ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 січня 2022 року
м. Київ
cправа № 922/1149/19
Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду:
Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Жукова С.В.,
за участю секретаря судового засідання Ксензової Г.Є.
за участю керуючого реалізацією майна Фізичної особи-підприємця Бугаса Дмитра Миколайовича арбітражного керуючого Кошовського Сергія Васильовича
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу керуючого реалізацією майна Фізичної особи-підприємця Бугаса Дмитра Миколайовича арбітражного керуючого Кошовського Сергія Васильовича
на ухвалу Господарського суду Харківської області від 18.08.2020
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.04.2021
у справі № 922/1149/19
за заявою керуючого реалізацією майна Фізичної особи-підприємця Бугаса Д.М. арбітражного керуючого Кошовського Сергія Васильовича
до Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк"
Бреславської Юлії Генадіївни, Акціонерного товариства "ПроКредит Банк",
Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Салиги Наталії Анатоліївни, ОСОБА_1,
про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, витребування з чужого незаконного володіння майна та визнання права власності на нерухоме майно за банкрутом
у справі № 922/1149/19
про банкрутство Фізичної особи-підприємця Бугаса Дмитра Миколайовича,-
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст обставин справи та заявлених вимог
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 06.05.2019 відкрито провадження у справі № 922/1149/19 про банкрутство Фізичної особи-підприємця Бугаса Дмитра Миколайовича (далі - ФОП Бугас Д.М., боржник) на підставі частини третьої статті 90 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство).
Постановою господарського суду від 22.05.2019 у справі № 922/1149/19 ФОП Бугаса Д.М. визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванкова В.М., зобов`язано його виконати ліквідаційну процедуру.
Ухвалою господарського суду від 01.10.2019 у справі № 922/1149/19 ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Кошовського С.В.
З урахуванням положень частини четвертої Прикінцевих та Перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), який введено в дію з 21.10.2019, в ухвалі Господарського суду Харківської області від 31.10.2019 у справі № 922/1149/19, зокрема, зазначено, що подальший розгляд справи про банкрутство ФОП Бугаса Д.М. здійснюється за правилами нового КУзПБ, у відповідності з яким застосовується судова процедура погашення боргів боржника. В зв`язку з цим, призначений у справі ліквідатор в подальшому є керуючим реалізацією майна.
20.02.2020 керуючий реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. арбітражний керуючий Кошовський С.В. звернувся до Господарського суду Харківської області з заявою від 20.02.2020 № 99/32 (вх. №7703 від 23.03.2020) (з урахуванням уточненої заяви від 14.04.2020 № 99/37 (вх.№9144 від 14.04.2020)) про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, витребування з чужого незаконного володіння майна та визнання права власності на нерухоме майно за банкрутом, в якій заявник, посилаючись на норми статті 42 КУзПБ, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив суд:
1) визнати недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, укладений між ОСОБА_2 та АТ "ПроКредит Банк", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ХМНО) Салигою Н.А. та зареєстрований в реєстрі № 209;
2) витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) нежитлові приміщення 2-го поверху №№ 121-1, 121-2, 120-3, 120-4, 119-5 : 119-9, 120-10-:-120-13, 121-14-:-121-19, загальною площею 266,7 кв.м. в літ. "А-10", за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 468841263101) (далі - Нежитлові приміщення), які передати керуючому реалізацією ФОП Бугаса Д.М. арбітражному керуючому Кошовському С.В.;
3) визнати за ФОП Бугасом Д.М. право власності на нерухоме майно - Нежитлові приміщення.
В обґрунтування даної заяви керуючий реалізацією майна банкрута зазначав, що:
- за результатами інвентаризації керуючим реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. було встановлено, що банкруту на праві власності належали Нежитлові приміщення. Вказане майно вибуло з власності банкрута на підставі Договору. Власником зазначеного майна на дату звернення з заявою є ОСОБА_1 ;
- боржник здійснив відчуження майна за цінами нижчими від ринкових, внаслідок чого майна боржника стало не достатньо для задоволення вимог кредиторів;
- договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 підлягає визнанню недійсним, оскільки в результаті відчуження зазначеного майна, решти майна банкрута стало недостатньо для задоволення вимог кредиторів, у зв`язку з тим, що спірне майно на думку заявника, вибуло із власності банкрута незаконно, тому підлягає витребуванню з чужого, незаконного володіння і повернення у власність банкрута для подальшої реалізації у справі про банкрутство.
До уточненої заяви від 14.04.2020 № 99/37 (вх.№9144 від 14.04.2020) арбітражний керуючий Кошовський С.В. подав до місцевого господарського суду клопотання про витребування доказів, в якому просив суд:
1) витребувати у приватного нотаріуса ХМНО Салиги Н.А. належним чином засвідчену копію звіту про оцінку майна Нежитлових приміщень, виготовленого ПП "СВ Девелопмент", який міститься у нотаріальній справі щодо оформлення Договору;
2) витребувати у ПП "СВ Девелопмент" належним чином засвідчену копію звіту про оцінку майна - Нежитлових приміщень.
Клопотання керуючого реалізацією про витребування доказів обґрунтовано тим, що запитувана інформація раніше надавалась до суду приватним нотаріусом ХМНО Салигою Н.А., проте вибірково. Так, звіт про оцінку майна нежитлових приміщень, виготовлений ПП "СВ Девелопмент" було надано лише частково.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 21.05.2020 витребувано у приватного нотаріуса ХМНО Салиги Н.А. належним чином засвідчену копію повного звіту про оцінку майна Нежитлових приміщень, виготовленого ПП "СВ Девелопмент", який міститься у нотаріальній справі щодо оформлення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017.
На виконання вимог ухвали від 21.05.2020 приватним нотаріусом ХМНО Салигою Н.О. надано суду належним чином завірену копію звіту від 17.02.2017 про оцінку майна - Нежитлові приміщення.
23.06.2020 супровідним листом (вх.14280 від 23.06.2020) керуючий реалізацією майна, арбітражний керуючий Кошовський С.В. до суду першої інстанції подав рецензію від 22.06.2020 на звіт про оцінку майна від 17.02.2017 - Нежитлові приміщення.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції та її апеляційне оскарження
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 18.08.2020 у справі № 922/1149/19 (суддя - Міньковський С.В.) відмовлено в задоволенні заяви керуючого реалізацією ФОП Бугаса Д.М. (з урахуванням уточнень) про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, витребування з чужого незаконного володіння майна та визнання права власності на нерухоме майно за банкрутом.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що керуючий реалізацією звернувся до суду з підстав відчуження майна за спірним Договором, посилаючись на рецензію від 22.06.2020 на звіт про оцінку майна Нежитлових приміщень від 17.02.2017, який був здійснений ПП "СВ Девелопмент" на замовлення АТ "ПроКредит Банк". Рецензією на вказаний звіт про оцінку майна, виконаною Всеукраїнською асоціацією фахівців оцінки, зроблено висновок, що "звіт не відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, є неякісним та (або) непрофесійним і не може бути використаний". Однак, суд не прийняв до уваги дане твердження, оскільки звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності. Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов`язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що керуючим реалізацією не доведено правових підстав для визнання недійсним Договору в порядку статті 42 КУзПБ.
Також, місцевий господарський суд зазначив, що при доказуванні підстав для визнання недійсним правочину в порядку вимог статті 42 КУзПБ стороною повинно бути доведено, що внаслідок укладення такого правочину (договору) у підозрілий період у боржника було відчужено майнові активи, внаслідок чого було завдано збитки боржнику та порушено інтереси кредиторів в частині зменшення обсягу забезпечення задоволення вимог кредиторів і нанесено їм шкоду. Тобто, такий правочин вчинений в підозрілий період, є дійсним за вимогами статтей 203, 215 ЦК України.
Суд першої інстанції, посилаючись на недоведеність заявлених вимог, відмовив в задоволенні заяви керуючого реалізацією ФОП Бугаса Д.М. про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, витребування з чужого незаконного володіння майна та визнання права власності на нерухоме майно за банкрутом.
Не погодившись з ухвалою суду, керуючий реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. арбітражний керуючий Кошовський С.В. оскаржив її в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі зазначав, що:
- під час розгляду заяви про визнання недійсним спірного договору, витребування з чужого незаконного володіння майна та визнання права власності на нерухоме майно за банкрутом підлягає застосуванню спеціальна норма статті 42 КУзПБ, відповідно до якої правочини, вчинені боржником протягом 3-х років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними за заявою арбітражного керуючого, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, у зв`язку з тим, що боржник здійснив відчуження майна за цінами, нижчими від ринкових;
- в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 вартість предмету іпотеки визначена сторонами 1 150 000,00 грн, однак в договорі іпотеки № 339643-ІД1 від 03.10.2014 вартість предмету іпотеки 2 248 640,00 грн, тобто заставна вартість предмету іпотеки є вдвічі більшою, ніж вартість, зазначена у оспорюваному правочині, а тому вважав, що в результаті відчуження майна банкрута за спірним Договором завдано збитків як безпосередньо боржнику, так і опосередковано кредиторам, оскільки інші кредитори у справі завідомо позбавлені можливості отримати задоволення своїх вимог в результаті необґрунтованого та незаконного зменшення ліквідаційної маси через вибуття майна з власності банкрута за істотно заниженою вартістю;
- під час постановлення оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції не звернув уваги та не дослідив зазначені керуючим реалізацію правові підстави для визнання недійсним правочину, вчиненого ФОП Бугасом Д.М., а саме статті 203, 215 ЦК України;
- банкрут ФОП Бугас Д.М. є майновим поручителем (іпотекодавцем), однак в оскаржуваному судовому рішенні аналізуються положення закону про поруку, яка не є предметом спору в даній справі;
- ціна договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 визначається на підставі звіту про оцінку майна. Однак, наявний в матеріалах справи звіт про оцінку майна від 17.02.2017, який використаний при визначенні вартості майна у спірному договорі, не відповідає вимогам законодавства, що, на думку заявника апеляційної скарги, свідчить про його недійсність. Невідповідність звіту про оцінку майна від 17.02.2017, проведеного ПП "СВ Девелопмент", апелянт підтверджував доданою до матеріалів справи рецензією ГО "Всеукраїнська асоціація фахівців оцінки" від 22.06.2020, замовленою керуючим реалізацією;
- суд першої інстанції у оскаржуваній ухвалі детально аналізує такий спосіб захисту прав, як договір про задоволення вимог іпотекодержателя, однак сторонами не заперечується наявність такого способу захисту, а лише констатується факт, що таке звернення повинно відбуватися у законний спосіб та не може порушувати інтересів іпотекодавця. Однак, суд першої інстанції залишив поза увагою, що під час укладання спірного Договору, сторони занизили вартість предмету іпотеки; використали недійсний звіт про оцінку майна, чим порушили істотну умову договору (ціна); в результаті вказаних дій іпотекодавець отримав збитки, що полягають у свідомому зменшенні обсягу регресної вимоги до ТОВ "Арілл".
- ухвала суду першої інстанції не містить обґрунтувань щодо відмови керуючому реалізацією у задоволенні вимог заявника про віндикацію та визнання права власності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 26.04.2021 (колегія суддів: Геза Т.Д. - головуючий, Плахов О.В., Шевель О.В.) апеляційну скаргу керуючого реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. арбітражного керуючого Кошовського С.В. на ухвалу Господарського суду Харківської області від 18.08.2020 у справі № 922/1149/19 задоволено частково. Змінено мотивувальну частину вказаної ухвали, виклавши її в редакції даної постанови. В решті ухвалу господарського суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного господарського суду обґрунтоване наступним:
- суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що іпотекодержатель у позасудовому порядку здійснював захист свого цивільного права та інтересу, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання сторони узгодили у договорі іпотеки;
- метою визнання недійсним правочину (договору) зі спеціальних підстав, визначених статтею 42 КУзПБ, є встановлення факту відчуження майна боржника протягом трьох років, що передували її порушенню, та наявність обставин, прямо визначених положеннями вказаної статті. Одночасно, керуючий реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. арбітражний керуючий Кошовський С.В. в апеляційній скарзі не ставить під сумнів договір №1 від 21.02.2017 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки, яким сторони визначили договірну вартість предмета іпотеки у сумі 1150000,00 грн;
- керуючий реалізацією майна не надав доказів (звіт про оцінку майна) на підтвердження обставин, що спірне майно має вищу ринкову ціну ніж визначена, зокрема, у договорі №1 від 21.02.2017 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки;
- за наявності договору №1 від 21.02.2017 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки, правомірність якого презюмується, доводи апелянта про заниження вартості предмета іпотеки порівняно з умовами договору про іпотеку під час укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя є необґрунтованими;
- для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 42 КУзПБ необхідною умовою є також наявність завданих збитків кредиторам або боржнику. Керуючим реалізацією майна, за наявності договору №1 від 21.02.2017 про внесення змін до договору іпотеки, не доведено належними та допустимими доказами, що під час укладення спірного договору здійснено відчуження майна за ціною нижчою від ринкової, а тому не доведено і наявності завдання збитків боржнику або кредиторам;
- з урахуванням встановлених обставин, відсутні правові підстави для визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 на підставі частини першої статті42 КУзПБ;
- посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13.03.2018 у справі № 914/881/17, апеляційний суд зауважив, що встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов`язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. Надаючи оцінку рецензії ГО "Всеукраїнська Асоціація Фахівців Оцінки" від 22.06.2020, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цей доказ може бути підставою для відповідальності суб`єкта оціночної діяльності, але не доводить факту, що відчуження спірного майна відбулося за ціною нижчою від ринкової;
- суд встановив, що при укладені договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 у відповідності до статті 37 Закону України "Про іпотеку" та на виконання пункту 7.1.1 договору іпотеки № 339643-ІД1 від 03.10.2014 дотримано порядок визначення вартості іпотечного майна. За таких обставин апелянтом не доведено, що спірний договір суперечить положенням частини першої статті 203 ЦК України та інтересам боржника та інших кредиторів у справі про банкрутство, тому підстави для визнання його недійсним відповідно до приписів статті 215 ЦК України відсутні.
- доводи заявника апеляційної скарги, що ухвала суду першої інстанції взагалі не містить обґрунтувань щодо відмови керуючому реалізацією у задоволенні вимог заявника про віндикацію та визнання права власності, апеляційний суд визнав обґрунтованими. Однак, вказане не свідчать про прийняття судом першої інстанції помилкового рішення в цій частині з таких підстав: (1) ураховуючи, що судом не встановлено підстав для визнання недійсним спірного договору, в матеріалах справи відсутні докази, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) вибуло з володіння власника ( ОСОБА_3 ) поза його волею, відтак не підлягає задоволенню вимога про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 Нежитлових приміщень; (2) оскільки за результатом розгляду заяви керуючого реалізацією майна відмовлено у витребуванні майна, а отже і відсутні підстави для визнання права власності в порядку статті 392 ЦК України за банкрутом;
- висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю свідчить про відсутність підстав для застосування приписів статей 257, 261 ЦК України (позовна давність);
- доводи апелянта щодо необґрунтованого застосування судом першої інстанції положень закону про поруку апеляційна інстанція вважає обґрунтованими, однак, це не призвело до постановлення місцевим господарським судом помилкового рішення, а є підставою для зміни мотивувальної частини рішення (ухвали).
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, керуючий реалізацією майна ФОП Бугаса Д.М. арбітражний керуючий Кошовський С.В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що оскаржувані рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права у вирішенні питання про визнання правочину недійсним та порушенням норм процесуального права, зокрема вимог статей 2, 74, 76, 86, 236 ГПК України.
В якості підстави касаційного оскарження скаржник зазначає про неврахування судами правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права, а саме:
- про застосування частини 5 статті 37 Закону України "Про іпотеку" щодо обов`язкового визнання ціни договору на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 306/2053/16-ц та в постановах Верховного Суду від 09.10.2018 у справі № 910/10123/17, від 29.01.2020 у справі № 607/8488/18, від 15.01.2020 у справі № 199/4062/17;
- стосовно положень Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" щодо рецензування звіту про оцінку як єдиного законодавчо встановлено способу спростування результатів оцінки, викладених у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №826/6706/18;
- про застосування статті 638 ЦК України щодо істотних умов договору, викладені у постанові Верховного Суду від 28.10.2019 у справі №153/1329/16-ц. Скаржник стверджує, хоч у вказаній справі розглянуто правовідносини оренди землі, однак за своєю суттю вони є подібними правовідносинам у цій справі, оскільки мова йде про відсутність у спірних договорах умов, визначених спеціальним законом як істотні для певного виду договору.
На переконання заявника касаційної скарги, судами було використано висновки Верховного Суду щодо правовідносин, що жодним чином не стосуються предмету даного спору, а саме постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 914/881/17.
Крім того, скаржник посилається на порушення судами норм процесуального права, що полягало у наступному:
- керуючим реалізацією Кошовським С.В. було подано клопотання № 99/57 від 09.03.2021 про долучення доказів до матеріалів справи, проте Східним апеляційним господарським судом вказане клопотання розглянуто не було;
- кредитор ОСОБА_4 була позбавлена можливості бути присутньою у засіданнях під час розгляду даної справи у зв`язку із тим, що не була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи; жодних повісток вона не отримувала, у зворотній кореспонденції (повідомленнях про вручення) власного підпису не ставила. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи. У зв`язку зі зміною місця реєстрації, ОСОБА_4 об`єктивно не мала можливості отримувати кореспонденцію, через що, відповідно, була позбавлена можливості подати відзив на апеляційну скаргу. Проте всі аргументи кредитора ОСОБА_4 щодо неналежного повідомлення її як учасника справи про банкрутство № 922/1149/19 були відхилені судом апеляційної інстанції;
- з огляду на вимоги статті 269 ГПК України апеляційний суд, стверджуючи про дійсність договору №1 про внесення змін до договору іпотеки, на який потім посилався у своїх висновках, мав дослідити обставини відповідності його вимогам закону. Для укладання договору №1, який суд вважав укладеним належним чином, і тому - дійсним, було використано той же самий звіт про оцінку ПП "СВ Девелопиент", який визначено відповідною рецензією таким, що не відповідає вимогам закону та не може бути використано;
- суди, не врахувавши презумпцію сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17), визнавши Договір №1 від 21.02.2017 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки укладеним, проігнорувавши наявні правові підстави для визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 на підставі спеціальної норми - частини першої статті 42 КУзПБ, дійшли неправильних висновків, що не відповідають дійсним обставинам справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
АТ "ПроКредит Банк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити скаргу без задоволення з викладених у відзиві підстав, оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
Предметом судового розгляду є заява керуючого реалізацією майна боржника про визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017, витребування з чужого незаконного володіння спірного нерухомого майна та визнання права власності на нього за боржником.
Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Щодо визнання недійсним правочину на підставі спеціальних норм законодавства про банкрутство
Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
У питанні критеріїв застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство щодо визнання недійсними правочинів, а саме статті 20 Закону про банкрутство чи статті 42 КУзПБ, колегія суддів, керуючись положеннями частини четвертої статті 300 ГПК України, враховує правові висновки судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 28.10.2021 у справі №911/1012/13, та зазначає наступне.
Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано КУзПБ, який введено в дію з 21.10.2019, а до введення в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.
Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
Особливості спеціального закону у сфері банкрутства виключають можливість керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання в межах справи про банкрутство правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
На відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство (як стаття 42 КУзПБ, так і стаття 20 Закону про банкрутство (у редакції, чинній з 19.01.2013) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.
Критерієм для застосування норм статті 42 КУзПБ та статті 20 Закону про банкрутство, у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію цього Кодексу, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.
Отже, стаття 42 КУзПБ застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих у справах про банкрутство, провадження у яких відкрито після введення в дію цього Кодексу.
Ураховуючи наведену у постанові Верховного Суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 правову позицію, а також те, що спірний договір укладено 21.02.2017, а провадження у цій справі про банкрутство ФОП Бугаса Д.М. відкрито ухвалою суду від 06.05.2019, тобто до введення в дію КУзПБ (21.10.2019), суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірних висновків про відсутність правових підстав для застосування при розгляді заяви керуючого реалізацією майна боржника про визнання недійсним правочину положень статті 42 КУзПБ.
З огляду на зазначене, Верховний Суд визнає необґрунтованими усі доводи касаційної скарги в частині того, що суди попередніх інстанцій проігнорували наявні правові підстави для визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.02.2017 на підставі спеціальної норми - частини першої статті 42 КУзПБ.
Поряд з наведеним, розглядаючи спірну ситуацію через призму положень статті 20 Закону про банкрутство, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд констатує, що спірний договір укладено 21.02.2017, тобто поза межами річного "підозрілого періоду" (у розумінні статті 20 вказаного Закону) до порушення справи про банкрутство ФОП Бугаса Д.М. (06.05.2019), а тому у судів попередніх інстанцій не було обов`язку згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") застосувати для вирішення спору приписи статті 20 Закону про банкрутство.
Колегія суддів враховує, хоч судами першої та апеляційної інстанції було помилково надано оцінку наявності правових підстав для визнання недійсним спірного договору в порядку частини першої статті 42 КУзПБ, однак це не вплинуло на висновки судів щодо правомірності цього правочину та не призвело до неправильного вирішення спору, оскільки спеціальні норми законодавства про банкрутство застосовано не було.