Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 199/2895/19
провадження № 61-18896св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Дніпровська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на заочне рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 30 липня 2019 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа ? Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про визнання договору укладеним.
Позовна заява мотивована тим, що Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення, здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження органу місцевого самоврядування, визначені Конституцією України.
На офіційному сайті Архітектурно-будівельної інспекції України міститься інформація, що у червні 2012 року була зареєстрована декларація про готовність об?єкта до експлуатації ? магазина на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпрі (місті Дніпропетровську), забудовником якого є ОСОБА_1 .
Відповідач як замовник будівництва відповідно до статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року та Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішенням Дніпропетровської міської ради 29 липня 2011 року № 5/14, була зобов?язана взяти пайову участь у розвитку соціальної та інженерно-транспортної структури міста Харкова шляхом укладення з позивачем відповідного договору та перерахування до міського бюджету грошового внеску.
Разом з тим, всупереч норм матеріального права ОСОБА_1 не зверталася до позивача з приводу укладання договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.
Зазначений вище об?єкт нерухомості було введено в експлуатацію без укладення договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, що призвело до неотримання міським бюджетом коштів.
На думку позивача, ОСОБА_1 порушила положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішенням Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 5/14.
Листом від 15 лютого 2018 року відповідачу направлено два примірники проекту договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра по вищевказаному об?єкту для ознайомлення та підписання, проте жодної відповіді позивач не отримав.
Позивач зазначав, що ухилення замовника будівництва від укладання договору про пайову участь до прийняття об?єкта нерухомого майна до експлуатації є порушенням зобов?язання, яке прямо передбачено законом.
На підставі викладеного, Дніпровська міська рада просила визнати договір між Дніпровською міською радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та ОСОБА_1 про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра укладеним на умовах, передбачених вищевказаним Порядком, в редакції, запропонованій позивачем, на суму 1 296 119,81 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 30 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги заявлені до відповідача не як до суб?єкта господарювання та учасника господарсько-правових відносин, а як до фізичної особи, тому спір з ОСОБА_1 у даному випадку не регулюється положеннями статей 173, 174, 179, 187 Господарського кодексу України (далі - ГК України), на які посилається позивач.
У зв?язку з цим немає підстав для застосування цих норм права щодо обов?язковості укладення договору про пайову участь до спірних правовідносин.
Крім того, у ОСОБА_1 відсутнє волевиявлення на укладення спірного правочину.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 30 липня 2019 року змінено у частині обґрунтування.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що ОСОБА_1 виконала свої зобов?язання щодо сплати пайової участі на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, тому позовні вимоги Дніпровської міської ради задоволенню не підлягають.
Так, Управлінню економіки Дніпропетровської міської ради, яке було відповідальне за контроль щодо надходження коштів від пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, у 2007 році стало відомо про початок забудови магазину на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпрі (місті Дніпропетровську) . Між сторонами була узгоджена та підрахована сума сплати пайового внеску. 15 березня 2007 року Дніпропетровська міська рада направила лист ОСОБА_1 з вимогою щодо перерахування у цільовий фонд міської ради коштів на розвиток інженерної та соціальної інфраструктури міста у розмірі 99 000 грн, вказана сума і була сплачена відповідачем.
Разом з тим, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20 вересня 2019 року № 132-IX було виключено статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі Дніпровська міська рада просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 572/2848/17; постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 757/48218/16-ц, від 18 квітня 2018 року у справі № 331/801/16-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 646/15522/15-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 202/7591/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 203/1530/17, від 15 квітня 2019 року у справі № 642/3423/17, від 09 жовтня 2019 року у справі № 643/11500/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 640/13367/14-ц; поставах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 3-1281гс16, від 30 листопада 2016 року у справі № 3-1323гс16, від 01 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс16, від 22 березня 2017 року у справі № 3-1553гс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 3-769гс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 3-780гс17; ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 квітня 2015 року у справі № 486/1569/14-ц, від 21 червня 2017 року у справі № 644/7811/14-ц, від 22 листопада 2017 року у справі № 336/9231/15-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач є замовником будівництва, тому на нього поширюється дія Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
На час виникнення спірних правовідносин діяли положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", які передбачали обов?язок відповідача укласти договір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Ухилення від обов?язку укласти договір пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, визначеного у статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не звільняє замовника будівництва від обов?язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об?єкта будівництва в експлуатацію.
Неправомірними діями відповідача порушуються права та інтереси територіальної громади міста Дніпра на отримання коштів у розмірі 1 296 119,81 грн (пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту), які мають використовуватися для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста.
Халаїмова С. В. подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що положення статті 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" та статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" щодо обов?язку перерахування коштів до місцевого бюджету для забезпечення створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту в зв?язку з будівництвом магазину, розташованого на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпрі (місті Дніпропетровську), не поширюються на спірні правовідносини.
Відповідач виконала свої зобов?язання щодо сплати коштів на пайову участь у розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, оскільки на вимогу позивача сплатила кошти у розмірі 99 000 грн.
Крім того,позивач звернувся до суду із цим позовом з пропускомпозовної давності.
Інший учасник справи не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі і витребувано цивільну справу.
У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року зупинено провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 643/21744/19.
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2022 року поновлено касаційне провадження у цій справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 "Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська" затверджено Порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська (далі - Порядок).
Цим Порядком визначено розмір пайової участі замовників (забудовників) у створенні (розвитку) соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська.
Згідно з довідкою Управління економіки Дніпропетровської міської ради від 15 березня 2007 року № 2/4-351 ОСОБА_1 перераховано у цільовий фонд міської ради кошти на розвиток інженерної та соціальної інфраструктури міста в сумі 99 000 грн з першочерговим перерахуванням 30 % від загальної суми 29 700 грн до отримання рішення у виконкомі (а. с. 98).
Розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 10 листопада 2008 року № 1965-р присвоєно будівлі магазину оптової торгівлі " Мебельная страна" на вулиці Береговій адресу ? вулиця Берегова, 131м (колишня адреса – вулиця Берегова, 164), у місті Дніпропетровську (а. с. 99).
17 лютого 2009 року Комунальним підприємством "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради виготовлено технічній паспорт на громадський будинок - магазин оптової торгівлі на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпропетровську (а. с.106-113).
Рішенням Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 5/14 з метою приведення порядку залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська до вимог чинного законодавства, на виконання Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та керуючись Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" внесено зміни до рішення Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 "Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська" та: 1.1 Виключено з констатуючої частини рішення слова: "Постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2007 року № 40 "Про встановлення граничного розміру коштів замовників, що залучаються для розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів" Закону України "Про планування і забудову територій""; 1.2 Положення про порядок залучення коштів замовників (забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська викладено у новій редакції: "Порядок залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська" (а. с. 35).
Пунктом 2 Порядку передбачено, що величина пайової участі визначається у гривнях, виходячи із розміру пайової участі, визначеного за нормативами одиниці пайової участі, визначеного у відсотковому значенні від загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції), зміни функціонального призначення тощо об?єктів.
Пунктами 2.1 ? 2.5 Порядку визначено розрахунок величини пайової участі: при новому будівництві, при реконструкції зі зміною функціонального призначення об?єкта без приросту його загальної площі, при реконструкції зі зміною функціонального призначення об?єкта з приростом його загальної площі; розрахунок граничного розміру пайової участі (а. с. 36, 37).
Згідно з пунктом 2.6 Порядку величина пайової участі визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації фінансово-економічним департаментом Дніпропетровської міської ради звернення замовника (забудовника) про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість об?єкта, з техніко-економічними показниками, погодженими з постійною комісією міської ради з питань соціально-економічного розвитку, бюджету і фінансів. Величина пайової участі визначається у договорі, укладеному між Дніпропетровською міською радою, в особі департаменту, та замовником (забудовником). Договір про пайову участь укладається не пізніше п?ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації департаментом звернення замовника (забудовника) про його укладення (а. с. 37, 38).
Рішенням Дніпропетровської міської ради від 28 грудня 2011 року № 6/19 внесено зміни та доповнення до Порядку залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська, а саме: абзац 12 розділу 2.7 Порядку викладено у новій редакції: "При оформленні права власності на закінчені будівництвом об?єкти, незалежно від механізму введення їх в експлуатацію, а також об?єкти незавершеного будівництва та їх частини, обов?язковим є отримання замовником (забудовником) довідки департаменту про сплату пайової участі"; доповнено розділ 2.7 Порядку новим абзацом 15: "Починаючи з 2012 року, кошти пайової участі зараховуються до бюджету розвитку спеціального фонду міського бюджету"; розділ 3 Порядку після абзацу 5 доповнено новим абзацом 6: "Дія абзаців 13 і 14 розділу 2.7 припиняється у 2011 році" (а. с. 16, 17).
13 червня 2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області зареєстровано декларацію про готовність об?єкта до експлуатації, а саме магазину, розташованого на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпропетровську (а. с. 100-105).
Рішенням Дніпропетровської міської ради від 08 червня 2016 року № 9/9 внесено зміни до Порядку, з урахуванням змін та доповнень, внесених рішенням міської ради від 28 грудня 2011 року № 6/19, зокрема викладено абзац перший пункту 2.6 у новій редакції: "Величина пайової участі визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації департаментом економіки, фінансів та міського бюджету Дніпропетровської міської ради звернення замовника (забудовника) про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість об?єкта, з техніко-економічними показниками, погодженими з постійною профільною комісією міської ради (за винятком випадків наміру здійснення будівництва індивідуальних (садибних) будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 кв. м, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках" (а. с. 18, 19).
Прокурор Дніпровської місцевої прокуратури 17 жовтня 2017 року звернувся до Дніпровського міського голови з листом, в якому повідомляв про розпочате 31 серпня 2016 року кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364, частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України. Вказував, що службовими особами суб`єктами господарювання різних прав власності протягом 2014-2017 років зі зловживанням повноважень здійснюється будівництво об`єктів нерухомості на території міста Дніпра з істотним порушенням норм чинного законодавства у сфері містобудування та архітектури. Просив надати інформацію щодо укладення договорів пайової участі у розвитку інфраструктури по об`єктам нерухомого майна, зокрема, з ОСОБА_1 щодо магазину, розташованого на вулиці Береговій, 131м у місті Дніпрі, а також порядку проведення розрахунку розміру пайової участі, стан розрахунку за договором, вжиття заходів з метою його укладення та сплати пайової участі у розвиту інфраструктури тощо (а. с. 180).
Розглянувши вказаний лист прокурора від 17 жовтня 2017 року, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів, директор департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради повідомив, зокрема, що ОСОБА_1 стосовно питання укладення договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра по об`єкту " Магазин на вулиці Береговій, 131м" до міської ради не зверталася. Просив повідомити, чи будуть здійснюватися прокуратурою заходи позовного характеру щодо захисту інтересів територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради у сфері пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту стосовно забудовників, які не зверталися до органу місцевого самоврядування про укладення відповідного договору (а. с. 181-183).
15 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 позивач направив лист та запропонував ознайомитися і підписати два примірники договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра по об?єкту "Магазин на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпропетровськ". За умовами договору, який запропоновано підписати ОСОБА_1, величина пайової участі згідно з розрахунком становить 1 296 119, 81 грн (а. с. 27?34).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційна скарга Дніпровської міської ради підлягає задоволенню частково.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції частково не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи Дніпровській міській раді у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги пред?явлено до ОСОБА_1 не як до суб?єкта господарювання та учасника господарсько-правових відносин, а як до фізичної особи, тому немає підстав для застосування положень господарського законодавства щодо обов?язковості укладення договору про пайову участь, що давало б підстави визнати такий договір укладеним на підставі рішення суду.
Змінюючи обґрунтування відмови Дніпровській міській раді у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що управлінню економіки Дніпропетровмької міської ради ще у 2007 році стало відомо про початок будівництва магазину, була узгоджена та підрахована сума сплати пайового внеску, 15 березня 2007 року Дніпропетровською міською радою направлено ОСОБА_1 лист з вимогою перерахування у цільовий фонд міської ради коштів на розвиток інженерної та соціальної інфраструктури міста в сумі 99 000 грн, яка була сплачена відповідачем. Оскільки відповідач ОСОБА_1 виконала свої зобов?язання щодо сплати пайової участі на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра, тому позовні вимоги Дніпровської міської ради задоволенню не підлягають.
Натомість Верховний Суд частково не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині мотивування підстав відмови у задоволенні позовних вимог про визнання договору укладеним, враховуючи наступне.
За змістом позовної заяви, Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь (внесок) замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, мотивуючи вимоги тим, що відповідач не виконує зобов`язання, згідно з вимогами статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та не укладає договір про пайову участь.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об?єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Станом на час виникнення спірних правовідносин була чинною стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Відповідно до частини другої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", чинній на час виникнення спірних правовідносин, замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов?язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, полягає у перерахуванні замовником до прийняття об?єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об?єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об?єкта будівництва в експлуатацію (частини п?ята та дев?ята статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", чинної на час виникнення спірних правовідносин).
Зі змісту статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", чинної на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення Дніпровської міської ради з цим позовом до суду й ухвалення рішення судом першої інстанції, випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об?єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов?язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов?язковим на підставі закону.
Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року у справі № 911/594/18 (провадження № 12-81гс19), від 22 серпня 2018 року у справі № 339/388/16-ц (провадження № 14-261цс18), від 22 вересня 2021 року у справі № 904/2258/20 (провадження № 12-34гс21).
За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов?язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов?язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об?єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Разом з тим, 01 січня 2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20 вересня 2019 року № 132-IX, якими статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виключено.
Згідно з пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
За змістом цього Закону та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов?язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі ? ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом?якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов?язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка втратила чинність 01 січня 2020 року, визначала зобов?язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об?єкта в експлуатацію. Прийняття об?єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов?язання. Одночасно з прийняттям об?єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об?єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об?єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.
Згідно з частиною першою статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.
Зі змісту зазначених норм слідує, що суд розглядає спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов?язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов?язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
Тобто, з моментом набрання чинності рішенням суду (укладенням договору) пов?язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов?язків, встановлюється відповідальність сторін ? правовідносини фактично регулюються на майбутнє.
У зв`язку з тим, що з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка передбачала обов?язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов?язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.
Відтак, якщо на час здачі новозбудованого об?єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов?язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов?язати укласти договір або визнати договір укладеним.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).
Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19).
У зв?язку з припиненням правовідносин забудови земельної ділянки, визнанням договору укладеним та встановленням прав та обов?язків сторін на майбутнє на підставі нормативного акта, який було скасовано, не є законним та ефективним способом захисту, що не відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об?єкта будівництва в експлуатацію.
Абзацами шостим та сьомим частини дев?ятої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що невід?ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об?єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
У зв?язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов?язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов?язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
При цьому, відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов?язана повернути потерпілому це майно.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов?язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
У разі порушення зобов?язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов?язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).
Виходячи з положень статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, та рішення Дніпропетровської міської ради від 29 липня 2011 року № 5/14, яким викладено у новій редакції Положення про порядок залучення коштів замовників (забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська, обов?язок звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь покладено саме на замовника (забудовника) такого будівництва.
Суди попередніх інстанцій установили, що декларація про готовність об?єкта до експлуатації зареєстрована ОСОБА_1 13 червня 2012 року.
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що позовні вимоги заявлені до відповідача не як до суб`єкта господарювання та учасника господарсько-правових відносин, а як до фізичної особи, тому спір з ОСОБА_1 у цьому випадку не регулюється положеннями ГК України, на які посилається позивач. У зв`язку з цим немає підстав для застосування цих норм права щодо обов`язковості укладення договору про пайову участь до спірних правовідносин.
Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра, має на меті захистити своє право шляхом зобов?язання замовника будівництва сплатити пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра та у зв?язку із цим просить суд встановити права та обов?язки сторін за вказаним договором з дня набрання рішенням суду законної сили.
Апеляційний суд, не погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначив, що на дату прийняття в експлуатацію магазина, розташованого на вулиці Береговій, 131м, у місті Дніпропетровську, ОСОБА_1 не уклала договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра.
Разом з тим, змінюючи мотиви відмови Дніпровській міській раді у задоволенні позову та розглядаючи фактично спір по суті, не врахував, що на час прийняття постанови, тобто 27 жовтня 2020 року, положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" втратили чинність. Оскільки станом на час розгляду справи апеляційним судом було відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, тому немає підстав визнавати такий договір укладеним, а звернення позивача з таким позовом не є належним способом захисту його прав та інтересів.
Таким чином, апеляційний суд не звернув уваги, що не є законним та ефективним способом захисту, який відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію, задоволення у цій справі позовних вимог про визнання договору укладеним та встановлення прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі скасованого нормативного акта.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вимоги Дніпровської міської ради про визнання договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра не підлягають задоволенню, але з інших підстав.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 14 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), Верховний Суд є судом права, а не факту.
Обрання позивачем належного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 523/8951/20 (провадження № 61-10813св21).
Оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Верховний Суд не вбачає необхідності давати оцінку іншим доводам касаційної скарги.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).