Постанова
Іменем України
07 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 227/2401/20
провадження № 61-18226св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - Добропільська міська рада,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - комунальне підприємство "Добропільська служба єдиного замовника",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Добропільської міської ради на заочне рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 22 квітня 2021 року в складі судді Корнєєвої В. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Кішкіної І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року Добропільська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа -комунальне підприємство "Добропільська служба єдиного замовника" (далі - КП "Добропільська служба єдиного замовника") про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Добропільської міської ради народних депутатів від 16 вересня 1992 року № 470/10 "Про міжміський обмін житлової площі гр. ОСОБА_4 та ОСОБА_1" відповідачі були зареєстровані на постійне місце проживання у АДРЕСА_1 (далі - спірне житлове приміщення).
Вказана квартира є двокімнатною, розташована у будинку, який перебуває на балансі КП "Добропільська служба єдиного замовника", не приватизована та є покинутою, оскільки відповідачі не проживають у ній більше трьох років і не виконують обов`язків по схоронності житлового фонду та сплаті комунальних платежів. Заборгованість за послуги з утримання будинків та прибудинкових територій складає 8 335,60 грн; за опалення заборгованість відсутня у зв`язку з відсутністю в квартирі опалювальних приладів; нарахування за послуги водопостачання та водовідведення з січня 2017 року не проводиться, оскільки в квартирі ніхто не проживає.
Враховуючи що обов`язки, передбачені договором найму житлового приміщення, ніхто з відповідачів не виконує, позивач просив суд визнати ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Заочним рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 22 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року, у задоволенні позову Добропільської міської ради відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що наявність заборгованості чи часткової заборгованості за житлово-комунальні послуги, не може підтверджувати обставини відсутності відповідачів у спірному житлі без поважних причин, а невжиття дій, направлених на стягнення такої заборгованості, не свідчить про втрату останніми правового інтересу до спірного житла.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Добропільської міської ради на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, у якій заявник просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20, від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні цієї справи суди не врахували, що відповідачі не проживають у спірній квартирі більше п`яти років, залишили це житло добровільно, витрат на її утримання не несуть та не цікавляться нею, а тому наявні правові підстави для визнання їх такими, що втратили право на користування цим приміщенням.
У грудні 2021 року КП "Добропільська служба єдиного замовника" подало відзив на касаційну скаргу, у якому з аналогічних викладеним у касаційній скарзі Добропільської міської ради підстав просило скасувати оскаржувані судові рішення.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 09 листопада 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням виконавчого комітету Добропільської міської ради народних депутатів від 16 вересня 1992 року №470/10 надано дозвіл на міну житла між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Згідно із довідкою від 18 березня 2020 року ОСОБА_1, 1949 року народження, зареєстрована з 27 листопада 1992 року в АДРЕСА_2 разом з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Вказаний житловий будинок знаходиться на балансі КП "Добропільська служба єдиного замовника".
За змістом актів комісії від 03 березня та від 14 березня 2020 року, складеними техніками-доглядачами із слів осіб, які проживають по сусідству із спірною квартирою, вбачається, що відповідачі у спірній квартирі не проживають протягом тривалого часу з 2015 року та мають заборгованість по квартирній платі в розмірі 8 335,60 грн.
Згідно із інформацією КП "Добро" станом на 20 березня 2020 року заборгованість за теплову енергію у спірному житлі відсутня, наявна переплата у сумі 150,62 грн, послуга постачання теплової енергії тимчасово призупинена.
Відповідно до відомостей ТОВ "Добропіллявугілля" станом на 01 липня 2016 року заборгованость з централізованого опалення спірного житла відсутня.
За даними КП "Компанія "Вода Донбасу" нарахування за послуги водопостачання та водовідведення не проводиться з січня 2017 року у зв`язку із відсутністю мешканців спірної квартири, станом на 01 квітня 2020 року заборгованість відсутня.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Отже, при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Установивши, що відповідачі вселилася у спірну квартиру на законних підставах, тривалий час проживали у цьому житлі, сплачували за житлово-комунальні послуги, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Добропільської міської ради про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Крім того, урахувавши, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судами не були установлені, суд апеляційної інстанції підставно вказав про те, що сам факт наявності часткової заборгованості за житлово-комунальні послуги не може підтверджувати обставини відсутності відповідачів у спірному житлі без поважних причин, не свідчить про втрату останніми правового інтересу до спірного житла та не є безумовною підставою для позбавлення права відповідачів на житло.
При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
Підстави для визнання відповідачів, які в установленому законом порядку зареєстрували у цьому житлі своє місце проживання, такими, що втратили право користування цим житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу позивачем не доведені.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20, від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц не заслуговують на увагу, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Добропільської міської ради залишити без задоволення, а заочне рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 22 квітня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 25 серпня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.