ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2022 року
м. Київ
справа №420/4911/20
адміністративне провадження № К/9901/2206/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Гончарової І.А.,
суддів: Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,
здійснивши попередній розгляд касаційної скарги ОСОБА_1
на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя - Яковлєва О.В., судді - Градовський Ю.М., Крусян А.В.)
у справі № 420/4911/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, платник, ОСОБА_1 ) звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області (далі - відповідач, контролюючий орган, ГУ ДПС в Одеській області) про визнання протиправним та скасування рішення.
На обґрунтування своїх позовних позивач зазначила, що 17 березня 2005 року маючи намір здійснювати підприємницьку діяльність зареєструвалася фізичною особою-підприємцем. Проте, понад десять років тому фактична діяльність позивача, як фізичної особи-підприємця була припинена, звітність до фіскального органу з того часу не подавалася, заборгованість зі сплати податків та внесків була відсутня. ОСОБА_1 наголошує на тому, що у відповідності до вимог пункту 11.30 Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженому Наказом Міністерства фінансів України від 19 грудня 2011 року № 1588, контролюючий орган у строк до 06 липня 2015 року зобов`язаний був звернутися до суду із заявою (позовною заявою) про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 . На думку платника, саме неналежне виконання відповідачем своїх обов`язків, зокрема, щодо припинення діяльності ФОП ОСОБА_1 призвело до нарахування позивачу заборгованості з єдиного соціального внеску у сумі 29293,44 грн, оскільки громадянин України має право законного сподівання на належне виконання функції держави її виконавчими органами. Також позивач зазначив, що всупереч вимог законодавства, оскаржувана вимога прийнята контролюючим органом без проведення документальної перевірки позивача.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2020 року адміністративний позов задоволено:
- визнано протиправною та скасовано вимогу ГУ ДПС в Одеській області про сплату боргу (недоїмки) від 17 лютого 2020 року № Ф-12821-53 на загальну суму 29293,44 грн;
- стягнуто з ГУ ДПС в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, пославшись на правову позицію викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19, зазначив, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 № 5464-VI (далі - Закон № 5464).
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року апеляційну скаргу ГУ ДПС в Одеській області задоволено, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2020 року скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що законодавцем врегульовано порядок списання заборгованості фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного соціального внеску, які не здійснювали підприємницьку діяльність з 2017 року. При цьому, апеляційний суд зазначив, що позивач не скористалася наданим їй законом правом на списання нарахованої заборгованості. Апеляційний суд наголосив на тому, що позивачем припинено свою підприємницьку діяльність вже після отримання спірної вимоги, відповідно, у останньої був обов`язок зі сплати єдиного внеску, а тому контролюючим органом правомірно сформовано оскаржувану вимогу.
Не погодившись із зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що фактично діяльність позивача, як фізичної особи-підприємця припинена більше десяти років тому. Жодного доходу від провадження підприємницької діяльності у зазначеному періоді позивач не отримувала, звітність до контролюючого органу не подавала, а тому оскаржувана вимога контролюючого органу є протиправною та підлягає скасуванню. Також платник зазначила, що саме неналежне виконання контролюючим органом своїх функцій, зокрема, щодо припинення діяльності фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 призвело до нарахування платнику заборгованості з єдиного соціального внеску у сумі 29293,44 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача.
Від відповідача відзиву на касаційну скаргу не надійшло, що не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 17 березня 2005 року проведено державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 . Номер запису про проведення державної реєстрації: 2 552 000 0000 000757, про що Виконавчим комітетом Білгород-Дністровської міської ради Одеської області видано свідоцтво Серії НОМЕР_1 .
21 березня 2005 року позивача взято на податковий облік за номером 1501039205/15013 в Білгород-Дністровській державній податковій інспекції Головного управління ДПС в Одеській області.
17 лютого 2020 року ГУ ДПС в Одеській області прийнято податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12821-53 на загальну суму 29293,44 грн.
18 травня 2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 25520060003000757 про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 за власним рішенням.
Вважаючи зазначену вимогу протиправною, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Податковий кодекс України (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Закон № 5464 визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 5464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону № 5464 мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Абзацом 4 частини першої статті 4 Закону № 5464 визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичні особи, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту).
Згідно з абзацом 2 пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 5464 єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Отже метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 02 квітня 2020 року (справа №620/2449/19), постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18).
Як встановлено судом апеляційної інстанції та не заперечується позивачем, позивач з 2017 року не перебувала в офіційних трудових відносинах з іншими платниками податків, відповідно, роботодавцем як податковим агентом за неї не сплачувався єдиний внесок.
Верховний Суд вважає помилковим посилання суду першої інстанції на правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19, оскільки характер правовідносин у справі № 260/81/19 відрізняється від правовідносин у справі, яка переглядається, тому така постанова не є релевантною та урахуванню не підлягає.
Зокрема, у справі № 260/81/19 позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" від 15.03.2003 № 755-IV (далі - Закон № 755-IV). В контексті вищевикладеного, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність офіційного підтвердження у особи статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Натомість у справі, що розглядається позивач набула статусу фізичної особи-підприємця за новою процедурою, вже після набрання чинності Законом № 755-IV.
Касаційна скарга не містить інших доводів ніж ті, що розглядалися та були спростовані судом апеляційної інстанції, а тому колегія судів суду касаційної інстанції не вбачає правових підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції.
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Відповідно до частини третьої статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та здійснивши системний аналіз долучених до справи доказів, проаналізувавши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.
Керуючись статтями 245, 246, 250, 341, 345, 349, 352, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд