Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
місто Київ
справа № 754/12394/19
провадження № 61-4676св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у серпні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпорядження належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він та ОСОБА_2 12 березня 2018 року уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Договір укладено з відкладальною умовою, за змістом якої перехід права власності на квартиру від продавця до покупця пов`язувався з моментом повного розрахунку, який мав бути здійснений до 30 серпня 2018 року.
Рішенням від 13 серпня 2018 року у справі № 754/1564/19 Деснянський районний суд міста Києва розірвав договір купівлі-продажу, укладений між сторонами.
Відповідач добровільно належну позивачу квартиру не звільняє та не виселяється з неї, чим порушує право власності позивача.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відзив на позовну заяву не надходив.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням від 07 вересня 2020 року Деснянський районний суд міста Києва позов ОСОБА_1 задовольнив. Суд усунув ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із зазначеної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 у встановлений строк не здійснила повний розрахунок з позивачем, не набула права власності на квартиру, не є членом його сім`ї, а тому проживає у квартирі без законних підстав.
Ухвалою від 30 листопада 2020 року Деснянський районний суд міста Києва залишив без задоволення заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року.
Постановою від 25 лютого 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року - без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що виселення відповідача зі спірної квартири відповідає принципу пропорційності, таке виселення переслідує легітимну мету, зазначену у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), - захист права власності на спірну квартиру позивача, який тривалий час не може користуватися нею через неправомірні дії відповідача.
Посилання ОСОБА_2 на ту обставину, що квартира нею придбана за рахунок кредитних коштів та має статус іпотечного майна, апеляційний суд визнав безпідставними. За висновками суду квартира втратила статус предмета іпотеки з моменту як Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") як власник майна згідно з договором купівлі-продажу відчужив квартиру ОСОБА_1
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 22 березня 2021 року звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник обґрунтовує касаційну скаргу неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження наведених судових рішень ОСОБА_2 визначила, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) зазначено, що повноваження власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Статтю 109 Житлового кодексу Української РСР викладено з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
У постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) Верховний Суд сформулював висновок, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
У постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 Житлового кодексу Української РСР).
Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 3 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Заявник наголошувала, що спірна квартира придбана частково за кредитні кошти, а тому вважати квартиру придбаною за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, відповідно, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення заявник не підлягає.
На обґрунтування таких доводів ОСОБА_2 посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) та від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18).
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, а ухвалою від 13 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12 березня 2018 року уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Договір купівлі-продажу укладено з відкладальною умовою: перехід права власності на продану квартиру від продавця до покупця пов`язувався з моментом повного розрахунку, який покупець мала здійснити з продавцем до 30 серпня 2018 року.
На момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій право власності на квартиру залишалося зареєстрованим за продавцем ОСОБА_3, який не надав покупцю ОСОБА_2 заяви про повний розрахунок. Така заява продавцем покупцю не надана, оскільки покупець в обумовлений сторонами строк не здійснила розрахунок та не сплатила встановлену договором ціну повністю.
ОСОБА_2 22 липня 2019 року отримала повідомлення від позивача про відмову у прийнятті виконання за договором купівлі-продажу від 12 березня 2018 року.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 13 серпня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року та постановою Верховного Суду від 28 січня 2020 року, розірвано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 12 березня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 добровільно належну позивачу квартиру не звільняє та не виселяється з неї.
Суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням від 29 травня 2012 року у справі № 2603/125/12 Деснянський районний суд міста Києва стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 015 612, 61 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 219, 00 грн.
Під час виконання зазначеного судового рішення іпотекодержатель виявив бажання придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом зарахування своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.
Згідно зі свідоцтвом від 05 лютого 2014 року право власності на майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровано за ПАТ "Дельта Банк".
ПАТ "Дельта банк" як власник майна відповідно до договору купівлі-продажу від 20 вересня 2017 року продав цю квартиру ОСОБА_1 .
Оцінка аргументів касаційної скарги
Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував вимоги про усунення перешкод у реалізації права власності та виселення ОСОБА_2 тими обставинами, що укладений між ними договір купівлі-продажу квартири розірваний, відповідач не набула права власності на квартиру, а тому підлягає виселенню з неї.
Такі обставини підтвердилися під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Водночас, вирішуючи питання про виселення ОСОБА_2 із спірної квартири, суди мали з`ясувати питання, чи є (була) ця квартира предметом іпотеки та чи придбана вона була за рахунок кредитних чи особистих коштів відповідача, врахувавши заперечення ОСОБА_2 проти позову, викладені у заяві про перегляд заочного рішення у цій справі та в апеляційній скарзі.
За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, є видом забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.
У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.
Частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
За встановлених фактичних обставин справи квартира, яка була предметом іпотеки, у подальшому відчужувалась неодноразово. Зокрема, банк набув у власність спірну квартиру, у подальшому продав її ОСОБА_1, який уклав з ОСОБА_2 (яка була іпотекодавцем цієї квартири) договір купівлі-продажу з відкладальною умовою. Останній договір купівлі-продажу був розірваний у зв`язку з невиконанням його умов покупцем ОСОБА_2 . Тож позивач є власником спірної квартири на підставі договору, укладеного ним з іпотекодержателем після звернення останнім стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно, наведені обставини не спростовують факту, що квартира, яка набута у власність банком та надалі відчужена ним ОСОБА_1, була предметом іпотеки. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що з моменту набуття ПАТ "Дельта Банк" права власності на квартиру вона втратила статус предмета іпотеки, а отже, до іпотекодавця не застосовуються гарантії, закріплені у статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР.
Верховний Суд дійшов переконання, що на відносини між новим власником предмета іпотеки та іпотекодателем цього нерухомого майна поширюються законодавчі правила про іпотеку та положення відповідного іпотечного договору, зокрема й правила щодо гарантій заборони виселення громадян з такого житла без надання іншого.
У зв`язку з наведеним суди першої та апеляційної інстанцій мали дослідити питання поширення на ОСОБА_2 гарантій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР щодо заборони виселення без надання іншого житла у разі, якщо воно було придбано не за рахунок кредитних коштів.
Звернення ОСОБА_1 з позовом про виселення ОСОБА_2 ґрунтується на зверненні банком стягнення на предмет іпотеки, яким ОСОБА_2 забезпечувала виконання зобов`язань за кредитним договором, а тому подальше його відчуження банком після набуття у власність не спростовує тих обставин, що зазначена квартира була предметом іпотеки, а тому до іпотекодавця застосовуються положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР під час виселення у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки.
Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Належним правилом, яке встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є положення статті 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.
Отже, частиною другою статті 109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР.
Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло зазначається в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР).
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що квартира придбана ОСОБА_2 частково за кредитні кошти, про що свідчать матеріали справи, а отже, виселення відповідача можливе лише з одночасним наданням їй іншого житла, про яке має бути зазначено у рішенні суду про виселення.