Постанова
Іменем України
10 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 344/6103/15-ц
провадження № 61-5017св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, у складі судді Пастернак І. А., від 02 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Томин О. О., Пнівчук О. В., Василишин Л. В., від 17 лютого 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання майна особистою власністю та виключення зі спадкової маси.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, у якому в них народилося двоє дітей: ОСОБА_4, 1982 року народження, та ОСОБА_5,
1984 року народження.
21 грудня 1995 року вказаний шлюб розірвано, а 15 лютого 1998 року позивач отримала від ОСОБА_6 грошові кошти у розмірі 60 000 грн на придбання житла для неповнолітніх синів у рахунок компенсації за 1/2 частку в спільно набутому майні під час шлюбу, про що на вимогу колишнього чоловіка написала розписку.
За рахунок цих коштів 02 березня 1998 року вона придбала дві квартири
АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, що підтверджено договором купівлі-продажу від 02 березня 1998 року.
Однак зазначені квартири були придбані позивачем під час перебування в іншому шлюбі, укладеному 26 лютого 1996 року із ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_7 за життя не було складено заповіту, а про своє право на спадкування заявили ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 її особистою приватною власністю та виключити їх зі спадкового майна, що підлягає спадкуванню після смерті ОСОБА_7 .
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 02 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанцій, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що у справі № 0907/2-120/2011 рішенням суду, що набрало законної сили, було визнано спірні квартири спільним сумісним майном подружжя, частиною спадкового майна після смерті ОСОБА_7, та визнано право власності на них.
Апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги, додатково вказав, що під час розгляду справи № 0907/2-120/2011 досліджувались докази та вирішувалось питання придбання ОСОБА_1 спірних квартир, в тому числі було допитано як свідка її колишнього чоловіка ОСОБА_6, та не встановлено підстав для визнання цих квартир такими, які придбані за особисті кошти ОСОБА_1 . Рішення суду у вказаній частині останньою не оскаржувалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
25 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі
№ 917/1345/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 809/551/17,
від 29 березня 2019 року у справі № 331/8757/14-ц, від 19 березня 2020 року у справі № 707/2488/18, від 15 червня 2020 року у справі № 642/340/18,
від 28 жовтня 2020 року у справі № 523/18181/18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 (пункт 1
частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, заявник вказує, що суди дослідили не всі зібрані у справі докази, а розгляд справи за її відсутності, з огляду на те, що вона не була належним чином повідомлена про дату та час судового засідання, позбавило її права на захист та особисту участь в засіданні.
Зазначає, що судове рішення у справі № 0907/2-120/2011, на яке послались суди попередніх інстанцій, не є преюдиційним, з огляду на різний склад сторін та предмет спору. Справа № 0907/2-120/2011 неодноразово переглядалась судами та рішення касаційних інстанцій не відображені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а тому неможливо встановити, які ж обставини суди вважали доведеними.
Стверджує, що суди попередніх інстанцій, не дослідивши наявні докази у розглядуваній справі, помилково послались на преюдиційність рішення у справі № 0907/2-120/2011.
Звертає увагу, що сам по собі факт придбання спірного майна під час шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, оскільки нею спростовано презумпцію спільності майна подружжя.
Наголошує, що із 2015 року з вини суду першої інстанції не відбулось більшість судових засідань, які в подальшому відкладались на тривалий час.
Вказує, що у засідання апеляційного суду вона двічі не з`явилась у зв`язку із хворобою та відповідно не змогла підтвердити наявність нової довіреності від 17 грудня 2020 року щодо представництва її інтересів у суді адвокатом.
Суд першої інстанції не відобразив у рішенні факт допиту свідків щодо походження грошових коштів, за які було придбано спірні квартири, також не було відображено обставини, які стосуються часу отримання коштів.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Зазначає, що позивач брала участь у розгляді справи № 0907/2-120/2011, а тому суди правильно взяли до уваги обставини, встановлені у цій справі.
Вказує, що позивач, подаючи позов до суду, повинен бути зацікавленим в розгляді справи, проте ОСОБА_1 затягувала розгляд справи, не отримувала судові повістки.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_6 та ОСОБА_8 (прізвище на час розгляду справи
ОСОБА_1 ) є батьками ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
21 грудня 1995 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 було розірвано.
26 грудня 1996 року ОСОБА_10 (прізвище на час розгляду справи ОСОБА_1 ) зареєструвала шлюб із ОСОБА_7 .
За змістом наявної в матеріалах справи розписки ОСОБА_1
15 лютого 1998 року отримала від ОСОБА_6 кошти в сумі 60 000 грн на придбання житла для неповнолітніх синів ОСОБА_11 та ОСОБА_12 в рахунок компенсації за 1/2 частку в спільно набутому майні під час шлюбу з ОСОБА_6 .
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 02 березня 1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Воробчук Т. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 118Д, ОСОБА_1 купила у ОСОБА_13 квартири
АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . Продаж квартир вчинено за 6 651 грн, інвентаризаційна (страхова) оцінка квартири АДРЕСА_1 становить 3 558 грн, квартири АДРЕСА_3 - 3 093 грн.
Згідно видаткового касового ордеру від 24 вересня 1998 року
ОСОБА_13 були сплачені кошти за квартири в сумі 8 141,50 грн.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2012 року (справа № 0907/2-120/2011) позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Зокрема, щодо спірних квартир, суд вирішив визнати за ОСОБА_2,
ОСОБА_3 право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_7, а саме по 1/6 частині квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, визнати в порядку спадкування за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 та на 1/2 частину вказаних квартир, належну на праві спільної сумісної власності подружжя, а всього на 2/3 частини вказаних квартир.
У справі № 0907/2-120/2011 представник ОСОБА_1 заперечував проти вказаних позовних вимог, посилаючись на те, що квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 є власністю ОСОБА_1, оскільки придбані за її особисті кошти.
З цього приводу судом досліджувались докази, в тому числі допитано як свідка її колишнього чоловіка ОСОБА_6, однак не встановлено підстав для відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 в цій частині.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 не оскаржувалось.
Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 липня
2012 року (справа № 0907/2-60/2012) апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду
від 19 червня 2012 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року (справа № 6-36747св12) касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення
Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 липня 2012 року в частині відмови у позові скасовано, справу в цій частині направлено на новий судовий розгляд до суду першої.
У подальшому справа № 0907/2-120/2011 неодноразово переглядалась судами в частині іншого майна, яке не є предметом цього позову.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 звертався до суду із позовом, зокрема до ОСОБА_1, в якому, серед іншого, вирішувалось питання щодо визнання права власності на квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 після смерті ОСОБА_7 (справа
№ 0907/2-120/2011).
Заперечуючи проти позову у справі № 0907/2-120/2011, представник ОСОБА_1 зазначав, що вказане спірне майно є її власністю, оскільки придбано за особисті кошти, отримані від колишнього чоловіка ОСОБА_6 .
З цього приводу судом у справі № 0907/2-120/2011 досліджувались відповідні докази, зокрема було допитано як свідка колишнього чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_6, проте не було встановлено підстав для визнання спірних квартир особистою власністю ОСОБА_1 .
Натомість рішенням Івано-Франківського міського суду від 19 червня
2012 року визнано право власності на спірні квартири по 1/6 частині за ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, як спадкоємцями
ОСОБА_7, та 1/2 частину за ОСОБА_1, як частку у спільній власності подружжя.
Таким чином, очевидно, що суд, ухвалюючи рішення у справі
№ 0907/2-120/2011, виходив із того, що квартири, придбані під час шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_1, є їх спільною сумісною власністю.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2012 року в цій частині набрало законної сили та ОСОБА_1 не оскаржувалось.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Звертаючись до суду у розглядуваній справі, ОСОБА_1 просила визнати вказані квартири її особистою приватною власністю та виключити їх із майна, що підлягає спадкуванню після смерті ОСОБА_7, посилаючись на те, що це майно придбано за її особисті кошти, отримані від колишнього чоловіка ОСОБА_6 .
Отже, ОСОБА_1 на обґрунтування позову зазначає ті самі підстави, які наводила як заперечення у справі № 0907/2-120/2011 проти позову ОСОБА_2 .
Суди попередніх інстанцій, врахувавши наявність рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2012 року у справі
№ 0907/2-120/2011, яке у вищенаведеній частині набрало законної сили, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 ..
Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53).
На важливість дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 58 постанови
від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, пункт 63 постанови
від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 82 постанови
від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц).
Посилання заявника на те, що у справі № 0907/2-120/2011 не було досліджено усього обсягу доказів, які наявні у даній справі, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 мала право заперечувати проти позову ОСОБА_2 у справі № 0907/2-120/2011 та надавати відповідні докази, а у разі незгоди із ухваленим рішенням суду, оскаржувати його в апеляційному та касаційному порядку.
Доводи касаційної скарги про застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 21 листопада
2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 809/551/17, від 29 березня 2019 року у справі
№ 331/8757/14-ц, від 19 березня 2020 року у справі № 707/2488/18,
від 15 червня 2020 року у справі № 642/340/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 523/18181/18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, колегія суддів відхиляє, оскільки за встановлених обставин у цій справі такі доводи не свідчать про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги
ОСОБА_1 щодо порушення її права брати участь у судових засіданнях.
У суді першої інстанції справа перебувала на розгляді із квітня 2015 року до жовтня 2020 року.
У судовому засіданні, призначеному на 17 березня 2016 року, приймав участь представник позивача - адвокат Хоптій М. В., а в судових засіданнях, призначених на 03 червня 2016 року, 08 листопада 2016 року, 16 січня
2017 року, приймали участь і представник позивача, і особисто позивач.
У подальшому, а саме: 29 червня 2017 року, 21 травня 2018 року,
07 листопада 2018 року, до суду були подані клопотання про відкладення розгляду справи з метою забезпечення розгляду справи за участю представника позивача - адвоката Хоптія М. В.
07 березня 2019 року ОСОБА_1 приймала участь у розгляді справи, а 24 листопада 2019 року, 10 жовтня 2019 року приймала участь у розгляді справ разом із своїм представником.
01 листопада 2019 року до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з метою забезпечення розгляду справи за участю представника позивача - адвоката Хоптія М. В.
17 червня 2020 року ОСОБА_1 особисто подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням карантинних заходів.
27 липня 2020 року ОСОБА_1 особисто подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням карантинних заходів та з метою забезпечення розгляду справи за участю представника позивача - адвоката Хоптія М. В.
Отже, суд першої інстанції неодноразово відкладав розгляд справи, ОСОБА_1 була забезпечена правничою допомогою адвоката та мала можливість і час в повній мірі реалізувати свої процесуальні права.
Крім того, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Оскаржуючи рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 не посилалась на наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 376
ЦПК України, для скасування вказаного рішення.
У суді апеляційної інстанції справа призначалась до розгляду на 25 січня
2021 року та 17 лютого 2021 року, про що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена (судові повістки отримані нею 28 грудня
2020 року та 28 січня 2021 року, відповідно).
Згідно із статтею 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивача двічі, 25 січня 2021 року та 17 лютого 2021 року, подавав заяви про відкладення розгляду справи.
Враховуючи передбачені процесуальним законом строки розгляду справи, повторність звернення представника позивача до суду із клопотаннями щодо відкладення справи, виклад позиції позивача в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи за відсутності ОСОБА_1 та її представника.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржених судових рішень не впливають, а переважно зводяться до незгоди заявника із висновками судів та необхідністю переоцінки доказів у справі.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE,
№ 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржені судові рішення є достатньо вмотивованими та місять висновки судів щодо обставин, які мають значення для вирішення спору.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401
ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення міського суду та постанови апеляційного суду без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду