Постанова
Іменем України
11 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 149/2479/20
провадження № 61-14123 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,
Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області у складі судді
Павлюк О. О. від 03 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Стадника І. М., Якименко М. М.
від 21 липня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.
В обґрунтування позову зазначала, що з 14 лютого 2007 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року у справі
№ 149/3067/18 розірвано. Від шлюбу мають двох дітей, 2007 та 2010 року народження.
Позивачка, зазначала, що до 2012 року вони проживали спільно з її батьками, які мали у власності нежитлові будівлі та споруди, земельну ділянку, де здійснювали підприємницьку діяльність. Вони також почали допомагати її батьку у підприємницькій діяльності, проте у вересні 2012 року у неї було виявлено пухлину, надалі проведено операцію та призначено курс хіміотерапії, лікування проходило важко, хвороба прогресувала, почалася депресія, з`явився пригнічений стан, організм був виснажений, а після смерті батька у березні 2015 року відповідач почав демонструвати, що може замінити батька в підприємницькій діяльності, був уважний до неї та до дітей, почав проявляти активність щодо оформлення спадщини лише на неї, без урахування частки матері, для чого самостійно збирав документи і в
грудні 2015 року все майно, що входило до складу спадщини, за згодою матері вона переоформила на себе.
Вказувала, що у 2016 році ОСОБА_2 почав стверджувати, що на роботі йому важко вести справи, оскільки він не є власником бізнесу, це не дозволяє йому швидко вирішувати поточні питання, у нього немає гарантій, що ця справа залишиться йому, тому в листопаді 2016 року після сварки відповідач зібрав речі та пішов, зазначивши, що потрібні гарантії, або йому переписують половину майна, або він покидає її хвору, з двома дітьми.
Зазначала, що 01 серпня 2017 року вона придбала квартиру
АДРЕСА_1 за кошти батьків, відповідач ніякого майнового відношення до набуття квартири
не мав, тільки надав згоду на покупку, так як вони формально перебували
у шлюбі, але з листопада 2016 року їх спільне подружнє життя припинилося, вони проживали окремо, її намагання повернути відповідача в сім`ю не було успішним. При цьому вказувала, що факт припинення шлюбних відносин
у листопаді 2016 року підтверджується рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року про розірвання шлюбу.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру
АДРЕСА_1 зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області
від 03 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що позивач не довела факту придбання спірної квартири після фактичного припинення шлюбно-сімейних відносин з відповідачем, але за час зареєстрованого шлюбу, за її особисті кошти, тобто матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя не спростувала, що є її процесуальним обов`язком. При цьому, суди вказали, що рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року про розірвання шлюбу не може бути преюдиційним, так як посилання в описовій частині рішення на те, що сторони проживають окремо протягом останніх трьох років судом цей факт не перевірявся, конкретної дати фактичного припинення судом не встановлено. Це була описова частина рішення суду зі слів сторін, а не мотивувальна частина рішення суду.
Суди вказали, що під час оформлення договору купівлі-продажу спірної квартири позивач отримала згоду відповідача на купівлю спірної квартири і даний факт сторонами не заперечувався, а надані відповідачем довідки податкових декларацій підтверджують фінансову можливість для придбання спірної квартири за рахунок коштів, якими володіли сторони, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі. При цьому, з показань свідків ними проводилися ремонтні роботи в спірній квартирі, а відповідач забезпечував їхню роботу, розраховувався з ними. Також зазначили, що відповідач, проживаючи окремо від позивача, продовжував утримувати її дітей, купувати продукти харчування, речі тощо.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання позивача про те,
що сторони проживають окремо протягом останніх трьох років, тому фактично шлюбні відносини припинені, не є підставою для задоволення позову, оскільки в матеріалах справи містяться договори дарування частки нерухомого майна та земельної ділянки від 19 вересня 2017 року, які укладені між сторонами уже після придбання спірної квартири 01 серпня 2017 року. При цьому, вказав, що між сторонами не було встановлено режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України, а тому щодо спірного майна не виникли правові наслідки встановлення режиму окремого проживання, передбачені статтею 120 СК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області
від 03 червня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду
від 21 липня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 149/2479/20 з Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди невірно встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не застосували до спірних правовідносин частину шосту статті 57 СК України.
Вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 20 червня 2018 року у справі № 263/240/16; від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17; від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17;
від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18; від 21 квітня 2021 року у справі № 200/10339/13; від 22 квітня 2021 року у справі № 447/1958/15; від 21 липня 2021 року у справі № 386/917/19.
Зазначає, що cуди помилково не взяли до уваги рішення районного суду
від 09 січня 2019 року у справі № 149/3067/18 про розірвання шлюбу та доводи позовної заяви ОСОБА_2 від 20 листопада 2018 року, які були встановлені у судовому рішенні, а саме про припинення подружніх відносин та припинення ведення спільного господарства з листопада 2016 року.
При цьому, зазначає, що в судовому засіданні було встановлено, що
ОСОБА_2 проживав у фактичних відносинах з іншою жінкою, в яких є спільна дитина, 2016 року народження, тому суди повинні були в даному спорі застосувати частину шосту статті 57 СК України.
Також, зазначає, що суди упереджено дослідили докази набуття спірної квартири, так як врахували податкові декларації її та відповідача в сукупності, хоча з документів вбачається, що її особистий майновий стан був достатнім для придбання спірної квартири самостійно в період припинення шлюбних відносин.
Крім того, стверджує, що суди вийшли за межі заявлених позовних вимог щодо прийняття в основу судових рішень участі відповідача в ремонтних роботах у спірній квартирі, показань свідків, оскільки справа розглядається про визнання майна особистою приватною власністю, а не стягнення коштів за ремонт квартири, врахування судом договорів дарування після придбання спірної квартири, так як ці обставини були зумовлені тяжкою ситуацією в сім`ї і на даний час вказані договори оспорюються в суді (справа №149/1962/20).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_2 на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірна квартира була придбана ним з позивачем за спільні кошти під час перебування у зареєстрованому шлюбі, так як у них є дві неповнолітні дитини, за якими доглядала позивач, вони продовжували вести спільне господарство та піклуватися про дітей. Під час придбання квартири він у нотаріуса підписував відповідну заяву, якою дав згоду своїй дружині на придбання квартири, оскільки кошти на її придбання були спільними, а після придбання квартири він за власні кошти зробив у цій квартирі ремонт, обставив меблями та побутовою технікою, що підтвердили свідки.
Також зазначає, що 19 вересня 2019 року позивач подарувала йому частину нежитлових приміщень та прилеглу до них земельну ділянку, що знаходяться у АДРЕСА_2, тому цей факт підтверджує їхні нормальні відносини після розлучення та те, що між ними існували взаємні права та обов`язки.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами постанов Верховного Суду є безпідставним, так як судові рішення були ухвалені за інших фактичних обставин у справах та правовідносини не є подібними.
Крім того, вказує, що посилання в касаційній скарзі на судове рішення про розірвання шлюбу, як на преюдиційне рішення, є безпідставним, так як суд
у справі про розірвання шлюбу не перевіряв часу припинення сторонами спільного проживання та докази щодо цього не досліджував.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 03 червня 2021 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 21 липня 2021 року ОСОБА_1 посилається на те, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім цього, вказує, що судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.