Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 501/1537/18
провадження № 61-15206св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,Ткачука О. С. (суддя-доповідач),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Порто-Франко" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Красюка Ігоря Івановича, третя особа - Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації та реєстрацію права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 жовтня 2012 року звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним 02 березня 2011 року між Публічним акціонерним товариством Акціонерним банком "Порто-Франко" (далі - ПАТ "Порто-Франко") та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1, зокрема на будівлю магазину-перукарні, розташовану на АДРЕСА_1, шляхом продажу на публічних торгах з метою задоволення вимог ПАТ "Порто-Франко" за кредитним договором № 85/1-11 від 02 березня 2011 року в сумі 4 818 681,19 грн та стягнено з ФОП ОСОБА_1 на користь ПАТ "Порто-Франко" витрати зі сплати судового збору у сумі 3 219,00 грн.
25 червня 2015 року ПАТ "Порто-Франко" набув право власності на предмет іпотеки на підставі свідоцтва приватного нотаріуса Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області від 25 червня 2015 року. Свідоцтво видане на підставі акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 07 листопада 2014 року.
26 листопада 2015 року ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області зазначене вище заочне рішення було скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 08 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, провадження у справі закрито на підставі частини першої статті 205 ЦПК України та відповідно до вимог частини другої статті 380 ЦПК України зобов`язано ПАТ "Порто-Франко" повернути ФОП ОСОБА_1 безпідставно стягнуте з неї майно за скасованим рішенням суду.
14 червня 2017 року між ПАТ "Порто - Франко" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Красюком І. І. та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі - продажу зазначеної вище будівлі магазину-перукарні.
Ураховуючи викладене та посилаючись на те, що ПАТ "Порто - Франко" не мав права відчужувати належне ФОП ОСОБА_1 майно, позивач просила: витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 будівлю магазину-перукарні, загальною площею 469,1 кв. м, що розташована за адресою:
АДРЕСА_1 ; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав № 35672900 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на вказану будівлю магазину-перукарні, що здійснена 14 червня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А.; зареєструвати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на цю будівлю магазину-перукарні за ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 будівлю магазину-перукарні, загальною площею 469,1 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав № 35672900 про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на вказану будівлю магазину-перукарні; зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на вказану будівлю магазину-перукарні за ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірне майно вибуло із володіння позивача на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасовано, отже, є таким, що вибуло з володіння поза його волею. Таким чином, суд дійшов висновку про можливість витребування майна від відповідача.
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 09 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна, тому у нього це майно не може бути витребувано на підставі статті 388 ЦК України. При цьому апеляційний суд вказав, що в діях позивача наявна воля на маніпуляцію зі спірним майном для уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заявник посилається на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
У грудні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому послався на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду, зокрема вказав, що він є добросовісним набувачем спірного майна, тому положення статті 388 ЦК України щодо витребування у нього майна не можуть бути застосовані. Просив залишити постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року справу призначено до розгляду у складі п`яти суддів.
Обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 жовтня 2012 року у справі за позовом ПАТ "Порто-Франко" до ФОП ОСОБА_1 звернено стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним 02 березня 2011 року між ПАТ "Порто-Франко" та ФОП ОСОБА_1, зокрема на будівлю магазину-перукарні, розташовану на АДРЕСА_1, шляхом продажу на публічних торгах з метою задоволення вимог ПАТ "Порто-Франко" за кредитним договором від 02 березня 2011 року № 85/1-11 в сумі 4 818 681,19 грн та стягнено з ФОП ОСОБА_1 на користь ПАТ "Порто-Франко" витрати зі сплати судового збору у сумі 3 219,00 грн.
25 червня 2015 року ПАТ "Порто-Франко" на підставі цього рішення суду набув право власності на предмет іпотеки.
26 листопада 2015 року ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області зазначене вище заочне рішення було скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.
Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 18 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 08 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, провадження у справі закрито на підставі частини першої статті 205 ЦПК України та відповідно до вимог частини другої статті 380 ЦПК України зобов`язано ПАТ "Порто-Франко" повернути ФОП ОСОБА_1 безпідставно стягнене з неї майно за скасованим рішенням суду.
14 червня 2017 року ПАТ "Порто-Франко" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Красюком І. І. продав ОСОБА_2 зазначену вище будівлю магазину-перукарні, про що між ними було укладено договір купівлі-продажу.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положеннями пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).
За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Наведена правова позиція неодноразово викладалася Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18) та у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Спірне майно вибуло із володіння ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 09 жовтня 2012 року, яке в подальшому було скасовано. Тобто майно вибуло із власності ОСОБА_1 поза її волею, що передбачає застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України.
Слід наголосити, що на момент продажу предмета іпотеки рішення про звернення стягнення вже було скасовано, отже, у ПАТ "Порто-Франко" не було достатніх правових підстав для відчуження цього майна.
Таким чином, суд першої інстанції на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1 в частині витребування майна від ОСОБА_2 .
Натомість апеляційний суд у порушення статей 376 та 382 ЦПК України в своєму рішенні не навів обставин, котрі свідчили б про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи чи про недоведеність таких обставин. Апеляційний суд не обґрунтував свої висновки тими нормами права, які регулюють спірні правовідносини, а послався на загальні декларації норм міжнародного права, витлумачивши їх неправильно. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 388 ЦК України у разі відчуження майна за рішенням, яке в подальшому було скасовано.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що постанова апеляційного суду в частині відмови у позові щодо витребування майна на користь позивача підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в цій частині в силі.
Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.
У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Отже, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України).
Тобто фізична особа, яка є власником нерухомого майна, має право використовувати його у тому числі й для здійснення підприємницької діяльності. Разом з тим статус суб`єкта підприємницької діяльності не нівелює право особи на розпорядження майном як фізичною особою.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 (провадження № 14-17цс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц (провадження № 14-150цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17 (провадження № 12-43гс19) та від 03 липня 2019 року у справі № 486/836/18 (провадження № 14-271цс19).
Отже, суб`єктом права власності виступає саме фізична особа, а не підприємець, тому суд першої інстанції правильно задовольнив вимогу про повернення майна ОСОБА_1 .