Постанова
Іменем України
05 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 753/13566/20-ц
провадження № 61-17866св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2021 року у складі судді Заставенко М. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими,
що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що йому на праві приватної власності
належить квартира, розташована за адресою:
АДРЕСА_1, згідно з договором дарування від 29 березня 2013 року,
посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П.
30 листопада 2013 року між ним та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 лютого
2020 року (справа № 753/17275/18-ц).
За час перебування у шлюбі у нього та ОСОБА_2 народилася донька - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зазначав, що з травня 2019 року ОСОБА_2 разом з їхньою спільною донькою фактично у зазначеній квартирі не проживають, що є більш ніж один рік, їхніх особистих речей немає, відповідач комунальні послуги
не сплачує, чим порушує його права та законні інтереси, як власника майна.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 та їх спільну доньку - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такими,
що втратили право користування квартирою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2021 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції
виходив із недоведеності позовних вимог та їх безпідставності щодо визнання
ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим
приміщенням. Також зазначено, що період, коли відповідач з дитиною покинула спірне житло, збігається з періодом розірвання шлюбу між
сторонами, що свідчить про наявність неприязних стосунків, які стали підставою для зміни місця проживання відповідачем разом з донькою. Суд першої інстанції керувався статтями 383, 405 ЦК України, статтею 150 ЖК України.
Щодо позовних вимог до малолітньої - ОСОБА_3, то зазначено, що остання не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її
непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і
не є підставою для позбавлення її права користування житлом, власником якого є позивач.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 травня 2021 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не надав належних та допустимих, що спірна квартира є його єдиним житлом і
необхідна йому для власного проживання. Суд вважав, що розумне співвідношення за обставинами даної справи права власності позивача та права користування квартирою відповідачем, його колишньої дружини
з їхньою дитиною, буде таким, що переважному захисту підлягає право на житло відповідача, яка опікується спільною дитиною сторін, витрачає кошти
на орендоване житло, хоча має право на проживання у спірній квартирі разом
з неповнолітньою дитиною, яка не може бути позбавлена житла у власності її батька. При цьому, посилався на відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив
рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано цивільну справу
з Дарницького районного суду м. Києва.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами не взято до уваги те, що ОСОБА_2 вселилась у спірну квартиру у якості члена сім`ї власника нерухомого майна і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Після розірвання шлюбу з ним та без жодного пояснення, відповідач забрала свої речі та речі їх спільної малолітньої дитини і виїхала
з квартири у невідомому напрямку. Вважає, що ОСОБА_2 з дитиною відсутні з 11 травня 2019 року по даний час без поважних причин,
що відповідачем не було спростовано. Станом на дату подання позовної заяви спільним побутом із ним пов`язана не була, тому її право на користування
чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. При цьому посилався на відповідну правову позицію Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, згідно з договором
дарування від 29 березня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. (а. с. 12).
30 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 лютого 2020 року (справа № 753/17275/18) (а. с. 11).
За час перебування у шлюбі у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася донька ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві від 07 травня
2014 року (а. с. 10).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами
першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права,
а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного
провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржені судові
рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості
землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на
підставі закону за рішенням суду.
Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно
проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено
у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку
(квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок
користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені
в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин
з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування
займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної
власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за
затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги
визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що
право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням
може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із
займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших
громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має
право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК
України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено
у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше
не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна
за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав,
похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини,
припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України
члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам
факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів
сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на
користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження
№ 14-64цс20).
У позовній заяві ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та їх спільну малолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування квартирою з тих підстав, що вони не проживають у спірній квартирі понад рік, що згідно з статтею 405 ЦК України є наслідком визнання
їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Судом встановлено, що час коли ОСОБА_2 та її малолітня дочка
ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, покинули спірне житло, збігається з періодом розірвання шлюбу між сторонами, що свідчить про наявність неприязних стосунків, які стали підставою для зміни місця проживання відповідачем разом з дитиною, тобто з поважних причин.
Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що малолітня
ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, обмежена у праві самостійно обирати місце свого проживання.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання
фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. (частина четверта статті 29 ЦК України).
Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Верховним Судом у постановах: від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі
№ 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада
2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18),
від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19) викладено правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку
не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин
не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих
житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те,