Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 202/3508/20
провадження № 61-16077св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року у складі судді Мачуського О. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування майна.
Позовну заяву мотивовано тим, що під час здійснення представницьких повноважень Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 1 встановлено безпідставне вибуття із комунальної власності територіальної громади
м. Дніпра нерухомого майна житлового фонду, а саме квартири АДРЕСА_1 .
Так, 02 липня 2016 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Пустовим С. В. Дніпровського міського нотаріального округу на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року у справі №202/9247/15-ц зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на вказану квартиру, однак постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права на приватизацію житла та визнання права власності на спірну квартиру.
При цьому постановою суду апеляційної інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 не була приватизована та є об`єктом права комунальної власності. Разом з тим, під час прийняття рішення судом апеляційної інстанції, оспорювану квартиру, на підставі договору купівлі-продажу від 30 липня 2018 року, ОСОБА_2 відчужено на користь ОСОБА_1 . Оскільки спірне нерухоме майно вибуло із власності територіальної громади м. Дніпра поза її волею, остання як власник спірного майна має право на його витребування шляхом пред`явлення віндикаційного позову на підставі статті 388 ЦК України та вимагати його повернення у власність територіальної громади м. Дніпра.
За викладених обставин, керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області просив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради вказану вище квартиру.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 20 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2021 року, позов керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру
АДРЕСА_1 .
Судові рішення мотивовані тим, що оскільки рішення суду про визнання права власності, на підставі якого спірне майно було вилучено з володіння позивача, у подальшому було судом скасовано, то слід вважати, що майно вибуло з володіння власника поза його волею й він має право витребовувати його від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі
№ 320/4938/17, від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 29 жовтня 2019 року у справі № 905/2236/18.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що не підлягають доказуванню обставини, встановлені у постанові Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року 202/9247/15, оскільки вказане судове рішення не має преюдиційного значення у розумінні частини другої статті 82 ЦПК України, оскільки відповідач не була учасником вказаної справи. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували право власності позивача на спірну квартиру. Вказує, що у прокурора були відсутні повноваження для звернення до суду із цим позовом в інтересах територіальної громади в особі Дніпровської міської ради. Вважає, що витребування у неї квартири є втручанням у право на мирне володіння майном.
Відзиви на касаційну скаргу
До Верховного Суду від прокурора та Дніпровської міської ради надійшли відзиви на касаційну скаргу, в якому вони посилаються на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 06 грудня 2021 року зупинено виконання рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради
від 09 червня 2009 року (зі змінами внесеними рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №799 від 08 червня 2011 року) квартира АДРЕСА_1 належить до комунальної власності.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська
від 21 грудня 2015 року (справа № 202/9247/15-ц) позовні вимоги ОСОБА_2 до ВАТ "Третій експедиційний загін підводних та гідротехнічних робіт", треті особи: КВЖРЕП Індустріального району Дніпропетровської міської ради, Дніпропетровська міська рада, про визнання права на приватизацію житла та визнання права власності на квартиру задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право на приватизацію житлового приміщення № 22 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
На виконання вказаного судового рішення, 02 липня 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С. В. проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2
30 липня 2018 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу відчужила спірну квартиру на користь ОСОБА_1 .
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року задоволено апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради. Скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2015 року та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову
ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах
2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди мають враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Правилом частини першої статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності.
Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.
Цивільним кодексом України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Отже, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Відповідно до частини п`ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною п`ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.
Отже, володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Дніпровська міська рада.
Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Отже, Дніпровська міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади м. Дніпра права власності в її інтересах і виключно у спосіб, передбачений законом.
Оскільки територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради не вчиняла дій щодо розпорядження квартирою
АДРЕСА_1 у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 202/9247/15, на виконання якого 02 липня 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С. В. проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2, яка на підставі договору купівлі-продажу від 30 липня 2018 року відчужила її ОСОБА_1, скасоване постановою Дніпропетровського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Дніпра.
З огляду на те, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 проведена на виконання судового рішення у справі
№ 202/9247/15, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність такої реєстрації безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого проведена така реєстрація, і від дотримання вимог, передбачених законодавством.
Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про витребування квартири у кінцевого її набувача ОСОБА_1, оскільки за змістом статті 388 ЦК України, майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.
Аргументи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів належності спірної квартири Дніпровській міській раді, а спірна квартира перебуває у державній власності, є помилковими.
Встановлено, що первісно житловий будинок на АДРЕСА_2 зареєстрований за державою в особі Верховної Ради України, відповідно до свідоцтва про право власності від 04 жовтня 1999 року, виданого виконкомом Дніпропетровської міської ради від 01 жовтня 1960 року.
Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради
від 09 червня 2009 року №1429 (зі змінами внесеними рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №799 від 08 червня 2011 року) "Про передачу у комунальну власність територіальної громади міста гуртожитку та житлового будинку ВАТ "Третій експедиційний загін підводних та гідротехнічних робіт" за адресами: АДРЕСА_2, 1б вирішено передати до комунальної власності територіальної громади міста гуртожиток на АДРЕСА_2 (за винятком житлових та нежитлових приміщень, що перебувають на балансі чи у власності інших власників). Вказаний гуртожиток передано на баланс КВЖРЕП Індустріального району.
Поміж іншого, департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради від 14 січня 2019 року №12/5-б повідомив прокуратуру області про те, що житловий будинок, який розташований на АДРЕСА_2 перебуває у реєстрі об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Дніпро.
Крім того, листом від 12 лютого 2019 року КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради прокуратуру області повідомив про те, що відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи, технічна інвентаризація та реєстрація права власності як окремого об`єкту нерухомого майна на квартири № № 7, 9, 19, 22, 23, 24 підприємством не проводилась.
Те, що право власності на спірне майно не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав не спростовує факту набуття територіальною громадою м. Дніпро такого права на спірне майно. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Отже, доводи касаційної скарги про недоведеність позивачем наявності у Дніпровської міської ради права власності на спірну квартиру спростовуються наведеними доказами.