УХВАЛА
02 лютого 2022 року
м. Київ
Справа № 910/14224/20
Провадження № 12-80гс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткача І. В.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
справи № 910/14224/20
за касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 (головуючий суддя Баранов Д. О.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2021
(головуючий суддя - Дідиченко М. А., судді: Руденко М. А., Кропивна Л. В.)
у справі за позовом Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів"
до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк"
про визнання зобов`язань припиненими,
УСТАНОВИЛА:
Акціонерне товариство "Нікопольський завод феросплавів" (далі - Завод, позивач) звернулося з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - Банк, відповідач) про визнання припиненими всіх зобов`язань Заводу перед Банком за кредитним договором від 02.02.2009 № 4Н09129Д (далі - Кредитний договір), укладеним між Банком і Заводом.
Позов обґрунтовано тим, що позивачу стало відомо, що відповідачем не визнається право Заводу на припинення договірного зобов`язання, яке існувало відповідно до Кредитного договору та яке припинилось внаслідок повного його виконання позивачем, проведеного належним чином.
Стисло про зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.01.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2021, позов задоволено; визнано припиненими всі зобов`язання Заводу перед Банком за Кредитним договором у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином; стягнуто з Банку на користь Заводу витрати зі сплати судового збору в сумі 2 102 грн.
Рішення та постанову мотивовано обґрунтованістю позовних вимог, оскільки Кредитний договір є припиненим виконанням, проведеним належним чином, та, відповідно, усі зобов`язання Заводу перед Банком, які були передбачені, обумовлені та пов`язані з Кредитним договором, припинилися виконанням, проведеним належним чином; таке виконання було прийняте Банком як управленою стороною зобов`язань, у Банку відсутні правові підстави стверджувати про наявність зобов`язань Заводу перед Банком за Кредитним договором або про їх неналежне виконання зі сторони Заводу, а права та законні інтереси Заводу підлягають захисту шляхом визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за Кредитним договором виконанням, проведеним належним чином.
Щодо вимог касаційної скарги, поданої відповідачем
У червні 2021 року Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2021 у справі № 910/14224/20, в якій просив скасувати рішення попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позову.
Вимоги касаційної скарги відповідача обґрунтовані такими доводами: оскаржувані судові рішення прийняті внаслідок неправильного тлумачення та застосування положень статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини першої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що призвело до неправильного висновку про наявність у Заводу права на припинення зобов`язань, яке взагалі не передбачене у статті 599 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій неправильно застосували пункти 1 та 7 частини другої статті 16 ЦК України, при цьому суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 6.19 постанови від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, а також у пунктах 58, 59 постанови від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 та у пунктах 56, 57, 59 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц. У зв`язку із цим суди дійшли помилкового висновку щодо належності способу захисту, з яким звернувся позивач у справі, що розглядається.
Суди неправильно застосували пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України. Не дослідили зібрані у справі докази ("Американський позов"), внаслідок чого неправильно та без урахування висновків Верховного Суду застосували статтю 15, пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Порушено норми процесуального права, а саме: частини другу-восьму статті 80, статті 118, 119, частини першу та третю статті 269 ГПК України (безпідставне прийняття додаткових доказів, поданих з пропуском процесуального строку, безпідставне прийняття доказів апеляційним судом), без урахування висновку щодо застосування вказаних норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 03.04.2019 у справі № 913/317/18, від 22.05.2019 у справі № 5011-15-10488-2012, від 23.01.2018 у справі № 911/1355/7, від 10.07.2018 у справі № 908/4828/15.
Ухвалою Верховного Суду від 25.06.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/14224/20 за касаційною скаргою Банку на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 та постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 14.04.2021 у цій справі.
Від Банку надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За твердженням Банку, виключна правова проблема полягає у різному застосуванні Верховним Судом норм статей 16 та 599 ЦК України при оцінці належності способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов`язань за договорами у зв`язку з їх виконанням, проведеним належним чином, а також у пов`язаному з ним питанні щодо наявності у боржника за договірними зобов`язаннями права на припинення зобов`язань, зокрема, чи передбачене таке право статтею 599 ЦК України. Вирішення вказаної виключної правової проблеми, на думку Банку, забезпечить формування єдиної правозастосовчої практики у таких питаннях: яка правова природа способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов`язань за договором, зокрема, чи є така вимога вимогою про: визнання права за пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, припинення правовідношення за пунктом 7 частини першої статті 16 ЦК України, встановлення фактів, які мають юридичне значення; чи існує у боржника за договірними зобов`язаннями право на припинення зобов`язань, зокрема, чи передбачено таке право статтею 599 ЦК України.
Ухвалою від 19.10.2021 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що у цій справі до числа ключових належить питання про те, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту прав (законних інтересів) у вигляді визнання зобов`язань припиненими, оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, та яким саме має бути відповідний спосіб захисту у цій справі.
Суди попередніх інстанцій, встановивши, що: оскільки Кредитний договір є припиненим виконанням, проведеним належним чином, та, відповідно, усі зобов`язання Заводу перед Банком, які були передбачені, обумовлені та пов`язані з Кредитним договором, припинилися виконанням, проведеним належним чином, і таке виконання було прийняте Банком як управненою стороною таких зобов`язань, то відсутні правові підстави стверджувати про наявність зобов`язань Заводу перед Банком за Кредитним договором або про їх неналежне виконання зі сторони Заводу; виникнення свого права на припинення зобов`язань за кредитним договором позивач обґрунтовує не самим фактом укладення Кредитного договору чи фактом повернення кредитних коштів та сплати відсотків за таким договором, а саме фактом невизнання відповідачем припинення договірних зобов`язань, виконаних позивачем належним чином без порушень законодавства України, який мав місце при зверненні відповідачем з позовом до Суду Штату Делавер, тому права та законні інтереси Заводу підлягають захисту шляхом визнання припиненими всіх зобов`язань позивача перед Банком за Кредитним договором виконанням, проведеним належним чином, дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Суди попередніх інстанцій, обґрунтовуючи належність обраного позивачем способу захисту, посилались на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 911/169/16, від 19.06.2018 у справі № 916/993/17 та від 03.04.2019 у справі № 913/317/18.
Як зазначає Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021, з наведених постанов убачається різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту, що відображено і в оскаржуваних рішеннях.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду аналізує постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та від 26.01.2021 у справі 522/1528/15-ц. Зазначає, що в судовій практиці Верховного Суду існують різні за формою підходи у застосуванні норм ЦК України щодо способів захисту цивільних прав та інтересів, які полягають у такому: 1) у боржника існує право на припинення зобов`язання згідно із статтею 599 ЦК України, і він звертається до суду за захистом такого права; 2) у боржника існує інтерес у правовій юридичній визначеності у договірних зобов`язаннях, і належним способом захисту у такому випадку буде вимога про визнання відсутнім права вимоги кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника по таких зобов`язаннях.
Протилежність таких підходів полягає, зокрема, в тому, що в першому випадку боржник намагається захистити своє право на припинення договірних зобов`язань, тобто виходить з наявності у боржника відповідного права за договірними зобов`язаннями, тоді як у другому випадку боржник прагне захистити свій інтерес у правовій визначеності у договірних зобов`язаннях, зокрема, шляхом визнання відсутнім свого обов`язку за такими зобов`язаннями в силу їх виконання, проведеного належним чином.
Враховуючи викладені в ухвалі від 19.10.2021 обставини, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України.
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, постановляючи ухвалу
Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключну правову проблему потрібно оцінювати, як правило, з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема. З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
- відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
- відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 27.04.2021 року у справі № 363/1834/17, від 04.11.2021 у справі № 908/1525/16, від 16.11.2021 у справі № 910/15541/19, від 23.12.2021 у справі № 757/59343/19-ц.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, не обґрунтував кількісний та якісний критерії виключної правової проблеми.
1. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021 зазначає про "різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту" та наводить практику Верховного Суду у справах № 911/169/16, № 916/993/17 та № 913/317/18. Проте правовідносини у зазначених справах не є подібними.
Так, у справі № 911/169/16 заявлено позов про визнання зобов`язань припиненими. Позовні вимоги обґрунтовані належним виконанням позивачем своїх обов`язків щодо проведення розрахунків та погашенням заборгованості за укладеними між сторонами кредитним договором та договором про надання овердрафту.
Відповідач, враховуючи статті 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 215, 216, 236 ЦК України, повідомив позивача про нікчемність правочинів - транзакцій щодо перерахування коштів та виставив вимогу позивачу невідкладно здійснити оплату заборгованості по
кредитному договору та договору овердрафту, а також відсотків, нарахованих на дату повного виконання зобов`язань позивачем за вказаними договорами.
Суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи те, що відсутні передбачені частиною третьою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" ознаки та підстави нікчемності правочинів, дійшли висновків щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог щодо визнання припиненими зобов`язань позивача перед відповідачем за кредитним договором та за договором про надання овердрафту, оскільки позивач погасив борги перед відповідачем, що підтверджується належними доказами, а зворотного не доведено.
Із цими висновками місцевого та апеляційного судів погодився суд касаційної інстанції, зазначивши, що у разі невизнання кредитором права боржника, передбаченого статтею 599 ЦК України, на припинення зобов`язання, таке право підлягає захисту судом за позовом боржника на підставі пункту першого частини другої статті 16 ЦК України.
У справі № 916/993/17 заявлено позов про визнання припиненими зобов`язань позивача перед банком за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних вимог позивача до банку щодо повернення депозитних коштів, розміщених на рахунках банку на підставі договорів банківського вкладу (депозиту).
Заяву про зарахування зустрічних вимог позивач подав після початку процедури ліквідації банку.
Суди першої та апеляційної інстанцій у позові відмовили. Судові рішення мотивовані тим, що строк виконання позивачем зобов`язань за кредитним договором не настав на момент подання ним заяви про зарахування однорідних зустрічних вимог.
Верховний Суд судові рішення скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
У своїй постанові від 19.06.2018 у справі № 916/993/17 Верховний Суд зазначив, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і господарського судочинства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання за договором, таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом його визнання на підставі пункту першого частини другої статті 16 ЦК України. Відтак Суд вважає хибним висновок суду апеляційної інстанції про неправильне обрання позивачем способу захисту при зверненні за позовом у справі, що розглядається.
Водночас Суд вважає передчасним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що строк виконання позивачем зобов`язань за кредитним договором не настав на момент подання ним заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, адже він не заснований на дослідженні всіх зібраних у справі доказів.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/993/17, положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" застосовані судом апеляційної інстанції без встановлення усіх обставин, якими обумовлена можливість здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк. Зазначений Закон є спеціальним законом, що регулює порядок виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідації, та у пункті вісім частини другої статті 46 забороняє зарахування зустрічних вимог з дня початку процедури ліквідації банку, але одночасно передбачає випадки та умови, за яких таке обмеження не застосовується. Зробивши посилання на згадані положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", суд апеляційної інстанції не з`ясував фактичні обставини щодо відповідності чи невідповідності спірних у справі зобов`язань критеріям, визначених абзацом другим пункту восьмого частини другої статті 46 наведеного Закону.
Верховний Суд вказав, що під час нового розгляду справи судам слід належним чином встановити наявність чи відсутність обставин, з якими пункт восьмий частини другої статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" пов`язує можливість зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов`язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк.
Предметом позову у справі № 913/317/18 є зняття заборони відчуження нерухомого майна, накладеного на підставі договору іпотеки.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зобов`язання позивача за кредитним договором припинилося у зв`язку із належним його виконанням, тому іпотека також є припиненою, що дає підстави для зняття заборони відчуження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, мотивуючи це тим, що у матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують припинення основного зобов`язання, на забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки, та припинення іпотеки у будь-який інший спосіб, визначений статтею 17 Закону України "Про іпотеку".
Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Апеляційний суд виходив із того, що відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, що кореспондується з положеннями пункту 6.2 договору іпотеки, яким встановлено, що іпотека та, відповідно, і цей договір, припиняють чинність у разі припинення основного зобов`язання, забезпеченого цією іпотекою. Позивач користувався позиковими коштами, згодом повернув банку кредитні кошти, а також відсотки за користування кредитом.
Верховний Суд у постанові від 03.04.2019 у справі № 913/317/18 зауважив, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Укладення між сторонами у справі іпотечного договору стало підставою для виникнення між ними прав та обов`язків з приводу виконання умов вказаного договору. Слід зазначити, що у разі існування між сторонами, які перебувають між собою в певних правовідносинах, спору про припинення зобов`язань за договором, такий спір може бути передано на вирішення суду, а вимога про визнання припиненими зобов`язань за договором по суті є вимогою про припинення господарських правовідносин за цим договором, що відповідає передбаченим статтею 16 ЦК України і статтею 20 ГК України способам захисту.
Натомість суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на те, що позовні вимоги про зняття заборони відчуження нерухомого майна стосуються правовідносин сторін, що виникли насамперед на підставі договору іпотеки, не врахував, що іпотека є дійсною до припинення основного зобов`язання, а відтак не дав належної оцінки обраному позивачем способу захисту порушеного права з огляду на те, що в межах цієї справи позивачем вимоги про визнання іпотеки припиненою заявлено не було, і таке питання не було предметом дослідження суду із наданням оцінки тим фактичним обставинам, на яких мали ґрунтуватися такі вимоги. Водночас за відсутності достеменно встановленого змісту основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою, суперечливих доводів позивача щодо сум, отриманих за кредитним договором, і сум, сплачених на погашення саме кредиту, невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання за договором у зв`язку з неподанням останнім доказів на підтвердження факту належного, своєчасного і повного виконання обов`язків як за кредитним договором, так і за договором іпотеки, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Верховний Суд передав справу № 913/317/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
За результатами аналізу наведених справ № 911/169/16, № 916/993/17 та № 913/317/18 слід дійти висновку, що зазначені справи мають різні предмети позовів і нормативно-правове регулювання спірних відносин. У наведених справах позивачі використовували різні способи захисту з урахуванням фактичних обставин кожної справи. Правові висновки Верховного Суду стосуються конкретних справ у межах заявлених позовних вимог та встановлених фактичних обставин справ. Зміст спірних правовідносин у наведених справах не є подібним.
Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20 не навів правових висновків суду касаційної інстанції у справах з подібними правовідносинами, які суперечать один одному.
Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20 не навів практику інших касаційних судів, тобто не обґрунтував міжюрисдикційний характер питань, які передаються на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
2. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20 на обґрунтування виключної правової проблеми посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц та зазначає, що "в судовій практиці Верховного Суду існують різні за формою підходи у застосуванні норм ЦК України щодо способів захисту цивільних прав та інтересів".
У справі № 916/1415/19 заявлено позов про визнання припиненими договорів іпотеки. При цьому позивач не є стороною договорів іпотеки.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 зазначила, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений закономабо договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з Товариства з обмеженою відповідальністю "Люнакс" (п. 6.11).
Виходячи з обставин справи № 916/1415/19 належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача (п 6.14).
Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений (п.6.18).
Виходячи із цього, у п. 6.19 постанови від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не вбачає підстав для відступу від висновку, що міститься у пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18).
Висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/2260/17 стосуються правовідносин оренди нежитлового приміщення. Орендар, який звільнив орендоване приміщення після закінчення строку договору оренди, звернувся до орендодавця, який відмовлявся прийняти приміщення та підписати акт приймання-передачі, з позовом про визнання договору оренди припиненим та зобов`язання прийняти нежитлове приміщення за актом приймання-передачі.
У п. 59 постанови від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила: звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.
Отже, у справі № 905/2260/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що належним способом захисту, зважаючи на заявлені позовні вимоги та фактичні обставини справи, є визнання відсутності права відповідача. У справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду від цього висновку не відступила.
Слід зазначити, що у справах № 916/1415/19 та № 905/2260/17 Суд не робив правових висновків щодо застосування ст. 599 ЦК України, якою обґрунтовує позовні вимоги позивач у справі, що розглядається.
У справі № 522/1528/15-ц суди розглядали позовну вимогу про визнання припиненим договору поруки.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту першого частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку (п. 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом першим частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (п. 58).
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним (п. 59).
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту (п. 60).
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (п. 64).
У разі якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту (п. 65).
Згідно з фактичними обставинами справи № 522/1528/15-ц з позовом звернувся поручитель, який вимагав визнати припиненим договір поруки, укладений на забезпечення кредитного договору. Разом з тим вже існувало рішення суду за позовом банку (відповідача у справі № 522/1528/15-ц) про стягнення заборгованості за кредитним договором, у тому числі з поручителя (позивача у справі № 522/1528/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що необхідною умовою задоволення позову є наявність спору. Зокрема, у справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги і кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі (п. 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/1528/15-ц констатувала, що позивач мав захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за позовом банку про стягнення заборгованості за кредитним договором, а не ініціювати окрему судову справу (п. 81).
Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруки і в позові в цій частині відмовила, зважаючи на те, що позивач не довів порушення свого права або інтересу.
Отже, Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/1528/15-ц виснувала, що в окремих випадках особа може звернутися до суду для захисту інтересу від юридичної невизначеності на підставі пункту першого частини другої статті 16 ЦК України. Такий спосіб захисту може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права.
З наведеного можна зробити висновок, що відсутні суперечливі правові позиції Великої Палати Верховного Суду у справах № 916/1415/19 та № 522/1528/15-ц. Аргументи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20, щодо протилежності підходів Великої Палати Верховного Суду у зазначених справах не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20 не просить відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в ухвалі від 19.10.2021 у справі № 910/14224/20 не обґрунтував наявність глибоких розходжень у судовій практиці щодо застосування однієї і тієї ж норми права, в тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у справах з подібними правовідносинами; не виклав правову проблему, яка б потребувала узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду справ судами різних юрисдикцій; відсутні також і посилання суду касаційної інстанції на справи, у яких виникає проблема правозастосування з подібними правовідносинами; відсутні посилання на кількісні та якісні показники, які б свідчили про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже, на розгляд Великої Палати Верховного Суду у цій справі як виключну правову проблему передані питання, які можуть бути вирішені Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду як належним судом.