ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 520/7086/2020
адміністративне провадження № К/9901/6681/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №520/7086/2020
за позовом громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Державної міграційної служби України
про скасування рішень,
за касаційною скаргою громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1
на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року
(суддя Білова О.В.)
і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року (головуючий суддя Спаскін О.А., судді: Любчич Л.В., П`янова Я.В.).
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - «ГУ ДМС в Харківській області»), Державної міграційної служби України (далі - «ДМС України»), в якому просив суд:
- скасувати рішення ДМС України від 5 травня 2020 року №88-20;
- скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 14 лютого 2020 року №58;
- зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ГУ ДМС в Харківській області за результатами розгляду його заяви затвердило висновок від 14 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі цього висновку ГУ ДМС в Харківській області прийняло наказ від 14 лютого 2020 року №58 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1 » у зв`язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою або відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивач оскаржив указане рішення до ДМС України, яка своїм рішенням від 5 травня 2020 року №88-20 відмовила у задоволенні його скарги.
Вважаючи вказані наказ і рішення відповідачів необґрунтованими, позивач звернувся до суду з цим позовом, посилаючись на неповне дослідження відповідачами ситуації в країні його походження.
Переслідування за релігійною ознакою позивач обґрунтував тим, що він змінив віру, прийнявши християнство, а також почав працювати перекладачем у Міжнародному біблійному товаристві Віblica, яке займається перекладом святого Письма, що в свою чергу спричинило загрозу заподіяння шкоди життю та здоровю позивача з боку радикально налаштованих мусульман, в тому числі, членів родини позивача.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач вже звертався до органів міграційної служби із відповідною заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду якої було відмовлено у її задоволенні з підстав необґрунтованості. До того ж, позивач оскаржив у судовому порядку цю відмову і всі судові інстанції, в тому числі Верховний Суд, підтвердив правомірність такого рішення відповідачів.
Суди попередніх інстанцій також зазначили, що ситуація у країні походження позивача з часу першого звернення суттєво не змінилась, жодних інших обставин, які б слугували підставами для задоволення позову не зявилось. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що твердженням позивача стосовно переслідування з боку членів родини і ймовірного замаху на його отруєння, вже була надана оцінка під час розгляду заяви про надання статусу біженця, яка була подана у 2016 році.
Як під час первинного звернення до територіального органу міграційної служби, так і під час подання повторної заяви у 2020 році, позивач посилався на загальну нетерпимість в Іраку до осіб, які змінили віру. Проте, суд першої інстанцій зазначив, що у своїх поясненнях в судовому засіданні позивач не назвав жодного конкретного випадку застосування або загрози застосування насильства відносно себе, всі його пояснення містили загальні твердження про нетерпимість до новонавернених християн в Іраку.
Стосовно аргументу позивача про зміни ситуації у країні його походження з моменту попереднього звернення із відповідною заявою, окружний суд зазначив, що мова в цьому випадку йде не про зміну ситуації у країні походження позивача, а про зміну обсягу публікацій у засобах масової інформації та досліджень правозахисних організацій. Тому, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що така зміна обсягу публікацій і досліджень не може слугувати обєктивним підтвердження погіршення ситуації у Республіці Ірак.
До того ж, окружний суд дійшов висновку, що позивач повторно звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту після того, як втратив підстави легального перебування на території України.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями судів попередніх інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року, а справу направити на новий розгляд суду першої інстанції.
Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Так, у касаційній скарзі позивач зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 липня 2019 року у справі №820/987/17 щодо необхідності дослідження актуальної інформації при розгляді повторного звернення особи з відповідною заявою; від 10 травня 2019 року у справі №816/1120/16, від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18 щодо неможливості спростування обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань лише через тривалий час між прибуттям в Україну та звернення за міжнародним захистом; від 28 січня 2021 року у справі №640/2360/20 щодо помилковості висновків судів, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, так як заявник повинен лише переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень; від 1 грудня 2020 року у справі № 816/1561/16 щодо необхідності дослідження ситуації в країні походження заявника в контексті наявності чи відсутності у заявника побоювань стати жертвою переслідувань.
Верховний Суд ухвалою від 16 березня 2021 року відкрив касаційне провадження у справі.
У квітні 2021 року Державна міграційна служба України подала відзив на касаційну скаргу позивача та просила відмовити у її задоволенні, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області свого відзиву на касаційну скаргу не надало, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримало 23 березня 2021 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є іноземцем - громадянином Іраку, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Сулейманія Республіки Ірак, за походженням - курд, християнин за релігійними переконаннями, неодружений.
Зі слів позивача встановлено, що він походить з сім`ї шляхетних мусульман. Заявник з 2007 року змінив релігію та став християнином. Заявник здобув середню спеціальну освіту у 1990 році в коледжі міста Хавіджа та отримав спеціальність «механік». З 2011 року працює перекладачем в міжнародній організації «Віblica».
Як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1 , він змінив своє віросповідання з ісламу на християнство. Позивач зазначив, що він почав цікавитись християнством, познайомившись з другом ОСОБА_2 , який розповів йому про Біблію, у 2007 році заявник вперше помолився у церкві, а вже охрещений був у 2008 році, про що свідчить копія свідоцтва про хрещення від 22 листопада 2015 року №52.
За твердженнями позивача, батько і мати померли, брати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і сестра ОСОБА_5 станом на цей час перебувають в Іраку.
З матеріалів справи встановлено, що позивач в Україну прибув легально на навчання у листопаді 2015 року.
26 грудня 2016 року позивач подав до ГУ ДМС в Харківській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №50.
Указана заява була прийнята до попереднього розгляду, строк розгляду заяви продовжувався, з позивачем проведено три співбесіди.
Під час співбесіди, позивач зазначив, що його брат ОСОБА_4 намагався його отруїти. До матеріалів особової справи позивач надав копію медичного висновку від 7 вересня 2016 року щодо перебування у лікарні з 10 червня 2015 року.
Заявник працює перекладачем у Міжнародному біблійному товаристві Віblica, перекладає святе Письмо, що підтверджено копією посвідчення зі строком дії до 31 грудня 2016 року.
24 травня 2018 року ГУ ДМС в Харківській області було складено висновок про відсутність умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
15 червня 2018 року ДМС України прийняла рішення №196-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Указане рішення було оскаржене позивачем до Харківського окружного адміністративного суду (справа № 820/5089/18).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2018 року у справі №820/5089/18 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зазначене рішення за результатами перегляду в судах апеляційної і касаційної інстанції залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2019 року і постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відповідно.
Залишаючи без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій, Верховний Суд погодився з їхніми висновками щодо того, що після зміни релігії у 2008 року іноземець тривалий час перебував у межах країни громадянської належності (до листопада 2015 року), до органів влади та правопорядку з приводу переслідувань, утисків, загрози життю і здоров`ю не звертався, обмежень та перешкод у веденні звичайного способу життя, практичній реалізації прав і свобод не мав. Отже, Верховний Суд встановив відсутність ознак, які б свідчили про існування для позивача будь-якої загрози (сповідування християнства, зміна релігії, ведення активної діяльності релігійного характеру). До того ж, Суд зазначив, що наведені позивачем у цьому випадку побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним.
27 січня 2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та був документований довідкою про звернення за захистом в Україні.
На момент подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме: за ухиляння від виїзду за межі України після закінчення терміну перебування, про що Київським РВ у місті Харкові ГУ ДМС України в Харківській області був складений протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК №000425 від 23 січня 2020 року.
Як вбачається з копії заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 27 січня 2020 року позивач зазначив про нововиявлені побоювання зазнати переслідування в країні походження через зміну віросповідання у зв`язку з погіршенням ситуації в Іраку, а також вказавши про випадок нападу в місті Ербіль на директора організації, в якій він працює, що стався у 2019 році.
З протоколу співбесіди від 5 лютого 2020 року вбачається, що позивач зазначив про своє рішення покинути країну походження, коли зрозумів, що небезпека очікує його від будь-якого мусульманина.
ГУ ДМС у Харківській області за результатами розгляду заяви позивача затверджено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 лютого 2020 року.
Наказом від 14 лютого 2020 року №58 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1 » відповідач відмовив позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою або відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
14 лютого 2020 року позивач отримав від ГУ ДМС в Харківській області повідомлення про прийняття за його заявою рішення №10 від 14 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів.
Позивач не погодився із наказом №58 від 14 лютого 2020 року і направив скаргу на нього від 20 лютого 2020 року до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ територіального органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду скарги ДМС України склала висновок від 5 травня 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вказаному висновку відповідач зазначив, що ситуація з правами новонавернених християн в Іракському Курдистані не погіршилась. Що стосується ситуації із директором з перекладів організації Віblica в 2019 році, яку наводить заявник у якості підтвердження зміни ситуації з моменту попереднього розгляду і вирішення його заяви, то ДМС України зазначила, що заявник мав змогу надати вказану інформацію при розгляду справи №820/5089/18 до Верховного суду, засідання якого відбулося у листопаді 2019 року, проте будь-яких посилань на зміну умов в країні походження на момент розгляду справи позивачем до суду надано не було. До того ж, щодо вказаної ситуації до територіального органу ДМС не було надано будь-яких документальних доказів чи підтверджень, що вказана ситуація дійсно мала місце та має відношення до заявника.
26 травня 2020 року позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №46 від 21 травня 2020 року, в якому було зазначено, що ДМС України прийнято рішення від 5 травня 2020 року №82-20 про відхилення його скарги на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 лютого 2020 року №58.
Не погоджуючись із рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду з метою їхнього оскарження.
ІІІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - «Закон»).