ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 лютого 2022 року
м. Київ
cправа № 920/1357/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Бакуліна С. В., Кондратова І. Д.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "ПроКредит Банк"
на рішення Господарського суду Сумської області
у складі судді Резниченко О. Ю.
від 07.04.2021 та
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Шаптала Є. Ю., Тищенко О. В., Хрипун О. О.
від 07.09.2021
за позовом Акціонерного товариства "ПроКредит Банк"
до Татарченка Андрія Вікторовича, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4
про стягнення 17 082,68 доларів США та 450 469,78 грн
1. Короткий зміст позовних вимог
Акціонерне товариство "ПроКредит Банк" звернулось до Господарського суду Сумської області з позовом до Татарченка Андрія Вікторовича, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про солідарне стягнення 3% річних у розмірі 17 082,68 дол. США, 3% річних у розмірі 80 254,51 грн, інфляційних втрат у розмірі 370 215,27 грн за прострочення сплати суми заборгованості по капіталу за договорами про надання траншу, стягнутої з відповідачів за рішеннями Господарського суду Сумської області та Зарічного районного суду міста Суми.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:
- у Татарченка Андрія Вікторовича наявний борг за договором про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04 від 15.10.2007 в розмірі 36810, 20 дол. США та за договором про надання траншу № 15.6978/С-713/09.04 від 15.10.2007 в розмірі 77011,45 дол. США, у зв`язку із чим позивачем на зазначену заборгованість нараховано 3% річних у розмірі 17 082,68 дол. США;
- борг у розмірі 1461721,39 грн, який стягнуто з Татарченка Андрія Вікторовича, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 рішенням Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011 та рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011 у справі № 2-2860/11, сплачено відповідачами у період з жовтня 2017 року по лютий 2018 року, у зв`язку із чим позивачем нараховано 3% річних у розмірі 80 254,51 грн та інфляційні втрати у розмірі 370 215,27 грн.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
20.09.2004 між позивачем та Татарченком Андрієм Вікторовичем була укладена рамкова угода № С-713/09.04 (з наступними змінами та доповненнями), відповідно до якої позивач зобов`язувався здійснити кредитування Татарченка Андрія Вікторовича .
Видача кредитів на підставі рамкової угоди та визначення їх умов здійснювались шляхом укладення договорів про надання траншу, овердрафту, кредитної лінії (кредитні договори), які є невід`ємною частиною рамкової угоди.
На виконання рамкової угоди між позивачем та Татарченком Андрієм Вікторовичем було укладено договори про надання траншу №15.6991/С-713/09.04 від 15.10.2007, № 15.7700/С-713/09.04 від 04.04.2008, № 15.6978/С-713/09.04 від 15.10.2007.
Разом з тим, з метою забезпечення виконання рамкової угоди, між позивачем, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договори поруки.
Враховуючи невиконання Татарченком Андрієм Вікторовичем зобов`язань з повернення кредиту за договорами про надання траншу, позивач звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з Фізичної особи - підприємця Татарченка Андрія Вікторовича заборгованості за кредитним договором № 15.6991/С-713/09.04 від 15.10.2007 в розмірі 432544,45 грн, за кредитним договором № 15.7700/С-713/09.04 від 04.04.2008 в розмірі 412971,86 грн, за кредитним договором № 15.6978/С-713/09.04 від 15.10.2007 в розмірі 702074,38 грн.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011 з Фізичної особи - підприємця Татарченка Андрія Вікторовича на користь позивача було стягнуто заборгованість в загальному розмірі 1461721,39 грн. Зокрема, стягнуто: - борг за кредитним договором № 15.6991 від 15.10.2007 в розмірі 335693, 36 грн, борг по процентах в розмірі 35647,29 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 11203,80 грн, пеню в розмірі 5674,09 грн; - борг за кредитним договором № 15.7700 від 04.04.2008 в розмірі 331897,24 грн, борг по процентах в розмірі 33232,99 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 22841,53 грн, пеню в розмірі 3736,54 грн; - борг за кредитним договором № 15.6978 від 15.10.2007 в розмірі 614112,27 грн, борг по процентах в розмірі 52535,00 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 10427,11 грн, пеню в розмірі 3200,07 грн.
Крім того, позивач звернувся до Зарічного районного суду міста Суми з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості: - за кредитним договором № 15.6991 від 15 жовтня 2007 року у розмірі 438240,22 грн; - за кредитним договором № 15.770 від 04 квітня 2008 року у розмірі 412971,86 грн; - за кредитним договором № 15.6978 від 15 жовтня 2007 року у розмірі 702074,38 грн.
Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011 у справі № 2-2860/11 стягнуто з ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість в розмірі 1461721,39 грн. Зокрема, стягнуто: - борг за кредитним договором № 15.6991 від 15.10.2007 в розмірі 335693, 36 грн, борг по процентах в розмірі 35647,29 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 11203,80 грн, пеню в розмірі 5674,09 грн; - борг за кредитним договором № 15.7700 від 04.04.2008 в розмірі 331897,24 грн, борг по процентах в розмірі 33232,99 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 22841,53 грн, пеню в розмірі 3736,54 грн; - борг за кредитним договором № 15.6978 від 15.10.2007 в розмірі 614112,27 грн, борг по процентах в розмірі 52535,00 грн, комісію за управління кредитом в розмірі 10427,11 грн, пеню в розмірі 3200,07 грн.
Постановою Апеляційного суду Сумської області від 11.10.2018 у справі № 2-2860/11 визнано такими, що не підлягають виконанню виконавчі листи, видані Зарічним районним судом міста Суми, №2-2860/11 від 26.12.2011 про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором №15.6991 від 15.10.2007 у розмірі 388218,54 грн; заборгованості за кредитним договором №15.7700 від 04.04.2008 у розмірі 391408,40 грн; заборгованості за кредитним договором №15.6978 від 15.10.2007 у розмірі 680274,45 грн.
Постанова Апеляційного суду Сумської області мотивована тим, що Татарченком Андрієм Вікторовичем, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на виконання рішення Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011, рішення Господарського суду Сумської області від 14.11.2011, та за рахунок продажу іпотечного майна було сплачено кошти в загальній сумі 1480183,30 грн (1289770+85669,25+94698,13+4700,75+2707,70+2014,61+622,86), що на 20281,61 грн перевищує розмір заборгованості за кредитними договорами, яка утворилась станом на 08.06.2011 і стягнута за рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011. При цьому, Апеляційним судом Сумської області встановлено, що: за рахунок продажу предмету іпотеки позивачу 18.10.2017 перераховано 1289770,00 грн; Татарченком Андрієм Вікторовичем 22.11.2017 позивачу перераховано кошти у розмірі 85669,25 грн із призначенням платежу "борг з Татарченка А.В. на користь ПАТ "ПрокредитБанк" згідно виконавчого напису №972 від 29.03.2011"; Татарченком Андрієм Вікторовичем 20.02.2018 позивачу перераховано кошти у розмірі 94698,13 грн із призначенням платежу "на виконання рішення Господарського суду Сумської області №5021/1951/2011; рішення Зарічного районного суду міста Суми №2-2860/2011".
Ухвалою Господарського суду Сумської області від 18.03.2019 у справі № 5021/1951/2011 визнано такими, що не підлягають виконанню дублікати наказів, видані 29.11.2011 на примусове виконання рішення Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі №920/1951/2011 про стягнення з Фізичної особи-підприємця Татарченка Андрія Вікторовича на користь Публічного акціонерного товариства "ПроКредит Банк": - боргу за кредитним договором № 15.6991 від 15.10.2007 в розмірі 335693,36 грн, боргу по процентах в розмірі 35647,29 грн, комісії за управління кредитом в розмірі 11203,80 грн, пені в розмірі 5674,09 грн; - боргу за кредитним договором № 15.7700 від 04.04.2008 в розмірі 331897,24 грн, боргу по процентах в розмірі 33232,99 грн, комісії за управління кредитом в розмірі 22841,53 грн, пені в розмірі 3736,54 грн; - боргу за кредитним договором № 15.6978 від 15.10.2007 в розмірі 614112,27 грн, боргу по процентах в розмірі 52535,00 грн, комісії за управління кредитом в розмірі 10427,11 грн, пені в розмірі 3200,07 грн.
Ухвала Господарського суду Сумської області мотивована тим, що Татарченком Андрієм Вікторовичем, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами внесено кошти в сумі, що перевищує суму присуджену до стягнення за рішенням Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011.
Татарченко Андрій Вікторович заявив про застосування строку позовної давності у справі, що розглядається.
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Сумської області від 07.04.2021 у справі № 920/1357/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.09.2021, в задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що:
- виконання рішень судів здійснювалось у наступні строки: жовтень 2017 року - 1289770,00 грн у виконавчому провадженні (факт встановлений у постанові Апеляційного суду Сумської області); листопад 2017 року - 85669,25 грн (факт встановлений у постанові Апеляційного суду Сумської області); 20.02.2018 - 94698,13 грн (факт встановлений у постанові Апеляційного суду Сумської області);
- позивач звернувся до суду із позовом 31.12.2020. Перебіг строку позовної давності в частині нарахування 3% річних та індексу інфляції на суму 1289770,00 грн + 85669,25 грн = 1375439,25 грн відповідно закінчився у жовтні 2020 року на суму 1289770,00 грн, та у листопаді 2020 на суму 85669,25 грн;
- позивач, з урахуванням дати звернення із позовом до суду (31.12.2020) мав право заявити вимоги про стягнення з відповідачів 3% річних та індексу інфляції на суму боргу у розмірі 94698,13 грн (по вказаній сумі не закінчився перебіг строку позовної давності) за період з 31.12.2017 по 20.02.2018. Проте, період, за який є правомірним нарахування, позивач не заявив;
- враховуючи недоведеність позивачем факту наявності заборгованості відповідачів по основному капіталу у загальному розмірі 36810,20 дол. США + 77011,45 дол. США = 113821,65 дол. США на день звернення до суду із даним позовом, необґрунтованим є нарахування 3% річних у загальній сумі 17082,68 дол. США.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 07.04.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.09.2021 у справі № 920/1357/20, і прийняти нове рішення про задоволення позову.
Акціонерне товариство "ПроКредит Банк" у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначило пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:
- пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суди попередніх інстанцій не правильно застосували (не застосували) статтю 264 Цивільного кодексу України та проігнорували висновки Верховного Суду в питанні переривання строку позовної давності в разі добровільної часткової сплати боргу, викладені у постановах від 29.03.2017 у справі № 6-1996цс16, від 08.11.2017 у справі № 6-2891цс16, від 12.04.2018 у справі № 191/2478/15-ц, від 11.07.2018 у справі № 366/1088/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 211/5281/16-ц та від 08.09.2021 у справі № 752/10274/16-ц;
- пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 526, частини 3 статті 533, частини 1 статті 599, частини 1 статті 1046, частини 1 статті 1049 Цивільного кодексу України, статті 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" щодо визначення банківського кредиту, частини 6 статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність" в сукупності з фактичними обставинами справи, відповідно до яких виконання судового рішення відповідачами, а саме: рішення Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011 та рішення Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011 у справі № 2-2860/11, не свідчить про виконання позичальником кредитних зобов`язань, які виникли на підставі договорів про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04 від 15.10.2007, № 15.7700/С-713/09.04 від 04.04.2008, № 15.6978/С-713/09.04 від 15.10.2007, відповідно до умов яких кредит повинен бути повернутий позичальником в повному обсязі у валюті кредиту.
5. Позиція Верховного Суду
Імперативними приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з висновками Верховного Суду щодо застосування абзацу 2 частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України, викладеними у пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, положення зазначеної норми про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін можуть бути застосовані лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1050 Цивільного кодексу України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Як встановили суди попередніх інстанцій позивач, керуючись своїм правом вимоги дострокового виконання зобов`язань за кредитними договорами, звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитними договорами. За наслідками розгляду даного позову рішенням Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011 з Фізичної особи - підприємця Татарченка Андрія Вікторовича на користь позивача було стягнуто заборгованість за кредитними договорами в загальному розмірі 1461721,39 грн.
З огляду на цю встановлену судами попередніх інстанцій обставину Верховний Суд бере до уваги висновки Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 1050 та статті 625 Цивільного кодексу України у їх взаємозв`язку, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
У зазначених постановах Верховний Суд дійшов висновків про те, що пред`явлення кредитором вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором фактично змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення кредитора з такою достроковою вимогою до позичальника в порядку частини 2 статті 1050 Цивільного кодексу України вважається, що строк виконання кредитного договору в повному обсязі є таким, що настав, а право кредитора нараховувати передбачені кредитним договором відсотки за користування кредитом припиняється, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений ним у відповідному повідомленні (претензії, вимозі) на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови виконання основного зобов`язання з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, змінює порядок і строк виконання цих зобов`язань, припиняє подальше кредитування позичальника, змінює строк дії кредитної лінії та термін повернення кредиту.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України. Після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитним договором права та інтереси кредитора забезпечені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Позивач, звертаючись із даним позовом, просить стягнути з відповідачів 3% річних та інфляційні втрати, що нараховані за період з 28.12.2015 по 26.10.2017 на суму боргу в розмірі 1461721,39 грн, стягнуту за судовими рішеннями у справах №№ 2-2860/11, 5021/1951/2011, та 3% річних нарахованих на наявний, за доводами позивача, борг за договорами про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04, № 15.6978/С-713/09.04.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення. Зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2011 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за кредитними договорами не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак, судами правомірно зазначено, що кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення до дати останнього платежу з погашення боргу.
Разом з тим, Татарченко Андрій Вікторович заявив про застосування строку позовної давності у справі, що розглядається.
Главою 19 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 Цивільного кодексу України).
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 Цивільного кодексу України. Зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України), а тому дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за кредитним договором припинилося (така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі 127/15672/16-ц).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що заборгованість в розмірі 1461721,39 грн, яка стягнута судовими рішеннями у справах №№ 2-2860/11, 5021/1951/2011, сплачена наступним чином: жовтень 2017 року - 1289770,00 грн; листопад 2017 року - 85669,25 грн; 20.02.2018 - 94698,13 грн.
Отже, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій, що звернувшись із даним позовом 31.12.2020, позивач пропустив позовну давність щодо вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму 1289770,00 грн та на суму 85669,25 грн.
При цьому, судами обґрунтовано зазначено, що позивач, з урахуванням дати звернення із позовом до суду (31.12.2020) мав право заявити вимоги про стягнення з відповідачів 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу у розмірі 94698,13 за період з 31.12.2017 по 20.02.2018.
Однак, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами позивач звертаючись з даним позовом не просив стягнути 3% річних та інфляційні втрати, нараховані на суму боргу у розмірі 94698,13 за період з 31.12.2017 по 20.02.2018, в той час як відповідно до статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновками судів про відмову у позові щодо стягнення 3% річних у розмірі 80 254,51 грн та інфляційних втрат у розмірі 370 215,27 грн.
Розглядаючи позовні вимоги про стягнення 3% річних у розмірі 17 082,68 дол. США, які нараховані позивачем на наявний, за його доводами, борг за договорами про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04, № 15.6978/С-713/09.04, суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем не доведено факту наявності заборгованості відповідачів за зазначеними договорами у загальному розмірі 36810,20 дол. США + 77011,45 дол. США = 113821,65 дол. США на день звернення до суду із даним позовом (матеріали справи не містять доказів наявності заборгованості по основному капіталу у розмірі, визначеному в позовній заяві), відтак дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову і в цій частині.
Аргументи скаржника, викладені у касаційній скарзі, щодо висновків судів про відмову у задоволенні позову в частині стягнення 3% річних у розмірі 17 082,68 дол. США фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою обставин справи. Водночас, суд зауважує, що дослідження доказів на предмет їх належності та достатності і встановлення обставин справи не може мати місце на стадії касаційного перегляду судових рішень, оскільки виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції в силу імперативних приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України, що не підлягають розширеному тлумаченню.
Не приймаються також до уваги аргументи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій не правильно застосували (не застосували) статтю 264 Цивільного кодексу України, оскільки за встановлених у даній справі обставин погашення відповідачами заборгованості відбувалося на виконання судових рішень, якими її стягнуто, що не може свідчити про добровільне погашенням боргу, та відповідно виключає можливість застосування статті 264 Цивільного кодексу України.
При цьому, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на висновки Верховного Суду щодо застосування статті 264 Цивільного кодексу України, викладені в постановах від 29.03.2017 у справі № 6-1996цс16, від 08.11.2017 у справі № 6-2891цс16, від 12.04.2018 у справі № 191/2478/15-ц, від 11.07.2018 у справі № 366/1088/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 211/5281/16-ц та від 08.09.2021 у справі № 752/10274/16-ц, з огляду на таке.
У справі № 6-1996цс16, що переглядалася Верховним Судом України, предметом спору була вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що порука за договорами поруки припинилась на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України, оскільки боржник припинив виконання зобов`язань за кредитними договорами 12 серпня 2009 року, отже, банк набув право пред`явити вимогу до поручителя з 13 серпня 2009 року протягом наступних шести місяців, однак звернувся до суду з позовом до поручителя про стягнення заборгованості лише 20 листопада 2014 року. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що позивач пропустив позовну давність, у межах якої він міг звернутись до суду з вимогою про стягнення з боржника заборгованості за кредитами, процентів та пені. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ТОВ "ОТП Факторинг Україна", апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки ОСОБА_1 визнав свій борг перед позивачем шляхом звернення 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року з письмовими заявами до позивача про надання дозволу на продаж заставного майна для погашення кредиту. Крім того, позивач не пропустив передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя, оскільки вимога про погашення заборгованості направлялась йому 2 вересня 2014 року. Скасовуючи ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та рішення Апеляційного суду Вінницької області та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд України виходив з того, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності, проте з указаними заявами боржник звернувся 10 грудня 2013 року та 30 травня 2014 року, тобто після спливу позовної давності до пред`явлених позивачем вимог.
У справі № 6-2891цс16, що переглядалася Верховним Судом України, предметом первісного позову була вимога про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, а предметом зустрічного позову була вимога про стягнення заборгованості за кредитними договорами. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення зустрічного позову та передаючи справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України виходив з того, що: не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення; дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії.
У справі № 191/2478/15-ц, що переглядалася Верховним Судом, предметом спору була вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові, Верховний Суд виходив з того, що самостійне списання позивачем з рахунку відповідача грошових коштів 23 липня 2012 року після спливу строку дії кредитного договору з метою погашення заборгованості за кредитним договором не є дією відповідача про визнання нею свого боргу і відповідно не може бути підставою для переривання позовної давності. Відтак, Верховний Суд зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку, що з дня вчинення відповідачем дії щодо сплати кредиту, тобто з 31 березня 2009 року і до дня звернення позивача до суду, тобто до 21 липня 2015 року, минуло більше п`яти років, у зв`язку з чим позовна давність сплила.
У справі № 366/1088/16-ц, що переглядалася Верховним Судом, предметом спору була вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором. У зазначеній справі Верховний Суд зробив висновок про те, що самостійне списання позивачем з рахунку відповідача грошових коштів з метою погашення заборгованості за кредитним договором, а також таке списання після спливу строку дії кредитного договору, не є дією відповідача, що свідчить про визнання ним свого боргу, і не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності.
У справі № 211/5281/16-ц, що переглядалася Верховним Судом, предметом спору була вимога про стягнення кредитної заборгованості. У зазначеній справі Верховний Суд зазначив, зокрема, що апеляційний суд не перевірив, чи вчиняв особисто боржник дії щодо погашення кредитного боргу після настання строку виконання основного зобов`язання, а саме щодо погашення ним частини кредитного боргу в грудні 2013 року або іншою особою за його дорученням, чи банк здійснив списання самостійно, що є важливим для визначення переліку строку позовної давності та підстав вважати його таким, що переривався.
У справі № 752/10274/16-ц, що переглядалася Верховним Судом, предметом спору була вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором. У зазначеній справі Верховний Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки у період з жовтня 2012 року по жовтень 2016 року відповідачем було здійснено переказ готівки на виконання умов кредитного договору, що свідчить про переривання строку позовної давності.
Таким чином, правовідносини, які склалися між сторонами у справі, яка розглядається, відрізняються від правовідносин у вказаних вище справах. При цьому справи відрізняються предметами та підставами позовів, змістом правовідносин, фактично-доказовою базою (обставинами справи та зібраними у них доказами).
Отже, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень скаржником було визначено пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 526, частини 3 статті 533, частини 1 статті 599, частини 1 статті 1046, частини 1 статті 1049 Цивільного кодексу України, статті 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" щодо визначення банківського кредиту, частини 6 статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність" в сукупності з фактичними обставинами справи, відповідно до яких виконання судового рішення відповідачами, а саме: рішення Господарського суду Сумської області від 14.11.2011 у справі № 5021/1951/2011 та рішення Зарічного районного суду міста Суми від 26.12.2011 у справі № 2-2860/11, не свідчить про виконання позичальником кредитних зобов`язань, які виникли на підставі договорів про надання траншу № 15.6991/С-713/09.04 від 15.10.2007, № 15.7700/С-713/09.04 від 04.04.2008, № 15.6978/С-713/09.04 від 15.10.2007, відповідно до умов яких кредит повинен бути повернутий позичальником в повному обсязі у валюті кредиту.
Суд не вбачає підстав для формування висновку щодо питання застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, оскільки як вимоги щодо повернення кредиту так і питання щодо валюти, в якій має бути повернуто кредит не є предметом даного спору.
Таким чином, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені у пунктах 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження.
При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини "Sunday Times v. United Kingdom" Суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Європейський суд з прав людини стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).