Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 759/19370/17
провадження № 61-5355св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду 25 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Гуля В. В., Сушко Л. П., Сліпченка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив стягнути з відповідача заборгованість за договором оренди майна від 15 червня 2005 року в розмірі 1 303 728, 07 грн.
В обґрунтування позову зазначав, що 15 червня 2005 року сторони уклали договір оренди майна, за умовами якого відповідач зобов`язався щомісячно сплачувати орендну плату в розмірі 3 900 грн. У зв`язку з невиконанням умов договору оренди рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2010 року з ОСОБА_2 вже стягнуто заборгованість за вказаним договором оренди в розмірі 20 000 грн за період перших п`яти місяців та 500 грн платежу за шостий місяць дії договору. Вказане рішення було виконано 15 листопада 2016 року. Проте відповідач й надалі не виконував умови договору оренди, тому станом на 15 грудня 2017 року розмір заборгованості становить 1 303 728 грн.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором оренди у розмірі 1 303 728, 07 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідач підписував спірний договір та отримував майно в оренду. Вказаний договір в установленому законом порядку розірваний не був. Відповідач продовжує користуватись орендованим майном, однак зобовʼязання зі сплати орендних платежів не виконує. Розмір заборгованості підлягає визначенню з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року скасовано.
Ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором оренди в розмірі 153 036 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки позовна заява подана у грудні 2017 року, стягненню підлягає лише заборгованість в межах загального строку позовної давності з урахуванням 3 % річних та інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у загальному розмірі 153 036 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У березні 2020 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Судувід 12 червня 2018 року у справі № 927/976/17.
Крім того вказував, що суди неправильно застосували норми права за обставин, коли відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про стягнення коштів, послався на те, що саме він є стороною договору оренди, оскільки це встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року в справі № 2-206/11, яке набрало законної сили.
Як рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2010 року в справі № 2-206/11, так і судовими рішеннями в цій справі було встановлено, що договір оренди від 15 червня 2006 року та акт прийому-передачі від 15 червня 2006 року були укладені між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_4, однак грошові кошти було стягнуто з нього, хоча він не був стороною договору, а є лише підписантом та здійснював представництво ФОП ОСОБА_4 на підставі частини першої статті 237 ЦК України.
Апеляційним судом було неправильно застосовано статті 759, 610, 526, 625 ЦК України, які не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, та безпідставно не застосовано частину першу статті 237, статті 239, 509, частину першу статті 527 ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали зі Святошинського районного суду м. Києва.
25 червня 2020 року матеріали справи № 759/19370/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
ОСОБА_1 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.