Постанова суду № 229/1206/16 від 15.02.2022 про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі...

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 229/1206/16

провадження № 51-4575км21

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Марчука О.П.,

суддів Наставного В.В., Яковлєвої С.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Волевач О.В.,

прокурора Подоляна Р.Д.,

захисників Чорногора Г.С., Позднякова М.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника

Чорногора Г.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня 2020 року та ухвалу Донецького апеляційного суду від 13 липня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за

№ 12015050260001719 за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та зареєстрованого у АДРЕСА_1,), раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України.

Вступ

У період з 27 квітня 2015 року по 05 грудня 2015 року засуджений придбав бойовий припас -гранату, яку зберігав при собі без передбаченого законом дозволу до 05 грудня 2015 року і у вказану дату, приніс до під`їзду жилого будинку та з хуліганських мотивів, кинув під двері квартири гранату, яка спеціально пристосована для заподіяння тілесних ушкоджень, внаслідок чого пролунав вибух.

Суд першої інстанції кваліфікував діяння та засудив ОСОБА_1 за ч. 4

ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України.

Апеляційний суд, після розгляду апеляційної скарги захисника, змінив вирок місцевого суду та виключив з його мотивувальної частини: мотив вчинення кримінального правопорушення - "на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин". У решті вирок суду першої інстанції залишив без зміни.

У поданій касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, в порядку касаційного розгляду, має відповісти на доводи:

- Про доведеність вини засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях поза розумним сумнівом;

- Щодо постановлення судових рішень у даному кримінальному провадженні з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону;

- Стосовно суворості призначеного засудженому покарання за вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень;

- Про наявність підстав для застосування положень ст. 2 Закону України "Про амністію у 2016 році" з метою звільнення засудженого від відбування призначеного покарання.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Дружківського міського суду Донецької області від 01 жовтня

2020 року засуджено ОСОБА_1 до покарання у виді позбавлення волі за:

- ч. 4 ст. 296 КК України - строком на 5 років;

- ч. 1 ст. 263 КК України - строком на 3 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він у період проходження військової служби, а саме з 27 квітня 2015 року по 05 грудня 2015 придбав бойовий припас - гранату, яку зберігав при собі без передбаченого законом дозволу до

05 грудня 2015 року та у вказану дату, приблизно о 17:00, діючи, умисно, без передбаченого законом дозволу взяв із собою ручну осколкову наступальну гранату та приніс до будинку АДРЕСА_2 .

Продовжуючи свою злочинну діяльність, у вказану дату та час, ОСОБА_1, перебуваючи між четвертим та п`ятим поверхами першого під`їзду зазначеного житлового будинку, з хуліганських мотивів, безпричинно, умисно, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, діючи з особливою зухвалістю, нехтуючи загальноприйнятими правилами поведінки, дістав з кишені ручну осколкову наступальну гранату, яка має сліди, характерні для вибухового впливу бризантної дії, споряджену зарядом вибухової речовини (тротил - 100-115 г) та призначену для ураження живої сили противника у наступі та відноситься до категорії бойових припасів, спеціально пристосовану для заподіяння тілесних ушкоджень, після чого витягнув чеку з даної гранати та кинув її під двері квартири № 13, внаслідок чого пролунав вибух.

Після вчинення зазначених дій засуджений з місця події втік.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 13 липня 2021 року вирок місцевого суду змінено та постановлено виключити з мотивувальної частини вироку з обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 296, ч. 1 ст. 263 КК України, визнаного судом доведеним, мотив вчинення кримінального правопорушення: "на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин".

У решті вирок суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Водночас надаючи свою оцінку доказам та фактичним обставинам у даному кримінальному провадженні захисник стверджує, що відсутні докази, які доводять, що інкриміновані засудженому кримінальні правопорушення, вчинені саме ним.

При цьому захисник стверджує, що судовий розгляд у суді першої інстанції проведено неповно та однобічно, висновки суду, викладені в судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.

Також наголошує на тому, що всупереч вимогам КПК України судом не доведено поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень і не враховано, з цього питання, практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду.

Захисник вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні своїх рішень обмежились лише допитом учасників кримінального провадження. При цьому, висновки суду щодо винуватості засудженого ґрунтуються лише на припущеннях, сумнівних показаннях свідків та недопустимих доказах.

Також зазначає, що суд першої інстанції, безпідставно відхилив клопотання сторони захисту про дослідження окремих доказів, чим порушив вимоги

ст. ст. 10, 22 КПК України.

Крім того, захисник не погоджується і з тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_2, які підтверджують невинуватість засудженого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України. Також висновок експерта № 1/5.1. - 104 від 15 лютого 2016 року, який спростовує винуватість засудженого, оскільки на поверхні наданих на експертизу речей не виявлено вибухових речовин та продуктів вибуху в межах чутливості застосованих методів.

Разом з цим, захисник вважає, що суд першої інстанції, а в подальшому і апеляційний суд, безпідставно взяв до уваги показання свідків

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надані ними під час проведення слідчого експерименту, оскільки відповідно до норм КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або під час досудового розслідування в судовому засіданні.

Захисник вважає, що суд не врахував конкретних обставин справи, даних про особу засудженого, що в сукупності давало суду підстави призначити засудженому покарання без його ізоляції від суспільства.

Стверджує, що суд першої інстанції, за наявності клопотання сторони захисту про застосування амністії, мав звільнити ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 2 Закон України "Про амністію у

2016 році", однак цього не зробив.

Зазначає, що апеляційний суд безпосередньо не допитав свідків у даному кримінальному провадженні та частково не дослідив доказів, внаслідок чого не встановив дійсних обставин справи.

Також стверджує, що рішення апеляційного суду не відповідає вимогам чинного законодавства і, що у ньому всупереч вимогам ст. 419 КПК України не надано належної оцінки доводам поданої апеляційної скарги, які є аналогічними доводам касаційної скарги.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченнях на касаційну скаргу, прокурори, наводять доводи на спростування тверджень касаційної скарги захисника.

При цьому, прокурор у поданому запереченні вважає, що подана касаційна скарга захисника підлягає до часткового задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 - зміні, шляхом доповнення його резолютивної частини абзацом про звільнення останнього від відбування покарання на підставі статті 2 Закону України "Про амністію у 2016 році".

У судовому засіданні захисники виступили на підтримку поданої касаційної скарги, а прокурор висловив думку про часткове задоволення касаційної скарги захисника, а саме в частинізвільнення ОСОБА_1 від відбування покарання на підставі статті 2 Закону України "Про амністію у 2016 році".

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. При цьому законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно з положеннями п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України вирок суду першої інстанції повинен містити, зокрема, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений; докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.

Виходячи із завдань та загальних засад кримінального провадження, визначених

у статтях 2, 7 КПК України, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства та з урахуванням особливостей, передбачених статтями 404, 405 КПК України.

Згідно ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Ухвала апеляційного суду є рішенням вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і повинна бути законною, обґрунтованою та вмотивованою. Крім того, ухвала апеляційного суду за своїм змістом має відповідати вимогам ст. 419 КПК України.

Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційній скарзі та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.

Згідно статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Положеннями ст. 84 КПК України передбачено те, що доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Що стосується покарання та його мети, то відповідно до вимог ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Частиною 1 статті 65 КК України установлено, що суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Нормами ст. 12 КК України передбачена класифікація кримінальних правопорушень:

1. Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.

2. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не повʼязане з позбавленням волі.

3. Злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.

Тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про застосування амністії в Україні" амністією є повне або часткове звільнення від відбування покарання осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Статтею 86 КК України визначено, що амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб. Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про амністію у 2016 році" визначено категорії осіб, які підлягають звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, та визнаних винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до ст.12 КК України, та за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими відповідно до ст.12 КК України, також особи, кримінальні справи стосовно яких за зазначеними злочинами розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили.

Відповідно до п. "д" ст. 1 Закону України "Про амністію у 2016 році" звільняються від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі учасники бойових дій та інші ветерани війни, визнані винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким, а також необережного злочину, який не є особливо тяжким, відповідно до ст. 12 КК України.

Стаття 2 зазначеного Закону передбачає звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, осіб, кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили, а також осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, що не є особливо тяжким злочином проти життя та здоров`я особи та не є діянням, передбаченим частинами другою, третьою і четвертою статті 408, статтею 410, частинами другою, третьою і четвертою статті 411 Кримінального кодексу України, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, отримали статус учасника бойових дій (крім осіб, зазначених у частині четвертій статті 86 Кримінального кодексу України, статті 4 Закону України "Про застосування амністії в Україні" та статті 9 цього Закону).

Мотиви Суду

Заслухавши суддю-доповідача, думку захисників та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга захисника підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Щодо доводів захисника про відсутність достатніх доказів, які доводять, що інкриміновані засудженому кримінальні правопорушення, вчинені саме ним, то колегія суддів зазначає наступні мотиви.

Недопустимість обґрунтування обвинувачення особи у вчиненні злочину на доказах, одержаних незаконним шляхом, закріплена в частини третій статті 62 Конституції України.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово

зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, обвинувачення особи у вчиненні кримінального правопорушення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.

Збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, передбаченому законом. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню; процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, висновки експертів.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальному провадженні можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, а невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповнота судового розгляду, на що посилається захисник у своїй касаційній скарзі, не можуть бути предметом перегляду в касаційному суді.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК України.

Так, незважаючи на повне невизнання засудженим своєї вини у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, суд першої інстанції обґрунтовано поклав в основу обвинувального вироку лише ті доказм, які підтверджують винуватість ОСОБА_1, зокрема показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_3 які у суді першої інстанції, а в подальшому і у апеляційному суді, пояснили, що засуджений перед вибухом попередив відійти від вхідних дверей квартири, бо буде сюрприз, а після вибуху на питання свідка ОСОБА_5 повідомив, що не знає навіщо підірвав гранату.

Також суд зважив на показання свідка ОСОБА_6, який суду показав, що бачив на місці події засудженого, який попросив його перевірити, постукавши у двері, чи хтось перебуває у квартирі на п`ятому поверсі, де проживає свідок ОСОБА_4, та після того, як свідок виконав прохання та пішов, пролунав вибух, який свідок особисто чув.

Однак місцевий суд поставився критично до показань свідка ОСОБА_2, в частині того, що в момент вибуху засуджений був поруч з нею, на значній відстані від місця вибуху, оскільки ці показання дані з метою допомогти засудженому уникнути кримінальної відповідальності за скоєне. При цьому вони суперечать показанням свідка ОСОБА_6, а також свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4 наданих ними як у суді першої так і у суді апеляційної інстанцій.

Слід зазначити, що допит вказаних свідків місцевим судом було проведено у відповідності до вимог КПК України, зокрема попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання.

При цьому, апеляційний суд під час апеляційного перегляду даного провадження, повторно допитав свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3, які надали суду показання, що є аналогічні тим, які ними були надані у суді першої інстанції.

Водночас апеляційний суд не знайшов підстав сумніватися в правдивості показань свідків у даному кримінальному провадженні на підтвердження того, що саме ОСОБА_1, своїми умисними діями, що виразились у незаконному носінні, зберіганні, придбанні бойового припасу, без передбаченого законом дозволу та грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувались особливою зухвалістю, із застосуванням предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень, вчинив кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України.

З таким висновком суду погоджується і колегія суддів.

Предметом перевірки суду першої інстанції, а в подальшому і апеляційним судом, була версія сторони захисту про непричетність ОСОБА_1 до вчинення інкримінованих йому кримінальних правопорушень та обґрунтовано визнана безпідставною, оскільки вона не узгоджується, суперечить та спростовується сукупністю наявних доказів у даному кримінальному провадженні, які належним чином досліджені та оцінених судом.

Водночас апеляційним судом встановлено, що засуджений є військовослужбовцем за контрактом та виконував бойові дії, та брав безпосередню участь у антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. При цьому засуджений, будучи військовослужбовцем, який мав бойовий досвід, тривалий час перебував в умовах бойових дій, та приймав у них участь, а тому не виключається можливість залишення виявленого та знешкодженого бойового припасу при собі, у зв`язку з чим незакріплення за засудженим гранти, не виключає можливості її наявності у останнього, з урахуванням його статусу та проходження ним служби в зоні бойових дій.

Зазначене вище спростовує твердження захисника про відсутність у засудженого бойового припасу - гранати, яка спеціально пристосована для заподіяння тілесних ушкоджень.

Також предметом перевірки суду апеляційної інстанції були доводи скарги захисника, які є аналогічними за своїм змістом доводам його касаційної скарги, про те, що відповідно до висновку судової експертизи вибухових речовин, продуктів вибуху та пострілу на змивах з рук, шиї, голови засудженого, та на поверхні наданих на експертизу речей (куртці та брюках) слідів вибухових речовин та продуктів вибуху в межах чутливості застосованих методів не виявлено, такі судом були визнані безпідставними, оскільки засуджений не перебував у безпосередній близькості до зони вибуху на сходах багатоквартирного будинку, тобто у обмеженому просторі, де імовірність ураження вибуховою дією та уламками бойового припасу є більшою, тим самим не наражав себе та своє здоров`я на реальну небезпеку.

Таким чином, не виявлення на тілі засудженого та на його особистому одязі слідів вибуху і вибухових речовин не спростовують винуватості засудженого у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень.

Отже, твердження захисника про те, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, безпідставно не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_2, а також висновок експерта № 1/5.1. - 104 від 15 лютого 2016 року, які підтверджують невинуватість засудженого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 263, ч. 4 ст. 296 КК України, спростовується наведеним вище та матеріалами кримінального провадження.

Також суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, належно оцінив показання засудженого про його непричетність до вчинених інкримінованих йому кримінальних правопорушень та дійшов правильного висновку про те, що показання не узгоджуються та суперечать сукупності досліджених і оцінених доказів. При цьому суд вважає, що позиція засудженого щодо невизнання своєї винуватості є засобом захисту від пред`явленого обвинувачення, з метою уникнення відповідальності за скоєне. З такими висновками суду погоджується і колегія суддів.

Доводи касаційної скарги захисника про те, що суд першої інстанції, а в подальшому і апеляційний суд, безпідставно взяв до уваги показання свідків

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надані ними під час проведення слідчого експерименту, колегія суддів вважає невмотивованими, оскільки під час слідчого експерименту слідчий, прокурор не допитує особу, а лише перевіряє або уточнює певні відомості, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, тому зафіксовані в документі (протоколі) результати слідчого експерименту не є тотожними наданим слідчому, прокурору показанням, про які йдеться у частинах 1 та 4 ст. 95 КПК України.

Також судом першої інстанції, на підтвердження винуватості засудженого, обґрунтовано покладено письмові докази, зокрема дані, які містяться у:

- протоколі огляду місця події від 05 грудня 2015 року з фототаблицею до нього, відповідно до якого, слідчим у присутності двох понятих, за участю спеціаліста було оглянуто перший під`їзд на АДРЕСА_2 та встановлено, що при вході в під`їзд багато битого скла, в під`їзді виявлено сліди вибуху, частини уніфікованого запалу ручної гаранти

(т. 1 а. п. 222-226).

- протоколі огляду від 05 грудня 2015 року та фототаблиці до нього, згідно з яким, слідчим у присутності двох понятих та за участю спеціаліста на місці події, де стався вибух, виявлено металеві фрагменти, які поміщено до сейф-пакету та вилучено з місця огляду (т. 1 а. п. 227-228).

- протоколі проведення слідчого експерименту від 04 лютого 2016 року з фототаблицею до нього, свідок ОСОБА_3 показала та розповіла, що

05 грудня 2015 року вона разом із своєю сестрою ОСОБА_4 та спільним знайомим ОСОБА_7 перебувала за місцем свого проживання. Приблизно

о 15:30, цього ж дня, до ОСОБА_4 додому прийшов засуджений, з яким вона не бажала більше спілкуватись, та йому ніхто не відчинив двері, але засуджений почав дзвонити на мобільний телефон. Після чого свідок ОСОБА_3 вийшла на вулицю до нього та пояснила, що ОСОБА_4 немає вдома. Потім вони піднялись на 3-й поверх, де ще поспілкувались та ОСОБА_3 зайшла до квартири, при цьому не пустивши засудженого, якому це не сподобалось. Приблизно через 30 хвилин засуджений знову подзвонив на мобільний телефон ОСОБА_3, сказав, що якщо вона не відкриє йому двері квартири, то він зробить їм сюрприз та повідомив, щоб вона відійшла від дверей, оскільки він вже підіймається по сходах. Через декілька секунд в під`їзді пролунав сильний вибух. Далі ОСОБА_3 подзвонила засудженому на мобільний телефон та спитала у нього, що це було, на що той відповів, що він тільки-що підірвав гранату та що, вони повинні бути йому вдячні, що він не поклав гранату їм під двері (т. 2 а. п. 29-34).

- протоколі проведення слідчого експерименту від 04 лютого 2016 року та фототаблицею до нього, яким підтверджується, що свідок ОСОБА_4 показала та розповіла те, що 05 грудня 2015 року, вона разом із своєю сестрою

ОСОБА_3 та знайомим ОСОБА_7 була за місцем свого проживання. Приблизно о 15:30, цього ж дня, до неї прийшов засуджений, з яким вона не бажала більше спілкуватись, та якому не відкривала двері, але він, почав дзвонити на мобільний телефон. Далі її сестра ОСОБА_3 вийшла на вулицю до засудженого, щоб його заспокоїти та повернулась через декілька хвилин і пояснила, що засуджений будь що хотів поговорити з ОСОБА_4 . Приблизно через 30 хвилин засуджений знову подзвонив ОСОБА_3 на мобільний телефон та попрохав, щоб вона відійшла від дверей, оскільки він вже підіймається по сходах. Далі вона особисто подзвонила засудженому, та сказала, що її немає вдома, та щоб він пішов геть, а то вона викличе поліцію. Після розмови обвинувачений знов передзвонив на мобільний ОСОБА_3 та сказав, щоб вона відійшла від дверей, оскільки зараз буде сюрприз. Через кілька секунд в під`їзді пролунав сильний вибух (т. 2 а. п. 35-38).

- протоколі проведення слідчого експерименту від 09 лютого 2016 року, відповідно до якого, свідок ОСОБА_6 в присутності свого опікуна

ОСОБА_8 показав та розповів, що 05 грудня 2015 року приблизно

о 16:00 він повертався додому та побачив раніше незнайомого йому засудженого, який попрохав його піднятись на 5-й поверх буд.

АДРЕСА_2, та постукати у кв. № 13, де мешкає його знайома ОСОБА_4 .. Приблизно через 40 хвилин він особисто почув сильний вибух, та коли через 10 хвилин повернувся додому побачив наслідки вибуху гранати в 1-му під`їзді будинку за вказаною адресою

(т. 2 а. п. 52-56).

- протоколі пред`явлення особи для впізнання від 09 лютого 2016 року, підтверджується, що свідок ОСОБА_6 впізнав засудженого, який 05 грудня 2015 року просив його піднятись та постукати у двері квартири № 13, де мешкає ОСОБА_4 (т. 2 а. п. 48-51).

- висновку вибухо-технічної експертизи № 217 від 28. Березня 2016 року, згідно з яким, надані на дослідження об`єкт:

- № 1 є важелем від підривника УЗРГМ-2, що служить для утримання ударника під час зведеного положення ударного механізму (бойова пружина стиснута) та приєднання до підривника запобіжної чеки із кільцем;

- № 2 є фрагментом (осколком) корпуса ручної осколкової наступальної гранати РГД-5, який має сліди, характерні для вибухового впливу бризантної дії. Граната РГД-5 є бойовим припасом, споряджається зарядом вибухової речовини (тротилу-100-115г) та призначена для ураження живої сили противника у наступі;

- № 4 є втулкою підривника УЗРГМ (УЗРГМ-2), що призначена для з`єднання підривника із корпусом гранати. Підривник УЗРГМ є бойовим припасом, відноситься до засобів детонування (пристрій призначений для створення вибухового імпульсу) та призначений для підриву розривного заряду гранати Ф-1, РГД-5 та РГ-42 (т. 2, а. п. 63-68).

Таким чином, суд провів оцінку доказів згідно з вимогами процесуального законодавства, з наведенням у вироку відповідних висновків щодо належності, допустимості, достовірності доказів та їх достатності для постановлення вироку.

Отже, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень.

Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були дослідженні в суді, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінальних правопорушень, щодо яких йому пред`явлено обвинувачення.

Також колегія суддів відхиляє, як безпідставні доводи касаційної скарги захисника про неврахування судами практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Верховного Суду (далі - ВС) про дотримання стандарту доведення винуватості поза розумним сумнівом, оскільки застосовувати практику ЄСПЛ потрібно як з урахуванням обставин справи та особливостей законодавства тієї чи іншої держави, так і цілісного контексту сформульованої ЄСПЛ правової позиції, без перекручень її змісту та використання відносно до контексту, а практика ВС має бути релевантною до обставин кримінального провадження.

Таким чином, посилання захисника у своїй касаційній скарзі на неврахування судами практики ЄСПЛ та ВС спростовуються наведеним вище.

З матеріалів провадження вбачається, що суд провів розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 відповідно до положень ч. 1 ст. 337 КПК України у межах висунутого обвинувачення згідно з обвинувальним актом.

Також суд дотримався норм, установлених статтями 10, 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом. Всі клопотання учасників процесу розглянуті у відповідності до вимог закону.

Тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Зазначене вище спростовує доводи касаційної скарги захисника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні своїх рішень обмежились лише допитом учасників кримінального провадження та дійшли висновків про винуватість засудженого у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, які ґрунтуються лише на припущеннях, сумнівних показаннях свідків та недопустимих доказах.

................

Перейти до повного тексту