ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 лютого 2022 року
м. Київ
cправа № 910/5700/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Громадської організації
"Всеукраїнська вища рада юристів" - Соколова А.О.,
Національного університету
"Одеська юридична академія" - Денисенка Г.В.,
Київського інституту інтелектуальної власності та права
Національного університету "Одеська юридична академія" - Петелько І.В.,
Фонду державного майна України - Пономаренка В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2021 (у складі колегії суддів: Корсак В.А. (головуючий), Демидова А.М., Попікова О.В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 30.06.2021 (суддя Трофименко Т.Ю.)
у справі № 910/5700/21
за позовом Громадської організації "Всеукраїнська вища рада юристів"
до Національного університету "Одеська юридична академія", Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Фонду державного майна України,
про визнання договору недійсним,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2021 року Громадська організація "Всеукраїнська вища рада юристів" (далі - ГО "Всеукраїнська вища рада юристів") звернулася до суду з позовом до Національного університету "Одеська юридична академія" (далі - НУ "Одеська юридична академія"), Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія" (далі - Інститут) про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 02.06.2020 № 475, укладеного між відповідачами, щодо оренди нерухомого майна - будівлі адміністративної, площею 6098,0 кв. м, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Харківське шосе, 210, що перебуває на балансі Національного університету "Одеська юридична академія".
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір не відповідає вимогам законодавства, оскільки при його укладенні не дотримано встановленого порядку укладення договорів оренди державного майна.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2021 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів залучено Фонд державного майна України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.06.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2021, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанції, у жовтні 2021 року Фонд державного майна України подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.12.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/5700/21 за касаційною скаргою Фонду державного майна України з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.01.2022.
Національний університет "Одеська юридична академія" та Київський інститут інтелектуальної власності та права Національного університету "Одеська юридична академія" у відзивах на касаційну скаргу зазначають про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просять залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
У судовому засіданні 26.01.2022 протокольною ухвалою оголошено перерву до 09.02.2022.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України від 14.03.2017 № 394 "Про закріплення державного майна за Національним університетом "Одеська юридична академія" за НУ "Одеська юридична академія" закріплено на праві господарського відання нерухоме держане майно, зокрема, будівлю адміністративну, площею 6098,0 кв. м, за адресою: м. Київ, вулиця Харківське шосе, 210.
02.06.2020 між НУ "Одеська юридична академія" (орендодавець, балансоутримувач) та Інститутом (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно з метою розміщення приватного навчального закладу: будівлю адміністративну площею 6 098,0 кв. м, за адресою: м. Київ, вулиця Харківське шосе, 210, що перебуває на балансі НУ "Одеська юридична академія" і належить Державі Україна в особі Міністерства освіти і науки України, балансова вартість якого визначена згідно з довідкою, виданою НУ "Одеська юридична академія" 28.05.2020 за №535/1-3 і становить 1 177 129,00 грн (без ПДВ). Право господарського відання за орендодавцем (балансоутримувачем) зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Іващенко Н.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, 29.05.2020, номер запису про інше речове право: 36684702, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права за індексним № 210756981 від 29.05.2020 (пункти 1.1, 1.2).
Згідно з пунктом 2.1 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.
У пунктах 3.1, 3.2 договору встановлено, що орендна плата, визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами). Розмір орендної плати за перший місяць оренди червень 2020 року встановлюється шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за попередні місяці 2020 року. Враховуючи цільове призначення орендованого майна, сторони дійшли згоди, що орендна плата за цим договором буде нараховуватися та сплачуватися лише після початку навчального процесу здобувачів вищої освіти орендаря, якщо такий початок настане пізніше першого місяця оренди - червня 2020 року. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством.
Відповідно до пункту 3.3 договору орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції розміщується на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики.
За змістом пункту 3.6 договору орендна плата перераховується балансоутримувачу щомісяця не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, відповідно до пропорцій розподілу, установлених Методикою розрахунку і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.
Орендар зобов`язався використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору (пункт 5.1).
Згідно з пунктом 7.1 договору орендодавець зобов`язався передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором за актом приймання-передавання майна, який є невід`ємною частиною цього договору.
Відповідно до пункту 9.1 договору за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.
Цей договір укладено строком на десять років, що діє з 02.06.2020 по 02.06.2030 включно (пункт 10.1 договору) та посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Н.В., за реєстровим номером 475.
На виконання умов договору 02.06.2020 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду нерухоме майно за актом приймання-передачі нерухомого майна, що належить до державної власності, від 02.06.2020.
ГО "Всеукраїнська вища рада юристів" в обґрунтування вимог про визнання зазначеного договору недійсним, послалася на те, що НУ "Одеська юридична академія" не дотримано порядку передачі державного майна в оренду, оскільки університет як балансоутримувач державного майна не мав права передавати нерухоме майно, що належить до державної власності, у користування іншим особам та не міг бути належним орендодавцем за цим договором.
Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та погодився з висновками місцевого суду про те, що оспорюваний договір відповідає вимогам законодавства, чинного на час його укладення, у тому числі щодо права закладів освіти на передачу в оренду майна, яке перебуває на їх балансі, без погодження Фонду державного майна України.
У поданій касаційній скарзі Фонд державного майна України послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12.05.2021 у справі № 905/591/20, від 16.05.2018 у справ № 908/1809/17. Також скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо участі Фонду державного майна України в укладенні договорів оренди об`єктів державної власності. Крім того, на думку скаржника, судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання Фонду про залучення як третьої особи Міністерства освіти і науки України.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).
Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Разом із цим приписами процесуального права також визначено (стаття 4 ГПК), що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина 3 статті 45 ГПК).
При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові (правові висновки наведено у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 ЦК).
Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК).
Отже, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Зазначені висновки сформовані, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у пункті 53 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).
Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 ЦК, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації (такий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).
Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.
Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Виходячи з наведених норм, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
Крім того, суд касаційної інстанції враховує, що у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, відповідно до якої особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
Подібна усталена правова позиція сформована і в практиці Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", застосовується судами як джерело права при розгляді справ.
Так, у справі "Пішторова проти Чехії" (Pistorovа v. Czech Republic) від 26.10.2004) Європейський суд з прав людини наголосив, що стаття 1 Протоколу № 1 застосовується лише до наявних володінь і не гарантує права на придбання майна. Особа, яка скаржиться на порушення його або її права власності, повинна, перш за все, продемонструвати, що таке право існувало (§ 38).
У справі "Жигалев проти Росії" Європейський суд з прав людини в параграфі 131 нагадав, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не гарантує право на отримання власності (див. Постанову Європейського Суду у справі "Ван дер Мюсселе проти Бельгії" (Van der Mussele v. Belgium) від 23.11.1983, Series А, № 70, р. 23, § 48; Постанова Великої Палати Європейського Суду "Копецьки проти Словаччини" (Kopeckе v. Slovakia), скарга № 44912/98, ECHR 2004-IX, § 35). Це положення лише закріплює право кожного на безперешкодне користування "своїм" майном і, відповідно, застосовується лише до існуючого майна особи (див. Постанову Європейського Суду у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) від 13.06.1979, Series А, N 31, р. 23, §50). Особа може стверджувати, що має "майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, якщо вона дійсно володіла майном та розглядалася як її власник у всіх правових аспектах (див. Постанову Європейського Суду у справі "Бечварж та Бечваржова проти Чехії" (Becvar) and Becvarovа v. Czech Republic) від 14.12.2004, скарга N 58358/00, §131). "Майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції може бути майном, у тому числі вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що має щодо нього, як мінімум, "законне очікування" отримання ефективного користування правом власності (див. згадане вище Постанова Великої Палати Європейського Суду у справі "Копецьки проти Словаччини", ibid., §35). Для порівняння, надія отримати майнове право, яке не могло ефективно здійснюватися, не може розглядатися як "майно" за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. "Законне очікування" має мати більш конкретну форму, ніж проста надія, і воно має ґрунтуватися на положеннях закону або правовому акті, такому, як судове рішення (див. згадану вище Постанову Великої Палати Європейського Суду у справі "Копецьки проти Словаччини", ibid., §35 та 49). Особа, яка скаржиться на порушення його майнового права, має насамперед довести, що таке право існує (див. Постанову Європейського Суду у справі "Пішторова проти Чехії" (Pistorovа v. Czech Republic) від 26.10.2004, скарга N 73578/01, §130).
Верховний Суд також враховує те, що за результатами розгляду справи місцевим господарським судом не встановлено будь-яких порушень прав чи інтересів позивача, який не є стороною оспорюваного договору, а зазначені доводи не оскаржувались ані позивачем, ані скаржником, а отже не були спростовані судом апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду.
Звертаючись до суду з позовом, ГО "Всеукраїнська вища рада юристів" не зазначено конкретних фактів порушення її майнових прав та інтересів внаслідок укладення між відповідачами оспорюваного договору та не доведено, що в результаті визнання такого договору недійсним її права будуть захищені та відновлені.
Оскільки не доведення позивачем порушення його права та законного інтересу внаслідок укладення між відповідачами оспорюваного договору є самостійною підставою для відмови в позові, без необхідності встановлення судами обґрунтованості позовних вимог в цілому, то Верховний Суд не оцінює висновки судів попередніх інстанцій щодо законності/незаконності укладення оспорюваного договору, що вказані позивачем, як підстави визнання його недійсним.
Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильних висновків про відмову у задоволенні позову, але допустили помилки при мотивуванні своїх рішень, оскільки у задоволенні позову необхідно було відмовити саме у зв`язку із відсутністю порушення прав та законних інтересів позивача.
Водночас, Європейський суд з прав людини в рішеннях "Sutyazhnik v. Russia" від 29.07.2009, "Esertas v. Lithuania" від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.
За вказаних обставин у їх сукупності позов у даній справі не підлягав задоволенню, виходячи із викладеного вище, а оскільки суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав скасовувати судові рішення про відмову у задоволенні позову і приймати нове рішення також про відмову у позові, оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій належить залишити без змін з мотивів, викладених у цій постанові суду касаційної інстанції.
Ураховуючи обставини цієї справи, зокрема, відсутність доказів порушення, невизнання будь-яких прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, то безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права (статей 2, 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") та необхідність формування висновку Верховного Суду щодо участі Фонду державного майна України в укладанні договорів оренди об`єктів державної власності, оскільки зазначені норми застосуванню судами попередніх інстанцій не підлягали, а отже відсутня необхідність, перевірки як правильності їх застосування, так і формування відповідного правового висновку.
Додатково Суд зазначає й про необґрунтованість твердження скаржника, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерства освіти і науки України, з огляду на те, що рішення у справі не впливає на права та обов`язки вказаного Міністерства, про що правильно вказано судом першої інстанції.
Крім того, ГПК передбачені механізми забезпечення прав осіб, що не були залучені до участі у справі, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб.
Верховний Суд звертає увагу, що Фонд державного майна України у цій справі має процесуальний статус третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору саме на стороні відповідачів, під час розгляду справи своїми процесуальними правами щодо формування самостійних позовних вимог не скористався.
При цьому, третя особа без самостійних вимог має стосовно предмета спору лише непрямий юридичний інтерес, оскільки не є суб`єктом спірного матеріального правовідношення, перебуває з однією із сторін процесу в таких матеріальних правовідносинах, які лише можуть змінитися в результаті ухваленого рішення суду в спорі між сторонами.
У той же час, оскільки скаржник є самостійним суб`єктом орендних відносин з відповідним обсягом правосуб`єктності, то він не позбавлений процесуальної можливості звернутися до суду з позовом про визнання недійсним оспорюваного договору оренди в порядку, визначеному ГПК.
За змістом статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки невірне мотивування оскаржених судових рішень не призвело до ухвалення незаконного по суті судового рішення, рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд