Постанова
Іменем України
17 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 444/2841/16-ц
провадження № 61-17178св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
представник ОСОБА_2 - адвокат Пащук Артем Ігорович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Пащук Артем Ігорович, на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року у складі судді Мікули В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовну заяву мотивовано тим, що 12 серпня 2007 року між нею та
ОСОБА_2 укладений шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка ОСОБА_3 .
Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 23 серпня 2016 року шлюб між ними розірвано.
Вказувала, що за час шлюбу вони придбали двокімнатну квартиру
АДРЕСА_1 . Право власності на цю квартиру зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Ураховуючи зазначене, та уточнені позовні вимоги ОСОБА_1 просила суд:
- визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частину спірної квартири, визнати за
ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину вказаної квартири;
- визнати автомобіль марки Mercedes-Benz C220, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частину автомобіля, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля;
- поділити між нею та ОСОБА_2 боргові зобов`язання непогашеної частини отриманого кредиту за договором від 12 березня 2008 року
№ LVH9AE00000137, який укладений між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") та ОСОБА_1, визнати за ОСОБА_2 обов`язок щодо сплати 1/2 частини грошових коштів за цим договором, визнати за нею обов`язок щодо сплати 1/2 частини грошових коштів за вказаним кредитним договором.
У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Позовну заяву мотивовано тим, що із 12 серпня 2007 року до 23 серпня
2016 року він перебував у шлюбі із ОСОБА_1 .
Зазначав, що вони разом проживали та вели спільне особисте господарство лише до квітня 2013 року за адресою: АДРЕСА_2 .
Вказував, що з квітня 2013 року він проживає окремо у квартирі АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 залишилась проживати на АДРЕСА_2 .
Зазначав, що за час спільного проживання майна, що підлягає поділу вони не набули. ОСОБА_1 не приділяла уваги матеріально-побутовому забезпеченню сім`ї, свої кошти витрачала на власний розсуд, не вносила їх до спільного сімейного бюджету.
Вказував, що у 2008 році він придбав квартиру
АДРЕСА_1 та автомобіль Mercedes-Benz C220, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Вказану квартиру він придбав за кредитні кошти відповідно до договору про надання споживчого кредиту № 11342318000 укладеного між ним та
ПАТ "УкрСиббанк", також долучив свої власні кошти в сумі 29 800,00 грн, 44 000,00 грн та 50 000,00 грн, які були отримані в якості компенсації за продовольче забезпечення.
Зазначав, що сплатив кредит за рахунок коштів отриманих від продажу квартири АДРЕСА_3, яка продана 12 грудня
2008 року за 50 000,00 дол. США.
24 травня 2013 року на розрахунковий рахунок № НОМЕР_2 він отримав кошти у сумі 309 060,75 грн грошової компенсації за піднайом житла військовослужбовцями за період з вересня 2001 року до липня
2008 року відповідно до рішення Мукачівського районного суду Закарпатської області від 02 липня 2009 року, вважав, що ці грошові кошти є його особистими коштами.
Вказані кошти він сплатив на користь ПАТ "УкрСиббанк" в рахунок погашення кредитних зобов`язань.
Також за час спільного проживання та ведення спільного господарства ним та за рахунок його власних коштів було проведено ряд ремонтних робіт із покращення житлових умов у будинку АДРЕСА_2, яка належить матері позивачки ОСОБА_1 та куплено побутову техніку, меблі.
Ураховуючи зазначене, та уточнені позовні вимоги ОСОБА_2 просив суд:
визнати за ОСОБА_1 особистою власністю автомобіль марки Mercedes-Benz C220, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;
- стягнути з ОСОБА_1 50 % сплачених грошових коштів у ПАТ КБ "ПриватБанк" вартості автомобіля Mercedes-Benz C220, реєстраційний номер НОМЕР_1, на його користь;
- стягнути грошові кошти витрачені ним за проведення ремонтних робіт
у будинку АДРЕСА_2,
- стягнути грошові кошти на його користь за придбану побутову техніку
у будинку АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 .
В решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя залишено без розгляду.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 набута сторонами під час перебування у шлюбі, відповідач не надав суду належних та допустимих доказів того, що спірна квартири придбана за його особисті кошти, а отже, презумпція спільності майна подружжя відповідачем не спростована, тому вказана квартира підлягає поділу між сторонами
у рівних частинах.
Щодо поділу автомобіля суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не підтвердила наявність права власності на автомобіль марки Mercedes-Benz C220, 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, матеріали справи не містять доказів того, що зазначений автомобіль перебуває у власності будь-кого з колишнього подружжя, тому у задоволенні зазначених вимог слід відмовити.
Вимоги щодо розподілу зобов`язань за кредитно-заставним договором
від 12 березня 2008 року № LVH9AE00000137 не підлягають задоволенню, оскільки позивач не долучив документів щодо наявності чи відсутності заборгованості за вказаним договором станом на час розгляду справи.
Оскільки позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 повторно не з`явився в судове засідання, про причини неявки не повідомив суд, то суд першої інстанції вважав, що такий позов відповідно до частини п`ятої статті 223 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року залишено без змін.
Стягнуто з ОСОБА_1 в користь держави судовий збір в розмірі
1874,00 грн.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 під час перебування сторін у шлюбі у період з 2008 року до 2016 року, доказів припинення шлюбних відносин до 2012 року відповідачем не надано, грошові кошти, які перераховувалися на погашення кредиту не вважаються особистими коштами відповідача, тому суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для залишення зустрічної позовної заяви без розгляду.
Оскільки відповідач ОСОБА_2 відмовився від позовних вимог
в частині визнання особистою власністю автомобіля марки Mercedes-Benz С220, реєстраційний номер НОМЕР_1, та від стягнення грошових коштів за побутову техніку, тому суд апеляційної інстанції на підставі частини першої статті 367 ЦПК України не переглядав рішення суду першої інстанції в цій частині.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Пащук А. І., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував того, що суд першої інстанції не розглянув його клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду із підстав несплати судового збору. Судовий збір не був сплачений за подачу позовної заяви до вирішення справи.
Зазначає, що на судове засідання призначене на 06 жовтня 2020 року він не був належним чином повідомленим, а тому вважає, що у суду першої інстанції не було підстав для залишення його зустрічної позовної заяви без розгляду.
Вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що спірна квартира була придбана за кредитні кошти, оплату кредиту він здійснив за особисті кошти, які він отримав відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 липня 2009 року у справі № 2-2280/09 згідно з яким на його рахунок в травні 2013 року зараховано 309 060,00 грн за піднайом житла військовослужбовця.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-211цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 367/5390/14-ц, у постанові Верховного Суду
від 20 травня 2019 року у справі № 463/4023/16-ц (провадження № 61-14593св18).
Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 12 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка ОСОБА_3 (а.с. 9, т. 1).
16 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Група компаній "ВЕЕМ" укладений договір комісії № 19-ж на купівлю нерухомого індивідуально визначеного майна.
Згідно з пунктом 1.1 договору товариство зобов`язувалося здійснити
в інтересах ОСОБА_2 від свого імені договір з купівлі-продажу
квартири АДРЕСА_1, яка буде створена у майбутньому забудовником Товариством
з обмеженою відповідальністю "ГК "ВЕЕМ-будсервіс".
Відповідно до пункту 7.2 договору вартість квартири в об`єкті будівництва складає 374 800,00 грн.
З метою оплати квартири 05 травня 2008 року між ОСОБА_2 та
ПАТ "УкрСиббанк" укладений договір про надання споживчого кредиту на суму 69 000,00 дол. США. В цей же день укладено договір застави майнових прав, що випливають з договору комісії № 19-Ж.
13 вересня 2010 року Виконавчим комітетом Жовківської міської ради видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру.
05 листопада 2010 року між "УкрСиббанком" та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки за яким останній передав в іпотеку банку квартиру
АДРЕСА_1 .
Рішенням Жовківського районного суду від 10 травня 2012 року у справі
№ 2-1512/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2012 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" 59 902,78 дол. США, що становить 478 605,24 грн.
Відповідно до заяви представника "УкрСиббанку" від 30 травня 2013 року про закриття виконавчого провадження заборгованість за кредитним договором ОСОБА_2 погашена 20 лютого 2013 року.
В травні 2013 року на рахунок ОСОБА_2 зараховано 309 060,00 грн за піднайом житла військовослужбовцями на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 липня
2009 року у справі № 2-2280/09.
Заочним рішенням Жовківського районного суду Львівської області
від 23 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований у Міському відділі реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції (актовий запис № 2432) (а.с. 10-11, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат
Пащук А. І., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України(далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу,належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав
з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно з статтею 63 СК Українидружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Відповідно до частини першої статті 70 СК Україниу разі поділу майна, що
є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК Українита статтею 372 ЦК України.
До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться
у третіх осіб (частина четверта статті 65 СКУкраїни).
Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного
з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним
з подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК Українисвідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року
у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 29 січня
2020 року у справі № 463/5183/17-ц (провадження № 61-19271св19), та
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року
у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної
і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала,
а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку
з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 89, 263-264, 382 ЦПК Україниповно та всебічно з`ясували обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшли обґрунтованого висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 набута сторонами під час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю та підлягає поділу між сторонами у рівних частинах.
Посилання у касаційній скарзі на те, що кошти, отримані ОСОБА_2 відповідно до рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 липня 2009 року у справі № 2-2280/09 у сумі 309 060,00 грн за піднайом житла військовослужбовця є його особистою власністю
є безпідставними.
Відмовляючи у визнанні квартири особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2, суд першої інстанції з висновком якого погодився
і апеляційний суд, посилаючись на норми Закону України "Про соціальний
і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" правильно зазначив, що виплата грошових коштів за піднайом житла не відноситься до страхових виплат, а відповідно до статті 12 зазначеного Закону
є соціальною виплатою.
Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються
з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.
Згідно з частиною п`ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки
позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним
про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку,
якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності,
і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України позов залишається без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи
за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Залишення заяви без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення у зв`язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи.
Правом на залишення заяви без розгляду суд наділений лише за сукупності певних установлених законом умов: належного повідомлення позивача про час та місце судового засідання; повторної неявки позивача
в судове засідання, яка в такому разі визнається як друга поспіль неявка; ненадходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.
При цьому процесуальний закон не вказує на необхідність врахування
судом поважності причин повторної неявки позивача до суду.
Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими
їй законом процесуальними правами.
Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки,
які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду
від 22 травня 2019 року у справі № 310/12817/13 (провадження
№ 61-36375св18).
Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав
людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у пункті 35 рішення Європейського суду з прав людини "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" визначено, що заявникзобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання ("Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" № 11681/85).
Судом встановлено, що у судове засідання призначене на 22 січня 2020 року ОСОБА_2 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив.
У судове засідання призначене на 16 березня 2020 року ОСОБА_2 подав заяву про відкладення розгляду справи.
27 квітня 2020 року ОСОБА_2 подав заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з поширенням захворювання COVID-19.
13 липня 2020 року належним чином повідомлений позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 подав заяву про відкладення розгляду справи
у зв`язку з перебуванням у відрядженні без надання підтверджуючих документів (а.с. 143, 145, т. 2).
У судове засідання призначене на 06 жовтня 2020 року ОСОБА_2 належним чином повідомлений, однак в судове засідання не з`явився, заяв чи клопотань до суду не надав (а.с. 150, т. 2).
Установивши, що позивач за зустрічним позовом, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи, двічі поспіль не з`явився в судове засідання (13 липня та 06 жовтня 2020 року), не скористався правом подати заяву про розгляд справи за його відсутності, суд першої інстанції, зяким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статі 257 ЦПК України, для залишення зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 без розгляду.
Ураховуючи зазначене, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2
у судове засідання призначене на 06 жовтня 2020 року не був належним чином повідомлений, а тому у суду першої інстанції не було підстав для залишення його зустрічної позовної заяви без розгляду, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи (а.с. 150, т. 2).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі "Станков проти Болгарії" від 12 липня 2007 року).
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, зокрема, не вирішив клопотання ОСОБА_2 щодо залишення позовної заяви ОСОБА_1 без руху та надання строку для оплати судового збору, були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції. Апеляційним судом надано їм належну оцінку та стягнуто судовий збір не сплачений позивачем ОСОБА_1 за подачу позовної заяви.
Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування правильних по суті рішень судів попередніх інстанцій, оскільки ґрунтуються на доведенні необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суди дали належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України",
§ 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення -без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення апеляційного суду не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове
рішення - без змін.