Постанова
Іменем України
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 761/41916/19-ц
провадження № 61-8164св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
представник відповідача - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Голуб С. А.,
Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку.
Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 04 жовтня 2019 року.
ОСОБА_1 зазначав, що у вказаній квартирі зареєстрований відповідач, який фактично не проживав у ній.
Разом із тим позивач зазначав, що попередній власник не виконав умови договору купівлі-продажу квартири та не зняв з реєстраційного обліку
у вказаній квартирі відповідача. Ураховуючи викладене, позивач не має можливості належним чином здійснювати своє право власності у зв`язку
із реєстрацією в ній відповідача.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати
ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та примусово зняти його з реєстраційного обліку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада
2020 року у складі судді Притули Н. Г. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зняття ОСОБА_2
з реєстраційного обліку відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю належних
та допустимих доказів на підставі яких відповідач має право користуватись приміщенням квартири, яка належить позивачу на праві власності.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходив із того, що факт реєстрації відповідача порушує права позивача, як власника квартири, оскільки
це створює відповідні перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні власником своїм майном.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2020 року
у частині позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції не надав оцінку та не встановив чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси ОСОБА_1, власника житла, який є власником іншої квартири та зареєстрований за адресою: квартира
АДРЕСА_2, тобто має інше житло, та ОСОБА_2,
у якого єдиним житлом є спірна квартира.
Разом із цим судом першої інстанції не надано оцінку тим обставинам,
що відповідач з дня його народження проживав у спірній квартирі й іншого житла не мав. Між ним та попереднім власником житла його матір`ю ОСОБА_4 існують спори щодо користування цією квартирою,
у зв`язку із цим його не проживання у квартирі є вимушеним.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач, купивши квартиру, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, який внаслідок цього стане безхатченком, що не
є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій
в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі
№ 638/13030/13-ц, просить скасувати оскаржуване судове рішення
та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 761/41916/19-ц
із Шевченківського районного суду м. Києва.
У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справу призначено
до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права,
що призвело до неправильного вирішення справи судом апеляційної інстанції та помилкового скасування рішення суду першої інстанції.
На думку ОСОБА_1 відповідач втратив право користування спірним житлом як член сім`ї власника у той час, коли ОСОБА_4 перестала бути власником житлового приміщення. Відповідач не має жодних правових підстав на користування спірним житловим приміщенням.
ОСОБА_1 зазначав, що відповідач за власним бажанням припинив проживати за місцем реєстрації, і протягом чотирьох років проживав
за іншою адресою. До того, як спірну квартиру було продано відповідач
не виявляв бажання у ній проживати.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на касаційну скаргу у якому зазначено,
що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 04 жовтня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, квартира АДРЕСА_1 належить
на праві власності ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 16 умов зазначеного договору, продавець
( ОСОБА_4 ) зобов`язувалася зняти з реєстраційного обліку всіх зареєстрованих осіб за вказаною адресою до 09 жовтня 2019 року.
Станом на день звернення до суду з позовом, ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі
АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 21 жовтня 2019 року.
ОСОБА_2 зареєстрований у вказаній квартирі з 04 серпня 1992 року.
Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 посилався на те,
що внаслідок визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зокрема: квартирою АДРЕСА_1, він фактично буде позбавлений житла. Його право на проживання хоча і втрачено у зв`язку із договором купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_4 продала вказану квартиру ОСОБА_1, але, на його думку, задоволення цього позову буде підставою для відмови у задоволенні його позову про усунення перешкод
у користуванні квартирою шляхом вселення в цю квартиру, який розглядається Шевченківським районним судом м. Києва у справі
№ 761/37716/19-ц і покладе на нього надмірний тягар у вигляді позбавлення права на житло, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично він стане безхатченком.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист прав власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам
та гідності громадян, інтересам суспільства, порушувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або
за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша
статті 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть
з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки)
та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть
з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном
(стаття 391 ЦК України).
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність
у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод
у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ
і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але
й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися
як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції
та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним
у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири, у тому числі
й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по своїй суті
є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції,
на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) дійшла висновку про те,
що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування,
що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла
не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року справі
№ 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21).
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, на підставі належним чином оцінених доказів, а також ураховуючи баланс інтересів обох сторін, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, оскільки останній вселився як член сім`ї колишнього власника квартири, у тривалий період проживав у ньому, а саме з 1992 року, тобто має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання та іншого житла немає. При набутті права власності на спірну квартиру позивач знав про проживання
в ній відповідача - члена сім`ї колишнього власника квартири.
Крім того, відповідно до інформації із Єдиного державного реєстру судових рішень колишній власник квартири чинив відповідачу перешкоди
у користуванні спірною квартирою, оскільки останній намагається вселитися до неї, що підтверджується його зверненням з цього приводу
до Шевченківського районного суду м. Києва із відповідним позовом. Цивільна справа № 761/37716/19 за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення до свого провадження станом на час розгляду справи судом касаційної інстанції перебуває на розгляді у Шевченківському районному суді м. Києва.
Також у відповідності до інформації із Єдиного державного реєстру судових рішень в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва перебуває справа № 761/1736/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1
та ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мужейдова Т. О., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права
у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду
від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, на яку заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального
і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів
у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права
та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча
пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду