Постанова
Іменем України
16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 317/2409/19
провадження № 61-12474св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Міністерство оборони України,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року у складі судді Громової І. Б. та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року Міністерство оборони України звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 як військовослужбовець військової служби за контрактом, проходячи її на посаді начальника розвідки штабу військової частини А 2611, діючи умисно, в умовах особливого періоду, всупереч інтересам служби та порушуючи вимоги статей 6, 11, 49, 50, 58, 59, 60 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, перевищуючи владу та свої службові повноваження, застосував до своїх підлеглих: старшого прапорщика ОСОБА_2 та прапорщика ОСОБА_3, насильство, що стало підставою тяжких наслідків, зокрема смерті ОСОБА_2, та надалі виплати рідним загиблого грошового відшкодування моральної та майнової шкоди за рахунок Міністерства оборони України.
Вироком Саратського районного суду Одеської області від 06 березня 2018 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 14 березня 2019 року, у справі № 513/277/17 ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 426-1, частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та призначено йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років з позбавленням військового звання капітана.
Задоволено частково цивільний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн та по 2 437,72 грн щомісячного грошового утримання (довічно).
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_5 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн.
На виконання цього вироку Міністерством оборони України здійсненно виплати потерпілим ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у розмірі 412 584,59 грн.
Міністерство оборони України зазначило, що причинний зв`язок між незаконними (злочинними) діями ОСОБА_1 та смертю ОСОБА_2 є преюдиціальним фактом, тобто таким, що звільняється від доказування. Оскільки смерть ОСОБА_2 спричинена не бойовими діями чи іншими спеціальними умовами військової служби, а незаконними діями ОСОБА_1, що доведено вироком суду, який набрав законної сили, Міністерство оборони України відповідно до статті 1191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування.
Ураховуючи викладене, Міністерство оборони України просило суд стягнути з ОСОБА_1 заподіяну шкоду в розмірі 412 584,59 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року, позов Міністерства оборони України задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Міністерства оборони України суму заподіяної шкоди в розмірі 412 584,59 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що Міністерство оборони України відшкодувало шкоду, завдану ОСОБА_1, відповідно до вироку Саратського районного суду Одеської області від 06 березня 2018 року, тому у позивача виникло право регресу до винної особи згідно з вимогами статті 1191 ЦК України та пунктом 7 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про закриття провадження в справі.
Підставою касаційного оскарження рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18), від 13 лютого 2019 року у справі № 636/93/14-ц (провадження № 14-524цс18).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що спірні правовідносини слід розглядати у порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питанням реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
Міністерство оборони України у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначило, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У жовтні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 липня 2020 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 04 грудня 2019 року і витребувано із Запорізького районного суду Запорізької області цивільну справу № 317/2409/19.
Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
Вироком Саратського районного суду Одеської області від 06 березня 2018 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 14 березня 2019 року, у справі № 513/277/17 ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 426-1, частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та призначено йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років з позбавленням військового звання капітан.
Задоволено частково цивільний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн та по 2 437,72 грн щомісячного грошового утримання (довічно).
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_5 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн.
20 листопада 2018 року на виконання вироку Саратського районного суду Одеської області від 06 березня 2018 року Міністерство оборони України здійснило виплати потерпілим ОСОБА_4 та ОСОБА_5 коштів на загальну суму 412 584,59 грн, що підтверджується меморіальними ордерами від 20 листопада 2018 року № № 8, 9, 10, 11.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Звертаючись до суду з позовом, Міністерство оборони України як на підставу своїх вимог посилалося на статті 1166, 1191 ЦК України.
Згідно із частинами першою, третьою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК України).
Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2018 року у справі № 534/872/16-ц (провадження № 61-11969св18) зазначив, що "з аналізу змісту глави 82 ЦК України вбачається, що законодавець розрізняє поняття "особа, яка завдала шкоду" та "особа, яка відповідає за шкоду". За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі частини першої статті 1191 ЦК України набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування".
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи і відповідачем те, що відповідно до вироку Саратського районного суду Одеської області від 06 березня 2018 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 14 березня 2019 року, у справі № 513/277/17 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 426-1, частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та призначено йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років з позбавленням військового звання капітан.
Задоволено частково цивільний позов ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн та по 2 437,72 грн щомісячного грошового утримання (довічно).
Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_5 моральну шкоду в розмірі 200 000,00 грн.
Відповідно до вимог частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Таким чином, вину ОСОБА_1 встановлено зазначеним вироком суду, тому відповідно до вимог частини шостої статті 82 ЦПК України ці обставини не потребують доказуванню.
Отже, під час розгляду кримінальної справи № 513/277/17 було задоволено цивільний позов і стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_5 моральну шкоду, яка відповідно до вимог статті 1191 ЦК України в порядку зворотної вимоги (регресу) підлягає стягненню з ОСОБА_1 .
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки Міністерство оборони України виплатило завдану ОСОБА_1 моральну шкоду, у позивача виникло право регресу до нього.
Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, з наступних підстав.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством України передбачено принцип спеціалізації судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Статтею 19 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, що виникають із приватноправових відносин, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18) викладений правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду.
У справі, яка переглядається в порядку касаційного провадження, предметом розгляду є лише відшкодування шкоди у порядку регресу, тобто вирішення приватно-правових відносин.
Правовідносини у цій справі не стосуються безпосередньо прийняття, проходження, звільнення з публічної служби, чи оскарження дій суб`єкта владних повноважень.
З огляду на зазначене, спір у цій справі за суб`єктним складом, предметом, обраним позивачем способом захисту порушених прав є приватно-правовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Аналогічні висновки щодо предметної юрисдикції справи містяться у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 328/29/20 (провадження № 61-2521св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 676/2149/20 (провадження № 61-11318св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 658/28/21 (провадження № 61-15142св21), а також в ухвалі Верховного Суду від 17 вересня 2021 року у справі № 699/1111/20 (провадження № 61-14616св21).
Отже, сукупність підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні.
У цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги і зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).