Постанова
Іменем України
06 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 161/2782/20
провадження № 61-15472св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Волинський обласний центр зайнятості,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Волинського обласного центру зайнятості про скасування наказу, визначення підстави звільнення, сплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 04 червня 2019 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року, її поновлено на посаді директора Луцького районного центру зайнятості. Рішення суду виконане 12 червня 2019 року, про що виданий наказ від 12 червня 2019 року № 344-к та внесений відповідний запис у трудову книжку. 13 червня 2019 року вона, у зв`язку із реорганізацією установи, у якій була поновлена на роботі, подала до Волинського обласного центру зайнятості заяву про переведення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року. Проте згоду на переведення відповідач не надав.
Крім того, позивач зазначала, що з часу поновлення на роботі за рішенням суду відповідач не забезпечив їй належні умови праці, не облаштував технічними засобами, необхідними для роботи, її робоче місце, відмовив їй у підвищенні посадового окладу, наданні чергової щорічної відпустки та одноразових допомог на оздоровлення і для вирішення соціально-побутових потреб.
Зважаючи на вказані обставини, 20 листопада 2019 року вона подала заяву про звільнення її з 21 листопада 2019 року на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Також позивач вказувала, що 21 листопада 2019 року була на роботі та зверталась до роботодавця з проханням видати їй наказ про звільнення та трудову книжку, проте їй у цьому було відмовлено. Вважаючи себе звільненою, більше на роботу не виходила і у зв`язку із сімейними обставинами перебувала за кордоном.
09 січня 2020 року адміністрація роботодавця повідомила її про необхідність надання письмового пояснення щодо відсутності на роботі з 22 листопада 2019 року по 08 січня 2020 року і про запрошення на засіданні комісії, яке мало відбутись з цього приводу 15 січня 2020 року. Свої пояснення на засідання комісії вона надала у електронному листі, який відправила відповідачу 14 січня 2020 року.
Наказом від 23 січня 2020 року № 54-к заступника директора Волинського обласного центру зайнятості її звільнено із займаної посади за прогул без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Про звільнення відповідач повідомив у телефонному режимі.
За наведених обставин, вважаючи дії відповідача неправомірними та уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд: скасувати наказ від 23 січня 2020 року № 54-к про її звільнення; визначити частину третю статті 38 КЗпП України як підставу її звільнення; зобов`язати відповідача - Волинський обласний центр зайнятості внести запис у трудову книжку: "Звільнена з посади директора Луцького районного центру зайнятості у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю відповідно до ч. 3 статті 38 КЗпП"; стягнути із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 90 556,80 грн; зобов`язати роботодавця виплатити їй вихідну допомогу в розмірі трьохмісячного середнього заробітку (97 348,77 грн) та судові витрати за надану їй правову допомогу.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 грудня 2020 року позов задоволено частково. Наказ Волинського обласного центру зайнятості від 23 січня 2020 року № 54-к про звільнення ОСОБА_1 визнано протиправним та скасовано. Визнано підставу звільнення ОСОБА_1 за частиною третьою статті 38 КЗпП України та зобов`язано Волинський обласний центр зайнятості внести відповідний запис у трудову книжку ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 . Стягнуто з Волинського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_1 90 556,80 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зобов`язано Волинський обласний центр зайнятості виплатити ОСОБА_1 97 348,77 грн вихідної допомоги у розмірі трьохмісячного середнього заробітку. В задоволенні решти позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову частково, суд першої інстанції виходив із того, що, оскільки ОСОБА_1 подала заяву про звільнення з роботи у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, що підтверджується наданими нею доказами, то відповідач не вправі її звільняти з інших підстав, а саме за прогул без поважних причин. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначені дії відповідача є незаконними, а тому наявні підстави для зміни формулювання причин звільнення позивача з роботи та виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги.
Постановою Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року апеляційну скаргу Волинського обласного центру зайнятості задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові витрати, понесені Волинським обласним центром зайнятості за подання апеляційної скарги, у сумі 5 346,98 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що ОСОБА_1 з 22 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року не виходила на роботу в робочі дні, що підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами: актами про відсутність на робочому місці; письмовими попередженнями роботодавця, які надсилались позивачу, про наслідки відсутності останньої на роботі з пропозицією надання пояснень; протоколом засідання комісії для з`ясування причин відсутності на робочому місці директора Луцького районного центру зайнятості ОСОБА_1 від 15 січня 2020 року № 1; факт відсутності на робочому місці у зазначений час не заперечувала у судовому засіданні апеляційного суду й сама позивач.
На переконання апеляційного суду, оскільки зазначена ОСОБА_1 підстава звільнення відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, тобто порушення роботодавцем трудового законодавства та умов колективного договору, не підтверджена позивачем та не була визнана відповідачем, а змінювати правову підставу розірвання трудового договору роботодавець не мав права, то він законно й обґрунтовано відмовив у звільненні ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України Разом з тим, як зазначено апеляційним судом, у зв`язку з відсутністю на робочому місці ОСОБА_1 без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року її правомірно звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки трудовий договір не було розірвано в строк із 22 листопада 2019 року та з підстав, про які просила позивач.
Окрім того, апеляційний суд вказав, що позовні вимоги щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вихідної допомоги в розмірі трьохмісячного середнього заробітку задоволенню також не підлягають, оскільки позивач правомірно звільнена відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, а також стягнути на користь позивача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/18805/17, від 29 січня 2020 року у справі № 742/532/18, від 29 січня 2020 року у справі № 761/41149/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 405/1526/17, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 26 травня 2021 року у справі № 161/20810/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:
- позивач долучила до матеріалів позову заяви і доповідні записки, які засвідчують, що Волинський обласний центр зайнятості систематично протягом тривалого часу порушував її соціальні гарантії як працівника та право на належні умови праці, проте, дослідивши означені докази, апеляційний суд не досліджував підставності відмови відповідачем у задоволенні її заяв, тобто, чи відповідали такі відмови вимогам законодавства про працю;
- апеляційний суд не врахував факти та обставини, які свідчать про застосування керівництвом Волинського обласного центру зайнятості та працівниками Луцької районної філії відповідача щодо позивача мобінгу (дискримінації), що стало однією з підстав прийняття заявником рішення про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Проявами мобінгу щодо позивача були "комунікативні напади та зазіхання на якість професійної ситуації" керівництва Волинського обласного центру зайнятості, "зазіхання на соціальні відносини". Метою мобінгу з боку відповідача, як зазначає заявник, було змусити її звільнитися за власним бажанням;
- поновивши її на роботі, відповідач не виконав вимог статті 492 КЗпП України. Оскільки Луцький районний центр зайнятості на момент поновлення позивача на роботі на підставі судового рішення у справі № 161/20810/18 перебував у процесі припинення шляхом його реорганізації, то Волинський обласний центр зайнятості був зобов`язаний вжити дії, які передбачені статтею 492 КЗпП України, та запропонувати їй роботу за її спеціальністю та фахом у новоствореній структурі - Луцькій районній філії Волинського обласного центру зайнятості, проте цього зроблено не було. Подана заявником заява відповідачу про переведення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року навіть не розглядалася роботодавцем;
- апеляційний суд дійшов помилкового висновку про правомірність звільнення позивача з посади директора Луцького районного центру зайнятості на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки акти про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці в період з 21 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року складені спеціалістами Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості, а вона працювала в Луцькому районному центрі зайнятості та згідно з посадовою інструкцією перебувала в прямому підпорядкуванні директора Волинського обласного центру зайнятості, тобто її відсутність на роботі засвідчували працівники іншої установи. Окрім того, в означений період діяла комісія з припинення Луцького районного центру зайнятості, і саме комісія з припинення могла б складати акти про порушення нею вимог КЗпП України, за наявності правових підстав.
У листопаді 2021 року від Волинського обласного центру зайнятості до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною. Окрім того, відповідач заперечує проти стягнення із нього заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн, оскільки, на його переконання, дана сума не є співмірною зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, не відповідає критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 20 липня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі -ЦПК України), витребувано матеріали справи № 161/2782/20 із Луцького міськрайонного суду Волинської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У листопаді 2021 року матеріали справи № 161/2782/20 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом апеляційної інстанціїустановлено, що на виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2019 у цивільній справі № 161/20810/18 наказом обласного центру зайнятості від 10 червня 2019 року № 334-к скасовано наказ Волинського обласного центру зайнятості від 26 листопада 2018 № 825-к "Про звільнення ОСОБА_1". Позивача ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Луцького районного центру зайнятості з 27 листопада 2018 року.
13 червня 2019 року позивач подала заяву до Волинського обласного центру зайнятості про переведення її у зв`язку із реорганізацією на посаду директора Луцької районної філії Волинського обласного центру зайнятості з 19 червня 2019 року, яка відповідачем не задоволена.
Позивач неодноразово зверталась до відповідача з письмовими заявами про забезпечення її робочого місця необхідними технічними засобами та створення їй належних умов праці, на що отримувала лише письмові відповіді. Не були задоволені роботодавцем її звернення щодо нарахування і виплати заробітної плати із підвищеного посадового окладу, надання чергової відпустки, одноразових матеріальних допомог на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань.
20 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала на ім`я директора Волинського обласного центру зайнятості Романюка Р. В. заяву про звільнення її з посади директора Луцького районного центру зайнятості за частиною статті 38 КЗпП України з 21 листопада 2019 року у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, та просила провести з нею повний розрахунок із виплатою вихідної допомоги в розмірі трьохмісячного середнього заробітку.
В цей же день наказом керівника Волинського обласного центру зайнятості № 43620 створено комісію з розгляду вказаної заяви ОСОБА_1, на засідання якої для надання пояснень запрошена позивач, проте вона не з`явилась.
21 листопада 2019 року Волинський обласний центр зайнятості листом, який отримала позивач ОСОБА_1, повідомив останню про відмову у звільненні її за частиною третьою статті 38 КЗпП України згідно з поданою заявою.
З наявного в матеріалах справи акта Управління держпраці у Волинській області від 09 грудня 2019 року № ВЛ1087/323АВ вбачається, що 09 грудня 2019 року у Волинському обласному центрі зайнятості проведено інспекційне відвідування Управлінням Держпраці у Волинській області за зверненнями ОСОБА_1 від 18 листопада 2019 та 22 листопада 2019 року, метою якого було здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю з питань оплати праці, надання відпусток, розірвання трудових договорів, видачі трудових книжок у межах періоду з 26 листопада 2019 року по 09 грудня 2019 року, за результатами якого порушень чинних нормативно-правових актів про працю Волинським обласним центром зайнятості стосовно ОСОБА_1 не встановлено.
ОСОБА_1 з 22 листопада 2019 року по 23 січня 2020 року не виходила на роботу в робочі дні, що підтверджується наявними у матеріалах справи письмовими доказами: актами про відсутність на робочому місці; письмовими попередженнями роботодавця, які надсилались позивачу, про наслідки відсутності останньої на роботі з пропозицією надання пояснень; протоколом засідання комісії для з`ясування причин відсутності на робочому місці директора Луцького районного центру зайнятості ОСОБА_1 від 15 січня 2020 року № 1. Факт відсутності на робочому місці у зазначений час не заперечувала у судовому засіданні апеляційного суду і сама позивач.
Згідно з наказом Волинського обласного центру зайнятості від 23 січня 2020 року № 54-к звільнено ОСОБА_1 із посади директора Луцького районного центру зайнятості за прогул без поважних причин з 22 листопада 2019 року по 22 січня 2020 року відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Звільнення ОСОБА_1, як убачається з відповідних повідомлень від 16 січня 2020 року № 33/13/195-20 та від 15 січня 2020 року № 170/12, погоджено з Державним центром зайнятості Міністерства соціальної політики України та з Луцькою районною державною адміністрацією Волинської області.