Постанова суду № 465/7432/16-ц від 16.02.2022 про виселення зі службового житлового приміщення та зняття з реєстрації

Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 465/7432/16-ц

провадження № 61-12546св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1468),

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа - Львівське комунальне підприємство "Вулецьке",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1468) на постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р.П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України (далі - ЗхРУ ДПСУ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Львівське комунальне підприємство "Вулецьке", про виселення зі службового житлового приміщення та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону ЗхРУ ДПСУ, протокол № 3 від 17 вересня 2004 року, ОСОБА_1 на склад сім`ї з трьох чоловік (він, дружина ОСОБА_3, син ОСОБА_2 ) забезпечений службовим житловим приміщенням, а саме - двокімнатною квартирою АДРЕСА_1, житловою площею 30,3 кв. м, про що видано ордер № 000324 на всіх членів сім`ї.

Зазначає, що 02 жовтня 2011 року відповідач на підставі наказу Голови Державної прикордонної служби України № 467-ос від 15 вересня 2011 року вибув для подальшого проходження служби до Східного регіонального управління Держприкордонслужби у м. Харків.

26 грудня 2011 року ОСОБА_1 звернувся з рапортом на ім`я ЗхРУ ДПСУ про розгляд питання про зняття з квартири АДРЕСА_1 статусу "службова".

Рішенням спільного засідання командування та Львівської загальної гарнізонної житлової комісії ЗхРУ ДПСУ (протокол № 3 від 26 квітня 2012 року) в знятті статусу "службова" зі спірної квартири було відмовлено, оскільки в результаті зібраних документів з попередніх місць проходження військової служби з`ясовано, що ОСОБА_1 вже отримував житло під час проходження військової служби, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 у 1991 році та однокімнатну квартиру АДРЕСА_3, які до фонду Міністерства оборони України не повернуті.

Позивач вказує, що згідно з пунктом 2.21 Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 грудня 2007 року № 1040, визначено, що у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню у двомісячний термін з дня видання наказу про виключення із списків особового складу органу Державної прикордонної служби, крім випадків.

Відповідачі неодноразово повідомлялися про необхідність здачі службової квартири за попереднім місцем служби у місті Львові, проте ця вимога не виконана.

На підставі викладеного ЗхРУ ДПСУ просило виселити зі службової квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; зняти їх з реєстраційного обліку місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції встановив їх обґрунтованість та доведеність, однак послався на пропуск ЗхРУ ДПСУ позовної давності при зверненні до суду з цим позовом, про застосування наслідків пропуску якої в суді першої інстанції заявляли відповідачі.

Не погодившись з такими рішеннями місцевого суду, ЗхРУ ДПСУ подало апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення Франківського районного суду м. Львова від 19 жовтня 2020 року, апеляційний суд зазначив, що не погоджується з висновком місцевого суду про порушення прав позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Постанова апеляційного суду мотивована, зокрема, тим, що відповідно до положень статті 125 Житлового кодексу Української РСР ОСОБА_1 та члени його сім`ї не підлягають виселенню зі службової квартири без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ЗхРУ ДПСУ, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, неповно та неправильно встановив обставини, які мають значення для справи, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

13 серпня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що квартира АДРЕСА_1, житловою площею 30,3 кв. м, 10 серпня 2004 року, згідно з актом прийому-передачі квартири від ТзОВ "Карпатбудстиль" ("Забудовник") передана ЗхРУ ДПСУ ("Пайовик").

Під час проходження військової служби у ЗхРУ ДПСУ (військова частина 1468) ОСОБА_1 за результатами розгляду його рапорту від 02 серпня 2003 року був зарахований на квартирний облік для отримання житлової площі в м. Львові зі складом сім`ї три особи.

За вказаним місцем проходження служби на склад сім`ї з трьох осіб ( ОСОБА_1 його дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_2 ) рішенням спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону ЗхРУ ДПСУ (протокол № 3 від 17 вересня 2004 року) виділено службове житлове приміщення, а саме - двокімнатна квартира АДРЕСА_1, житловою площею 30,3 кв. м.

Розпорядженням Личаківської районної адміністрації № 2002 від 30 грудня 2004 року зазначену службову квартиру закріплено за ОСОБА_1 та вищезазначеними членами його сім`ї та видано відповідний службовий ордер № 000324.

02 жовтня 2011 року ОСОБА_1 на підставі наказу Голови Державно прикордонної служби України від 15 вересня 2011 року № 467-ос фактично вибув з м. Львова для подальшого проходження військової служби до Східного регіонального управлінню Держприкордонслужби у м. Харків, у зв`язку з чим рішенням спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону ЗхРУ ДПСУ (протокол № 8 від 15 листопада 2011 року) сім`я ОСОБА_1 знята з квартирного обліку.

Згідно довідки № 721/188 від 26.12.2016 Східного регіонального управління ДПСУ ОСОБА_1 на квартирному обліку під час проходження військової служби у Східному регіональному управлінні ДПСУ не перебував, у списках осіб, що потребують отримання службових житлових приміщень в Харківському прикорданному гарнізоні не значився.

26 грудня 2011 року ОСОБА_1 звернувся з рапортом на ім`я начальника ЗхРУ ДПСУ про розгляд питання про зняття з квартири за адресою: АДРЕСА_1 статусу "службова".

Рішенням спільного засідання командування та Львівської загально - гарнізонної житлової комісії ЗхРУ ДПСУ (протокол № 3 від 26 квітня 2012 року) відмовлено в знятті статусу службова з вищезазначеної квартири, оскільки у результаті зібраних документів з попередніх місць проходження військової служби стало відомо, що ОСОБА_1 вже отримував житло під час проходження військової служби: трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 у 1991 році; однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 у 1997 році.

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 17 квітня 2012 року № 1512/1-14, квартира АДРЕСА_2 на праві приватної власності належить ОСОБА_7 ; квартира АДРЕСА_3 на праві приватної власності належить ОСОБА_8 .

Установлено, що ЗхРУ ДПСУ неодноразово повідомляло ОСОБА_1 про необхідність звільнення службової квартири за адресою: АДРЕСА_1, а саме: листом від 10 липня 2012 року №614/4606, листом від 30 серпня 2012 року № 614/5688, лист від 20 листопада 2012 року 614/Б-19, 10 жовтня 2014 року наказ № 313-ос. Проте вказана квартира ОСОБА_1 не здана, він та його сім`я надалі користуються спірною квартирою.

Відповідно до наказу начальника Східного регіонального управління ДПС України № 424-ос від 07 листопада 2014 року ОСОБА_1 звільнений в запас Збройних Сил України за статтею 26 частиною 8 пунктом 1 підпункту "б" (за станом здоров`я) Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Згідно з витягом із наказу № 313-ос від 16 грудня 2016 року ОСОБА_1 виключено із списків особового складу Східного регіонального управління ДПС України у м. Харкові з направленням останнього на військовий облік до Львівської ОВК.

Довідкою обласної МСЕК №3 серії 12ААА №352049, виданою 19 травня 2016 року, підтверджується, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю другої групи, захворювання пов`язане з проходженням військової служби, довідка видана безтерміново.

Згідно з витягом з наказу начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України №424-ос від 07 листопада 2014 року, з довідкою Галицько-Франківського об`єднаного районного військового комісаріату від 09 лютого 2019 року, з витягом з послужного списку про проходження військової служби генерал-майором ОСОБА_1, вбачається, що він проходив військову службу в Збройних Силах України з 04 листопада 1973 року до 09 листопада 2014 року, вислуга років - 41 рік, більше 10 років проходив службу у підрозділах Державної прикордонної служби України.

Відповідно до довідки про склад сім`ї та реєстрацію № 833 від 21 грудня 2016 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано 6 осіб: ОСОБА_1 - основний квартиронаймач, зареєстрований 13 січня 2005 року, ОСОБА_2 - син, який зареєстрований 13 січня 2005 року, ОСОБА_3 - дружина, яка зареєстрована 13 січня 2005 року, ОСОБА_4 - невістка, яка зареєстрована 23 жовтня 2012 року, ОСОБА_5, 2009 р.н., - онук, який зареєстрований 23 жовтня 2012 року, ОСОБА_6, 2012 р.н., - онука, яка зареєстрована 23 жовтня 2012 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 118 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службовихих рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК Української РСР).

У відповідності до статті 123 ЖК Української РСР порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється, зокрема, цим Кодексом та іншими актами законодавства. До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73 - 76, 79 - 83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103 - 106 цього Кодексу.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно із статтею 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Порядок забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями визначаються постановою Кабінету Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 "Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями" (далі - Порядок), Інструкцією про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Держприкордонслужби України від 20 грудня 2007 року № 1040, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 січня 2008 року за № 16/14707 (далі - Інструкція).

Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності у них за місцем проходження служби житла для постійного проживання забезпечуються службовими житловими приміщеннями (пункт 7 Порядку).

Схожі за змістом положення містяться у пунктах 2.1, 2.6 Інструкції.

У відповідності до вимог пункту 26 Порядку, військовослужбовці, які перебувають на обліку, у разі переміщення по військовій службі, пов`язаного з переїздом до іншого гарнізону (в іншу місцевість), зараховуються на облік за новим місцем служби разом з членами їх сімей із збереженням попереднього часу перебування на обліку, а також у списках осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житла.

У разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові жилі приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню, якщо інше не передбачене законодавством (пункт 19 Порядку).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частинами першою та другою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У §§ 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, § 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, § 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, § 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, § 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, § 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, § 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", § 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, § 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, § 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Встановлено, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби у ЗхРУ ДПСУ (військова частина 1468)разом із сім`єю вселилися у службову квартиру АДРЕСА_1 на підставі рішення спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону ЗхРУ ДПСУ, розпорядження Личаківської районної адміністрації № 2002 від 30 грудня 2004 року та службового ордеру № 000324.

Вказані рішення, розпорядження, службовий ордер не скасовувались, недійсними у встановленого законом порядку не визнавались. Таким чином, законність набуття ОСОБА_1 та членами його сім`ї права на спірне житлове приміщення у встановленому законом порядку не спростовано.

Відповідачі з 2004 року проживають у квартирі АДРЕСА_1, зареєстровані за цією адресою, на момент подання позову про виселення та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій іншого житла не мали.

Під час проходження військової служби у Харківському прикордонному гарнізоні ОСОБА_1 на квартирному обліку у Східному регіонального управлінні ДПСУ не перебував, у списках осіб, що потребують отримання службових житлових приміщень, не значився.

ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи безстроково (захворювання пов`язане з проходженням військової служби), має вислугу років військової служби в Збройних Силах України - 41 рік, із яких понад 10 років проходив службу у підрозділах Державної прикордонної служби України.

Відповідно до наказу начальника Східного регіонального управління ДПС України № 424-ос від 07 листопада 2014 року ОСОБА_1 звільнений в запас Збройних Сил України за статтею 26 частиною 8 пунктом 1 підпункту "б" Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (за станом здоров`я).

При таких обставинах апеляційний суд, встановивши наявність визначених статтею 125 ЖК Української РСР виключень можливості виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, з огляду на повернення ОСОБА_1 після звільнення у запас до міста Львова та подальше перебування його на військовому обліку у Львівському ОВК, оцінивши в контексті положень статті 8 Конвенції пропорційність можливого виселення відповідачів відповідній легітимній меті, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про виселення із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги про зняття відповідачів з реєстраційного обліку також задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від вимог про виселення.

Доводи позивача на те, що під час проходження військової служби ОСОБА_1 у 1990-х роках вже отримував житло в місті Біла Церква Київської області, не спростовують висновків апеляційного суду, оскільки ОСОБА_1 був забезпечений службовим житловим приміщенням у м. Львові у 2004 році у встановленому законом порядку на підставі відповідного рішення спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону ЗхРУ ДПСУ і розпорядження Личаківської районної адміністрації.

Законність ухвалення вказаних рішень не є предметом розгляду у цій справі.

Крім того, встановлено, що на час подання позову та розгляду справи у судах попередніх інстанцій житлові приміщення, отримані ОСОБА_1 в місті Біла Церква Київської області, на праві власності або користування відповідачам не належали.

Посилання у касаційній скарзі на правові висновки, що містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16ц, 17 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17ц є необґрунтованим, оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведених справах зроблені за встановлення інших фактичних обставин.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, також не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

................

Перейти до повного тексту