Постанова
Іменем України
11 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 369/14226/18
провадження № 61-14432 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,
Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - адвокат Захаров Олексій Володимирович,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,
треті особи: акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Київоблгаз", Державна архітектурно-будівельна інспекція України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Захарова Олексія Володимировича, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року
у складі судді Пінкевич Н. С. та постанову Київського апеляційного суду
від 14 червня 2021 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І.,
Сержанюка А. С., Суханової Є. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, треті особи: акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Київоблгаз", Державна архітектурно-будівельна інспекція України, про знесення самочинного будівництва.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0,1201 га, кадастровий номер 3222410300:01:024:5005, на якій він розташований. Указаний будинок газифіковано.
ОСОБА_2 зайнято земельну ділянку, площею 0,0393 га, кадастровий номер 3222410300:01:024:0118, із цільовим призначенням
для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану по АДРЕСА_1, та зведено на ній капітальну, поєднану із землею залізобетонним фундаментом, будівлю невстановленого призначення з газобетонного блоку, накриту дахом, розмірами в плані по зовнішньому контуру 8Х10,6 м.
Червоні лінії по АДРЕСА_1 складають 20 м від осі вулиці, тоді як земельна ділянка відповідача майже повністю перебуває у межах червоних ліній, у яких заборонено будувати, що підтверджується листом державного підприємства "Український державний науково-дослідний інститут проєктування міст "Діпромісто" імені Ю. М. Білоконя від 02 жовтня
2018 року № 3-23-18.
Вважала, що зведені ОСОБА_2 паркан і будівля розміром 8Х10,6 м
у розумінні статті 376 ЦК України є самочинним будівництвом, оскільки зведені ним на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети,
не відповідають будівельним нормам, порушують її права на користування землями загального користування та унеможливлюють виїзд із належної
їй ділянки. Крім того, будівельні роботи були розпочаті без отримання будівельного паспорту та документа на початок виконання будівельних робіт, зокрема, фундамент й огороджувальні конструкції цієї будівлі розташовано на відстані від межі належної їй земельної ділянки - 0,56 м.
Для з`ясування обставин будівництва спірної будівлі вона неодноразово зверталася до відділу містобудування і архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації та Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області, які у своїх відповідях повідомляли про незаконність будівництва вказаної будівлі по
АДРЕСА_1 .
Зазначала, що самочинне будівництво перешкоджає їй повноцінно користуватися належною їй земельною ділянкою за цільовим призначенням, оскільки вона вимушена відсувати будівлі, що проєктуються, вглиб своєї території з метою дотримання протипожежних норм, а також зумовлює відведення атмосферних опадів із спірної будівлі відповідача
на належну їй земельну ділянку, затіняють її. Каналізаційна споруда розташована за межами зайнятої ним земельної ділянки та ближче допустимої відстані до її колодязя, є джерелом забруднення й створює несприятливий вологісний режим для функціонування газопроводу.
При цьому розподільчий підземний газопровід низького тиску ДУ76СТ проходить по АДРЕСА_1, у тому числі й по території земельної ділянки ОСОБА_2, що свідчить про порушення останнім охоронної зони газопроводу. Від зведених відповідачем конструкцій створюється надлишковий тиск на обладнання газопроводу, що може призвести до його руйнування та розгерметизації, й несе загрозу для неї.
Вважала неможливим здійснення відповідної перебудови без знесення самочинного будівництва.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ОСОБА_2 знести за його рахунок самочинно збудоване нерухоме майно, а саме паркан та будівлю невстановленого призначення розмірами
в плані 8Х10,6 м, розташовані на земельній ділянці по
АДРЕСА_1, кадастровий номер 3222410300:01:024:0118.
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 грудня 2019 року у складі судді Пінкевич Н. С. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 знести за його рахунок самочинно збудоване нерухоме майно: будівлю розмірами 8Х10,6 м, розташовану на земельній ділянці з кадастровим номером 3222410300:01:024:0118, за адресою:
АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 18 вересня 2020 року (провадження № 2-п/369/76/20) заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 грудня 2019 року задоволено. Скасовано заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 грудня 2019 року. Призначено підготовче засідання.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 18 вересня 2020 року (провадження № 6/369/343/20) у задоволенні заяви Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції
(м. Київ) про зміну способу та порядку виконання заочного рішення районного суду від 09 грудня 2019 року у цій справі відмовлено.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 20 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1
не довела належними та допустимими доказами факт порушення відповідачем її прав.
ОСОБА_2 зареєстрував право власності на житловий будинок
по АДРЕСА_1, який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222410300:01:024:0118. Доказів того, що право власності зареєстровано з порушенням норм чинного законодавства, позивачка
не надала і матеріали справи їх не містять.
Ураховуючи недоведеність самого факту порушення відповідачем прав позивачки, а також те, що чинним законодавством не передбачено знесення об`єкту будівництва, на яке зареєстровано право власності, з підстав його самочинного будівництва, районний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Судом ураховано відповідну судову практику Верховного Суду у подібних справах.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Захарова О. В., залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи
та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. ОСОБА_1
не довела наявності обставин, передбачених статтею 376 ЦК України,
для знесення самочинного будівництва, а також не надала доказів,
які б підтверджували факт порушення відповідачем її прав.
Відповідач набув у власність земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомості, щодо якого заявлено позов про знесення, на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2007 року, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель
і споруд. Декларація про готовність об`єкта до експлуатації серії
КС 141183250815 на спірний об`єкт (житловий будинок відповідача) була видана на підставі повідомлення про початок будівельних робіт
від 24 вересня 2018 року серії КС 061182740825, зареєстрована та є чинною. 18 грудня 2018 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності
на житловий будинок
АДРЕСА_1, який знаходиться
на земельній ділянці з кадастровим номером 3222410300:01:024:0118,
що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав
на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 січня 2019 року, індексний номер 152788276.
Крім того, матеріали справи не містять доказів, що відповідні органи Держгеокадастру надавали вказівки відповідачу щодо нецільового використання належною йому на праві власності земельною ділянкою,
як і доказів того, що право власності відповідача зареєстровано
з порушенням вимог законодавства, й що об`єкт нерухомості (житловий будинок) збудовано з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Захаров О. В., посилаючись
на неправильне застосування судами попередніх інстанцій
норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2021 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Захарова О. В., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено представнику ОСОБА_1 - адвокату Захарову О. В., строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 20 жовтня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду
від 14 червня 2021 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 369/14226/18 із Києво-Святошинського районного суду Київської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву
на касаційну скаргу.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Захарова О. В., мотивована тим, що судами не враховано правові висновки Верховного Суду у подібних справах, зокрема, щодо реєстрації права власності
на самочинно збудовану будівлю, порушення будівельних норм та інтересів осіб у разі розміщення будівель у межах червоних ліній та зони газопроводу.
Судами не було досліджено та надано належної правової оцінки наявним
у матеріалах справи доказам, що у свою чергу призвело до неправильного вирішення справи по суті та є наслідком порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтованості судового рішення.
Самочинний характер будівництва сам по собі свідчить про те, що право власності відповідача було зареєстровано незаконно, оскільки особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна,
не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). Державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва не змінює статусу цього об`єкта як самочинно збудованого.
Заявник посилається також на те, що ОСОБА_2 не видавались відповідними органами документи, які дають право на виконання будівельних робіт. Отже, будівля невстановленого призначення, розміром 8Х10,6 м, зведена відповідачем без належних документів, які дають право виконувати будівельні роботи у розумінні статті 376 ЦК України.
У суді першої інстанції позивач заявляв клопотання про витребування
та огляд у судовому засіданні оригіналів будівельного паспорту забудови земельної ділянки відповідача, й повідомлень, а також про відкладення розгляду справи, проте суд їх відхилив.
Посилається на висновок будівельно-технічної експертизи від 05 червня 2019 року № 15/05-2019, проведеного судовим експертом Галієвою О. М., згідно з яким технічна можливість перебудови самочинно зведеної будівлі
з розмірами в плані 8Х10,6 м по АДРЕСА_1, на земельній ділянці
з кадастровим номером 3222410300:01:024:0118, у відповідності до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва відсутня, якому суди не надали оцінку.
Суд апеляційної інстанції жодним чином не відреагував на доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а також безпідставно відмовив у прийнятті нових доказів, про що заявлялося відповідне клопотання.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Захарова О. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
За змістом статті 331 ЦК України право власності на нову річ,
яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше
не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає
з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво об`єкта на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, не може набути право власності
на нього в порядку статті 331 ЦК України.
Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами
або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм
і правил.
Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.
Саме такий правовий висновок, викладений Верховним Судом України
у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, а також Верховним Судом у постановах: від 18 лютого 2019 року у справі
№ 308/5988/17-ц, провадження № 61-39346св18, від 20 березня 2019 року
у справі № 202/3520/16-ц, провадження № 61-16770св18.
У пункті 55 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, провадження № 14-445цс19, Велика Палата Верховного Суду зазначила,
що зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (див. постанову від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, провадження № 12-115гс19 (пункти 6.31-6.33)).
Водночас, у справі, яка переглядається, судами встановлено, що земельна ділянка, площею 0,0393 га, кадастровий номер 3222410300:01:024:0118,
на якій ОСОБА_2 споруджено житловий будинок
АДРЕСА_1, відведена в установленому законом порядку саме для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності
від 06 вересня 2018 року, індексний номер 136819718 (а. с. 198-199, т. 1).
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 20 червня 2018 року № НВ-0001710902018 технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право
на земельну ділянку, у тому числі при поділі чи об`єднанні земельних ділянок, здійснена 02 лютого 2012 року державним підприємством "Інститут землеустрою", державна реєстрація земельної ділянки проведена
23 вересня 2015 року (а. с. 195-197, т. 1).
Розділ IV Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" регулює питання забудови територій, у тому числі роз`яснює порядок отримання відповідних документів, що надають право на виконання будівельних робіт.
Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (суття 90 ЗК України). Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством, а також після здійснення нею дій, передбачених статями 26-32 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Разом із цим, державний контроль за цільовим використанням земельних ділянок здійснюють відповідні органи Держгеокадастру, які в рамках своїх повноважень можуть встановлювати факти порушення земельного законодавства, давати обов`язкові для виконання вказівки, у тому числі щодо нецільового використання земельних ділянок.
Вказівок стосовно нецільового використання ОСОБА_2 належною йому земельною ділянкою, як і відомостей про обмеження у її використанні матеріали справи не містять.
Забудова земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорту забудови земельної ділянки. Проєктування на підставі будівельного паспорту здійснюється без отримання містобудівних умов
та обмежень. Для об`єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проєкту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника (стаття 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
Відповідно до частини дев`ятої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою, серед іншого, для оформлення права власності на нього.
При цьому зареєструвавши декларацію, органи державної архітектурно-будівельної інспекції в силу покладених на них законом обов`язків мали перевірити, як сам об`єкт нерухомого майна, який вводився в експлуатацію, так і підстави такого введення, а також відомості, зазначені в самій декларації про готовність об`єкта до експлуатації.
21 листопада 2018 року Департаментом Державної архітектурної будівельної інспекції у Київській області зареєстрована декларація серії
КС 141183250815 про готовність об`єкта до експлуатації, а саме - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 3222410300:01:024:0118. Повідомлення про початок виконання будівельних робіт видано 24 вересня 2018 року серії КС 061182740825 на об`єкт будівництва, розташованого
за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 56-57, 147-148, т. 2).
Зазначена декларація зареєстрована та є чинною. Доказів на спростування наведеного позивачкою не надано.
Ураховуючи викладене, а також те, що житловий будинок АДРЕСА_2, загальною площею 125,7 кв. м розташований на земельній ділянці,
що належить на праві власності ОСОБА_2, відведеній
у встановленому законом порядку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, побудований останнім відповідно до чинних будівельних норм, що підтверджується веденням його в експлуатацію, отриманням технічного паспорту та реєстрацією права власності на цей будинок за ним, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок не є об`єктом самочинного будівництва. Тому відповідні твердження позивача в цій частині є необґрунтованими.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України
"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав
на нерухоме майно.
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним
із юридичних фактів у юридичному складі, що є необхідним для підтвердження права власності, і самостійного значення для виникнення права власності немає, оскільки визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
18 грудня 2018 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності
на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2, розташований на земельній ділянці, кадастровий номер 3222410300:01:024:0118, та належить йому
на праві приватної власності, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 січня 2019 року, індексний номер 152788276 (а. с. 200-210, т. 1).
Матеріали справи не містяться належних й достатніх доказів того, що право власності відповідача зареєстровано з порушенням вимог законодавства.
При цьому перевіряючи законність набуття відповідачем права власності
на об`єкт нерухомого майна судами правильно враховано й те, що право власності на нерухоме майно може бути визнане за особою лише за умови, що таке будівництво не є самочинним у розумінні статті 376 ЦК України
та статті 38 Закону України "Про містобудівну діяльність".
Позивачка не оспорювала у порядку, передбаченому законом, право власності відповідача на житловий будинок, а зносити житловий будинок, який вже зареєстровано як власність, за вимогами про самочинне будівництво є неможливим.
З урахуванням змісту частини сьомої статті 376 ЦК України у поєднанні
з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за вимогами про знесення самочинного будівництва можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.
Тобто приватні особи можуть заявляти вимоги про знесення самочинного будівництва за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою (стаття 391 ЦК України), що узгоджується
із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1721цс16.
Хоча позивачка й неодноразово зверталася до відповідних органів щодо обставин будівництва відповідачем, які у своїх відповідях повідомляли про незаконність такого будівництва, однак остання не надала доказів
на підтвердження того, що такі дії відповідача порушують її право власності чи користування.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12,
81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що об`єкт нерухомості (житловий будинок АДРЕСА_2 ) побудований ОСОБА_2 на земельній ділянці належній йому на праві приватної власності, відведеній
в установленому законом порядку, право власності на який правомірно зареєстровано за останнім, а також, урахувавши недоведеність порушення прав позивачки, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Позивачка не довела належними й допустимими доказами,
що будівництвом спірного будинку порушено її права, як власника сусідньої земельної ділянки, зокрема, що таке будівництво перешкоджає
їй у користуванні як землями загального користування, так і її земельною ділянкою, зумовлює відведення атмосферних опадів та затіняють її.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та зауважує, що саме по собі посилання на недотримання відповідачем законодавства у сфері містобудівної діяльності, без доведення факту порушення, невизнання, оспорювання прав, свобод чи законних інтересів позивача, при вирішенні спору не є підставою для задоволення позовних вимог.
Позивачка у цій справі порушення своїх прав не довела.
Судами попередніх інстанцій правильно враховано та застосовано норми матеріального права, зокрема: ЗК України, ЦК України, закони України:
"Про основи містобудування", "Про регулювання містобудівної діяльності", "Про державний контроль за використанням та охороною земель"
та Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня
2011 року № 461, а також роз`яснення, надані судам у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 "Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)".
Ураховуючи викладене, колегія суддів уважає, що висновок судів про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 за недоведеністю відповідає обставинам справи, які встановлено відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджується з нормами матеріального права, які судом застосовані правильно.
Посилання заявника касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, у частині необґрунтованої відмови у задоволенні клопотань про витребування та огляд доказів,
а також відкладення розгляду справи є безпідставними та спростовуються матеріалами справи (а. с. 88, 92, 117, 200-202, т. 2).
При цьому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення
з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги щодо неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду, оскільки у наведених заявником справах та у справі, яка переглядається, судами встановлено різні фактичні обставини, доказування вимог і застосовані до них норми права.
Із урахуванням того, що доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, є в цілому ідентичними доводам, викладеним у позовній заяві
та апеляційній скарзі, їм уже надана належна оцінка судами попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, урахувавши при цьому усталену практику Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"; § 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Крім того, такі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів,
й переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України
не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Колегія суддів уважає, що судами попередніх інстанцій всебічно, повно
та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,
так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення
є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення
та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи
(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують,
на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.