою.
Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: "… Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
142. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.
143. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.
144. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
145. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
146. Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
147. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".
Подібні висновки викладено і у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
У справі, яка переглядається, поведінка заявника є непослідовною, не відповідає попереднім його діям. Так, відповідно до заяви про перегляд заочного рішення у цій справі ОСОБА_2 погодився, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, зазначав, що він сплатив частину боргу позикодавцеві у розмірі 6 500, 00 дол. США (том 1, а. с. 70-73); пізніше, відповідно до зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 стверджував, що між сторонами виникли правовідносини з договору про спільну діяльність, а договір позики є удаваним (том 2, а. с. 16-19).
За наведених обставин, враховуючи викладені правові висновки Верховного Суду, описана поведінка позивача не відповідає обраній ним у спорі правовій позиції та тлумаченню обставин справи. Суд дійшов переконання, що зазначене спрямоване на створення в оточуючих та учасників процесу помилкового уявлення про підставність зустрічного позову та має на меті поставити під сумнів добросовісність позивача у тлумаченні укладеного договору і визначенні змісту договірних зобов`язань.