Постанова
Іменем України
14 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 507/996/20
провадження № 61-19498св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 рішення Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року у складі судді Вужиловського О. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення юридичного факту, визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спадкове майно.
В обґрунтування позову вказала, що до 1965 року вона проживала з матір`ю - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у с. Михайлівка Любашівського району Одеської області. У 1965 році вона з матір`ю переїхала на постійне місце проживання у смт Комінтерівське (зараз Дорослав) Лиманського району Одеської області та проживала там до 1998 року.
У жовтні 1998 року ОСОБА_3 змінила своє місце проживання та переїхала проживати до ОСОБА_2 у с. Михайлівка Любашівського району Одеської області, однак після цього постійно приїжджала до неї (позивача). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Вона брала участь у похованні матері.
Оскільки відповідач повідомила її про відсутність спадкового майна після смерті матері, вона не зверталась до нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини. Разом із тим у травні 2020 року відповідач повідомила її про прийняття спадщини у вигляді земельної частки (паю) після смерті матері.
На її звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини їй було повідомлено, що спадкове майно отримала відповідач згідно із заповітом від 13 серпня 1986 року, який було посвідчено від імені
ОСОБА_3 іншою особою.
Оскільки на дату смерті ОСОБА_3 вона була непрацездатною, тому мала право на обов`язкову частку в спадщині незалежно від наявності заповіту. Позивач вважає заповіт недійсним, так як станом на дату його посвідчення мати проживала разом з нею у смт Комінтернівське і не могла посвідчити заповіт у с. Маловасилівка Любашівського району Одеської області, та жодного разу не повідомляла про наявність заповіту чи про намір оформити заповіт на будь-кого.
Враховуючи зазначене, позивач просила суд встановити юридичний факт про те, що дійсно ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Троїцьке Любашівського району Одеської області, дійсно є матір`ю ОСОБА_1, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в селі Троїцьке Любашівського району Одеської області;
- визнати недійсним заповіт, складений 13 серпня 1986 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 в селі Мало-Василівка Любашівського району Одеської області, посвідчений секретарем виконавчого комітету Маловасилівської сільської ради народних депутатів Любашівського району Одеської області Каліною З. І.;
- визнати право власності ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом на 1/2 частку спадкового майна, що залишилася після смерті ОСОБА_3 - право на земельну частку (пай) розміром 8,90 умовних кадастрових гектари, яка перебуває в колективній власності КСП "Москва" без визначення меж в натурі на підставі сертифікату серії ОД № 012481, виданого Любашівською райдержадміністрацією 20 грудня 1999 року;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину № 31892146 від 06 липня 2004 року, видане ОСОБА_2 державним нотаріусом Любашівської районної держаної нотаріальної контори Одеської області Південного межрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Котюжинською Л. Д., після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, в частині частки ОСОБА_1 у розмірі 1/2 частини спадкового майна.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, дійсно є матір`ю ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5 .
В іншій частині позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що хоча позивач ОСОБА_1 дійсно є донькою ОСОБА_3, вона пропустила встановлений законом строк для подачі заяви про прийняття спадщини після смерті матері та не довела наявності правових підстав для визнання складеного останньою заповіту недійсним. Як наслідок відсутні підстави і для скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3, а також для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спадкового майна після смерті ОСОБА_3 як за спадкоємцем першої черги за законом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У грудні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01 серпня 2019 року у справі № 127/20440/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 718/3569/18-ц, від 28 січня 2019 року у справі № 681/118/15-ц, тощо. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті своєї матері ОСОБА_3, є непрацездатною дочкою спадкодавця з інвалідністю першої групи з інвалідністю першої групи та має право на спадкування обов`язкової частки у спадковому майні, а тому суди дійшли помилкових висновків про відсутність правових підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності позивача на частку у спадковому майні, оскільки при видачі відповідачу вказаного свідоцтва не було враховано розмір частки позивача у спадковому майні.
Зі змісту оскаржуваного заповіту не вбачається, що його було прочитано уголос, а також що було встановлено особу заповідача.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 02 грудня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно із копією свідоцтва про народження № 12 "ОСОБА_1" народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 . Мати зазначена "ОСОБА_6" (а.с. 18).
Із копії свідоцтва про народження № 120 вбачається, що "ОСОБА_7" народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 22).
19 жовтня 1933 року " ОСОБА_8" уклала шлюб із ОСОБА_9 та змінила прізвище з " ОСОБА_8" на " ОСОБА_8" (а.с. 22).
26 липня 1993 року ОСОБА_3 встановлено першу групу інвалідності загального захворювання (а.с. 23).
З виписки з погосподарської книги за 1955 рік вбачається, що ОСОБА_3 проживала разом із ОСОБА_12 та ОСОБА_13 (а.с. 24-25).
На підставі ордеру № 60 від 20 липня 1967 року, виданого виконавчим комітетом Комінтернівської селищної ради, ОСОБА_1 надано право на зайняття чотирьох кімнат АДРЕСА_1 . Склад сім`ї визначено: ОСОБА_1, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_3 (а.с. 112).
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Михайлівка Любашівського району Одеської області (а. с. 29).
З копії спадкової справи № 200, яка була заведена після смерті ОСОБА_3, вбачається, що ОСОБА_2 звернулась із заявою про прийняття спадщини за заповітом 16 червня 2004 року (а. с. 55).
Відповідно до заповіту, посвідченого секретарем виконкому Маловасильївської сільської ради Любашівського району Одеської області Калиною З. І. 13 серпня 1986 року, ОСОБА_3 заповіла належне їй майно ОСОБА_2 . Вказаний заповіт підписано ОСОБА_17 через неграмотність ОСОБА_3 (а. с. 57).
06 липня 2004 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 (а. с. 59).
З листа Любашівської районної державної нотаріальної контори № 623/02-14 від 02 липня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 звернулась у нотаріальну контору 24 червня 2020 року з приводу отримання свідоцтва про право на спадщину по закону після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, так як вона пропустила встановлений законом строк для подачі заяви про прийняття спадщини та роз`яснено можливість визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в судовому порядку за наявності поважних причин пропуску строку.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо вирішення судами вимог про встановлення юридичного факту, тому касаційний суд відповідно до положень статті 400 ЦПК України не переглядає законність й обґрунтованість оскаржуваних судових рішень у цій частині.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці 2 та 3 пункту 1 своєї постанови № 7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР.
Оскільки спадщина після смерті матері позивача ОСОБА_3 відкрилась у 2003 році, тому спірні правовідносини урегульовані ЦК УРСР у редакції 1963 року.
Згідно з частиною першою, другою статті 524 ЦК УРСР, що був чинним на час складення заповіту, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Статтею 534 ЦК УРСР передбачено, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Відповідно до статей 41-65 ЦК УРСР заповіт є угодою, яка має форму одностороннього правочину та породжує виникнення прав та обов`язків у інших осіб-учасників правочину.
Статтею 45 ЦК УРСР передбачено, що недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Згідно зі статтею 541 ЦК УРСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.
Відповідно до статті 543 ЦК УРСР якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених (стаття 542 цього Кодексу), заповіт може підписати інший громадянин. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
У справі, що переглядається, судами установлено, що згідно із спірним заповітом, який був складений та посвідчений секретарем виконавчого комітету Маловасилівської сільської ради Любашівського району Одеської області Калиною З. І. 13 серпня 1986 року, ОСОБА_3 заповіла все належне їй майно ОСОБА_2 . У заповіті зроблено помітку, що його через неграмотність ОСОБА_3 за її дорученням та у її присутності підписано ОСОБА_17 . На заповіті містіться підпис "ОСОБА_17". Заповіт підписаний секретарем виконкому Маловасилівської сільської ради Любашівського району Одеської області та скріплений печаткою.
Таким чином судами попередніх інстанцій правильно установлено, що оспорюваний заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням місця і часу його укладення, підписано за дорученням заповідача та за її присутності уповноваженою на те особою, а також секретарем органу місцевого самоврядування і скріплено відповідною печаткою, а отже він відповідає вимогам, встановленим законодавством.
За правилами статей 529-530 ЦК УРСР при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, подружжя та батьки померлого.
Статтею 561 ЦК УРСР у передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно із статтею 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні були бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР).
Відповідно до частини першої статті 554 ЦК УРСР у разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Колегія суддів вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на майно померлої ОСОБА_3, оскільки позивачем не було здійснено дій щодо виконання вимог статті 549 ЦК УРСР, відтак вона спадщину не прийняла та пропустила строк для її прийняття спадщини, питання про його продовження не ставила, належних та допустимих доказів того, що вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, не надала.
Оскільки ОСОБА_1 не здійснила свого права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_3, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що видачею ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину права позивача не порушено.
Установивши, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 спадщину, яка відкрилась, прийняла ОСОБА_2 шляхом подання 06 липня 2004 року заяви до нотаріальної контори, в силу відповідного заповідального застереження, суди попередніх інстанцій виходили з того, що при видачі свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 не порушені норми спадкового права, а також права позивача, яка пропустила встановлений законом піврічний строк для прийняття спадщини після смерті матері, не навівши при цьому поважних підстав для визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини, а тому дійшли правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення заявлених у цій справі позовних вимог.
При цьому доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до
незгоди заявника із висновками судів, зокрема і щодо встановлення вищевказаних обставин, а також до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.
Натомість суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Окрім цього безпідставними є також посилання заявника у касаційній скарзі на висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 01 серпня 2019 року у справі № 127/20440/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 718/3569/18-ц, від 28 січня 2019 року у справі № 681/118/15-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Любашівського районного суду Одеської області від 10 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня
2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.