Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 755/18750/20
провадження № 61-19951св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року в складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Савченко С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення, стягнення неустойки та моральної шкоди.
В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що 17 серпня 2017 року між його донькою ОСОБА_3 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) було укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1, строком на один рік. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після оформлення спадщини після смерті дочки до нього перейшло право власності на вказану квартиру. Він, як новий власник квартири та орендодавець за договором оренди, неодноразово звертався до відповідача з повідомленням про необхідність укладення нового договору оренди з коригуванням ціни оренди відповідно до змін на ринку нерухомості або звільнення квартири. Відповідач систематично ігнорував його звернення, двері не відчиняв. На даний час відповідач продовжує ухилятися від укладення нового договору, жодних підстав для проживання в квартирі немає.
Ураховуючи наведене, позивач просив зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ним квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення, стягнути з ОСОБА_2 на його користь неустойку в розмірі 648 000,00 грн, втрачену вигоду в розмірі 48 000,00 грн, моральну шкоду в розмірі 1,00 грн та судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 648 000,00 грн неустойки. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов у частині усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення та стягнення неустойки, суд першої інстанції виходив із того, що строк дії договору оренди квартири АДРЕСА_1 закінчився 17 серпня 2018 року та відповідно до пункту 2.3 договору не був продовжений, проте відповідач добровільно не звільняє приміщення, чим порушує права позивача як власника квартири. Враховуючи, що з моменту закінчення строку дії договору по день звернення до суду з цим позовом пройшло 27 місяців, то відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наведене є підставою для стягнення неустойки у подвійному розмірі орендної плати.
Щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення упущеної вигоди, суд виходив із факту спричинення позивачу збитків, необґрунтованості їх розміру, недоведеності безпосереднього причинного зв`язку між правопорушенням та заподіянням збитків і розміром відшкодування.
Оскільки між сторонами склалися договірні відносини, а договором не передбачено стягнення моральної шкоди, то суд вважав за доцільне відмовити у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача на корись позивача моральної шкоди.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку в частині усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення та стягнення неустойки.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 648 000,00 грн неустойки та 6 960,00 грн судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 36 000,00 грн неустойки, в іншій частині позовних вимог про стягнення неустойки відмовлено.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 1 681,60 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення втраченої вигоди та моральної шкоди сторонами не оскаржувалося, а тому, з огляду на положення частини першої статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядалося.
Враховуючи, що строк оренди квартири за договором від 17 серпня 2017 року, на думку апеляційного суду, припинився 17 серпня 2020 року, то суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позову в частині усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою шляхом виселення відповідача із належної позивачу квартири у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди.
Разом із тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 648 000,00 грн неустойки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про зменшення її розміру, апеляційний суд виходив із того, що під час перегляду справи в апеляційному порядку представник позивача ОСОБА_1 - Григоренко О. С. зазначив, що ОСОБА_1 визнає факт щомісячної сплати відповідачем по 12 000,00 грн за період із серпня 2018 року по листопад 2020 року, а всього на суму 324 000 грн, вважаючи вказані виплати частковою сплатою неустойки за невиконання договору оренди від 17 серпня 2017 року щодо неповернення орендованого майна. У зв`язку з цим представник позивача Григоренко О. С. у судовому засіданні заявив, що частково погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 та вважав за необхідне зменшити суму неустойки до 324 000 грн, що підтверджується протоколом та звукозаписом судового засідання в апеляційному суді (том 2, а. с. 6-9).
Оскільки апеляційним судом встановлено, що вперше про припинення дії договору оренди орендодавець заявив 15 липня 2020 року та просив його припинити із 17 серпня 2020 року, то позовні вимоги про стягнення неустойки за період із 17 серпня 2018 року і до 17 серпня 2020 року (тобто за 24 місяці), є необґрунтованими.
Разом із тим, апеляційний суд визнав обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача неустойки за період із 18 серпня по 18 листопада 2020 року, тобто за 3 місяці, в розмірі 36 000 грн (12 000 грн х 3 місяці). При цьому суд апеляційної інстанції врахував визнання представником позивача Григоренком О. С. факту сплати ОСОБА_1 відповідачем ОСОБА_2 36 000 грн (12000 грн х 3 місяці, сплата за вересень-листопад 2020 року) неустойки за неповернення орендованого майна після закінчення строку дії оренди.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, апеляційний суд виходив із того, що відповідач є особою з інвалідністю, а тому на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 14 175,00 грн.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
06 грудня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 02 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судове рішення в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні і розпорядженні квартирою шляхом виселення та стягнення неустойки, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні вказаних позовних вимог.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 820/1186/17 та від 09 листопада 2020 року в справі № 420/1813/19.
Доводи касаційної скарги заявника зводяться до того, що беручи до уваги як належний та допустимий доказ вимогу від 15 липня 2020 року про припинення договору оренди із 17 серпня 2020 року, апеляційний суд не врахував, що позивачем не надано доказів на підтвердження її направлення відповідачу та факту її отримання останнім. Крім того, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки обґрунтував постанову доказами, зокрема, вимогою позивача від 15 липня 2020 року, що були подані з порушенням порядку та строків, визначених процесуальним законом та залишених без розгляду ухвалою суду першої інстанції разом із відповіддю на відзив на позовну заяву.
Заявник також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статей 83, 89, 126, 127, 263 ЦПК України, в контексті обґрунтування рішення суду доказом, що був залишений без розгляду судом першої інстанції через порушення строків його подання.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У грудні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє Григоренко О. С., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. На думку позивача, договір оренди квартири від 17 серпня 2017 року припинив свою дію із 17 серпня 2018 року на підставі абзацу 2 пункту 6.7 договору оренди, оскільки договором не передбачена його автоматична пролонгація, а додаткова угода чи окремий договір між сторонами договору не укладалися. Отримавши квартиру в спадщину після смерті дочки, позивач неодноразово повідомляв відповідача про те, що не має наміру продовжувати договір оренди, оскільки розмір орендної плати (12 000,00 грн) не відповідав ринковій та просив звільнити квартиру, проте останній всіляко ухилявся від таких вимог та продовжував безпідставно проживати в квартирі. Щодо повідомлення про припинення дії договору оренди від 15 липня 2020 року, то суду надані докази його направлення на адресу відповідача, які містять відмітки працівників поштового зв`язку. Крім того, вказане повідомлення також направлялося відповідачу електронною поштою (том 1, а. с. 239).
Посилання заявника на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у зазначених ним постановах, на думку ОСОБА_1, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Щодо доводів заявника про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статей 83, 89, 126, 127, 263 ЦПК України, ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції залишив без розгляду відповідь на відзив на позовну заяву, однак питання щодо повернення долучених до неї документів не вирішував, а тому у суду апеляційної інстанції були всі підстави для надання оцінки вказаному доказу та покладення його в основу судового рішення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що 17 серпня 2017 року між ОСОБА_3 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) був укладений договір оренди квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 15-16).
Відповідно до пункту 2.2 договору строк оренди встановлений на один рік із 17 серпня 2017 року по 17 серпня 2018 року.
У пункті 2.3 договору сторони визначили порядок його продовження, а саме: шляхом укладення письмової додаткової угоди до цього договору, або укладення наступного окремого договору оренди житлового приміщення. Ці дії повинні бути вчинені сторонами не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку оренди, передбаченого цим договором. Орендар має пріоритетне право перед третіми особами на продовження оренди.
За пунктом 2.6 договору по закінченні строку дії даного договору, а так само у випадку його дострокового розірвання, об`єкт оренди звільняється та повертається орендодавцю у п`ятиденний термін за актом приймання-передачі у задовільному стані.
Згідно з пунктом 3.1 договору орендна плата за користування квартирою становить 12 000,00 грн на місяць.
Відповідно до пункту 6.6 договору усі повідомлення сторін про намір переглянути умови даного договору направляються в письмовій формі не менше ніж за 30 днів, а зміни умов договору оренди оформлюються додатковими угодами, які після їх підписання стають невід`ємною частиною договору.
Договір припиняє дію: після закінчення строку оренди, передбаченого даним договором, за відсутності додаткової угоди сторін про продовження терміну оренди; при достроковому розірванні даного договору за згодою сторін або у випадках, передбачених законодавством України та даним договором (пункт 6.7 договору).
Згідно з актом приймання-передачі від 17 серпня 2017 року ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_2 прийняв у тимчасове користування (оренду) вищевказану квартиру.
Від імені орендодавця вищевказані договір оренди та акт прийому-передачі підписані представником ОСОБА_3 - ОСОБА_5 (том1, а. с. 16, 17).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 після смерті доньки ОСОБА_3 прийняв спадщину, яка складається з квартири АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 22-24).
15 липня 2020 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 лист-вимогу з повідомленням про розірвання договору оренди від 17 серпня 2017 року у зв`язку із закінченням строку оренди з 17 серпня 2020 року та вимогою у цей день передати квартиру власнику. Повідомлення повернулося з відміткою працівників пошти "за закінченням терміну зберігання" (том 1, а. с. 83-85).
31 серпня 2020 року представником позивача за адресою квартири викликано працівників Департаменту патрульної поліції з метою фіксації відмови з боку відповідача ОСОБА_2 в отриманні вимоги про звільнення квартири та створення останнім перешкод у користуванні квартирою її власнику ОСОБА_1 (том 1, а. с. 20-21, 112-116).
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1, як новий власник квартири АДРЕСА_1 та орендодавець за договором оренди, зазначає, що відповідач не бажає звільняти орендовану ним квартиру після закінчення строку дії договору.
Згідно з довідкою МСЕК від 14 липня 2020 року № 433833 ОСОБА_2 є особою з інвалідністю першої групи (том 1, а. с. 43, 206).
Відповідно до договору оренди квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 станом на листопад 2020 року проживає у вказаній квартирі разом із малолітньою дочкою та щомісяця сплачує встановлену орендну плату (12 000 грн) орендодавцеві ОСОБА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Предметом перегляду Верховним Судом у цій справі є рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні квартирою шляхом виселення та стягнення неустойки. В іншій частині судові рішення не оскаржуються.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно із частинами першою та другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 626, частини першої статті 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Приписами статті 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до статті 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Згідно з частинами першою та третьою статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
Договір найму житла укладається у письмовій формі (частина перша статті 811 ЦК України).
Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому (частини перша та друга статті 812 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 815 ЦК України наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за житло.
За змістом частин першої-третьої статті 820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата, визначена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Наймач вносить плату за користування житлом у строк, встановлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.
Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму (частина друга статті 762 ЦК України).
Згідно із статтею 526 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За змістом частини першої статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
За статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п`ять років (частина перша статті 821 ЦК України).
Відповідно до статті 764 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Тож у статті 764 ЦК України законодавець вдався до такого правового регулювання, за яким для настання наслідків у вигляді поновлення договору оренди сторони мають утриматися від дій, які б спричиняли закінчення дії такого договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення, зокрема укладення правочину про продовження договору, не вимагається.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 709/453/17 (провадження № 61-30678св18), від 20 січня 2021 року у справі № 190/750/17 (провадження № 61-42086св18).
Відповідно до частини першої статті 822 ЦК України у разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк. Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладення договору на новий строк. Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помешкання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк.
Згідно із статтею 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Зазначеною нормою визначено обов`язок наймача щодо повернення речі у разі припинення договору найму, а також передбачено право наймодавця вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Однією із основних умов застосування положень статті 785 ЦК України як щодо зобов`язання повернути майно, так і щодо сплати неустойки є встановлення факту припинення дії договору та користування річчю поза межами дії договору без наявності на те правових підстав.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції встановив, що строк дії договору оренди закінчився 17 серпня 2018 року та не був продовжений, оскільки будь-якої окремої угоди, або окремого договору між сторонами укладено не було (пункт 2.3 договору).
Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що договір оренди квартири від 17 серпня 2017 року припинив свою дію 17 серпня 2020 року, що підтверджується письмовою вимогою від 15 липня 2020 року, направленою на ім`я відповідача, та іншими доказами, що містяться у матеріалах справи. Позивач ОСОБА_1 як орендодавець зазначав про розірвання договору оренди від 17 серпня 2017 року у зв`язку із закінченням строку оренди саме з 17 серпня 2020 року та вимагав у цей день (17 серпня 2020 року) передати йому квартиру (том 1, а. с. 83-85).
Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з таких міркувань.
Зважаючи на те, що наймач після закінчення строку дії договору оренду 17 серпня 2018 року продовжував користуватися квартирою, проживати в ній та сплачувати обумовлену договором орендну плату, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що після закінчення строку дії договору 17 серпня 2018 року, цей договір був пролонгований на той самий строк - до 17 серпня 2019 року, а надалі до 17 серпня 2020 року.
Поряд із тим, письмовою вимогою від 15 липня 2020 року ОСОБА_1 заявив про розірвання договору оренди від 17 серпня 2017 року у зв`язку із закінченням строку оренди та вимагав у день закінчення договору оренди 17 серпня 2020 року передати квартиру йому як власнику (том 1, а. с. 83-85).
Відсутність факту вручення цього повідомлення з причини неотримання його адресатом, про що є відмітка працівників поштового відділення, не спростовує вчасного та однозначного волевиявлення власника квартири ОСОБА_1 про припинення договору оренди з 17 серпня 2020 року, оскільки інші докази, які містяться в матеріалах, зокрема, копія вимоги від 15 липня 2020 року, направлена представником орендодавця ОСОБА_5 на електронну адресу ОСОБА_2, електронна переписка між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2, виклик представником позивача ОСОБА_5 працівників Департаменту патрульної поліції з метою фіксації відмови ОСОБА_2 в отриманні вимоги про звільнення квартири та створення останнім перешкод у користуванні квартирою її власнику ОСОБА_1 (том 1, а. с. 20-21, 112-116), у своїй сукупності підтверджують факт обізнаності відповідача, як орендаря квартири, про небажання орендодавця продовжувати з ним договірні відносини з приводу оренди вказаної квартири та підтверджують вимогу звільнити орендоване ним житлове приміщення.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Якщо на дату закінчення строку договору оренди мали місце заперечення орендодавця щодо продовження договору на новий строк, то такий договір припиняється.
Враховуючи, що строк оренди вищевказаної квартири за договором від 17 серпня 2017 року, з урахуванням заперечень орендодавця про його продовження на новий строк, припинився 17 серпня 2020 року, то колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про усунення позивачу перешкод у користуванні та розпорядженні своєю власністю шляхом виселення відповідача із належної йому квартири у зв`язку із закінченням строку дії договору оренди.
При цьому Верховним Судом враховано, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
За частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р (ІІ) 2021 року в справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Враховуючи наведене, на думку колегії суддів Верховного Суду, у справі, що переглядається, позивач, як власник квартири та орендодавець за договором оренди, внаслідок неправомірних дій відповідача, як наймача за договором оренди, позбавлений можливості користуватися та розпоряджатися своєю власністю - спірною квартирою, в якій, незважаючи на неодноразові вимоги про припинення строку дії договору, відповідач без належних на те правових підстав продовжує проживати. Колегія суддів вважає, що між сторонами у цій справі дотриманий справедливий баланс інтересів, оскільки позивач, як власник спірної квартири, має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а відповідач, як орендар за договором, приймаючи у тимчасове користування належну позивачу квартиру, в силу об`єктивних обставин міг проявити розумну обачність та повинен був розуміти, що спірна квартира після закінчення строку дії договору оренду, за наявності заперечень власника щодо його продовження, підлягає звільненню. Виселення відповідача з орендованої квартири не буде для нього надмірним тягарем, оскільки вселяючись у квартиру на підставі договору оренду, останній повинен був розраховувати, що строк дії договору не буде пролонгований і йому у будь-якому випадку необхідно буде звільнити займане ним житлове приміщення.
При цьому, Верховний Суд враховує, що на момент звернення позивача до суду з цим позовом у грудні 2020 року, відповідач замість одного року, як це було визначено умовами договору оренди від 17 серпня 2017 року, в орендованій ним квартирі мешкав більше трьох років та сплачував орендну плату у фіксованій сумі, яка не збільшувалася протягом вказаного періоду.
Частиною першою статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. За змістом наведених норм, договір є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору. У свою чергу припинення Договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини, зважаючи на особливості предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Однією із основних умов застосування положень статті 785 ЦК України щодо сплати неустойки є встановлення факту припинення дії договору та користування річчю поза межами дії договору без наявності на те правових підстав. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 344/7849/15-ц (провадження № 61-38859св18).
Отже, користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України.
За умовами договору оренди від 17 серпня 2017 року сторони погодили сплату орендної плати в розмірі 12 000 грн на місяць. До цієї плати не включаються витрати на телефон, інтернет, комунальні послуги, електроенергія, вода, тощо (пункти 3.1 - 3.2 договору). Орендар сплачує орендну плату орендодавцю в строк до 17 числа за наступний місяць. Факт сплати орендних платежів буде відображатися в додатку № 1 до цього договору (пункти 3.5 - 3.6 договору оренди).
Заперечуючи проти заявленого позову, відповідач ОСОБА_2 вважав договір пролонгованим на підставі статті 764 ЦК України та зазначав, що сплачував щомісячну орендну плату за користування квартирою в розмірі 12 000 грн.
У суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Григоренко О. С. зазначив, що ОСОБА_1 визнає факт щомісячної сплати по 12 000 грн за період із серпня 2018 року по листопад 2020 року, а всього на суму 324 000 грн з боку відповідача ОСОБА_2, стверджуючи, що вказані виплати орендодавець ОСОБА_1 вважав частковою сплатою неустойки за невиконання договору оренди від 17 серпня 2017 року щодо неповернення орендованого майна. У зв`язку з цим представник позивача - адвокат Григоренко О. С. в судовому засіданні заявив, що погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 та вважав за необхідне зменшити суму неустойки до 324 000 грн.
Оскільки про припинення дії договору оренди з 17 серпня 2020 року орендодавець вперше заявив 15 липня 2020 року, то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача неустойки за період із 17 серпня 2018 року до 17 серпня 2020 року (тобто за 24 місяці), визнавши при цьому обґрунтованими вимоги позивача про стягнення 36 000 грн за період із 18 серпня по 18 листопада 2020 року, тобто за 3 місяці, які передували зверненню ОСОБА_1 до суду з позовом, у межах заявлених позивачем позовних вимог. При цьому суд апеляційної інстанції врахував визнання позивачем ОСОБА_1 факту сплати йому ОСОБА_2 36 000 грн (12000 грн х 3 місяці, вересень-листопад 2020 року) орендної плати.
Суд апеляційної інстанції, виходячи із зазначених вище фактичних обставин, встановивши порушення відповідачем взятих на себе договірних зобов`язань щодо звільнення орендованої ним квартири після закінчення строку дії договору, а саме 17 серпня 2020 року, який був належним чином повідомлений про небажання орендодавця продовжувати з ним договірні відносини, та зважаючи на часткове визнання ОСОБА_1 доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо сплати останнім орендної плати за період із вересня по листопад 2020 року, тобто після закінчення строку дії договору оренди, дійшов правильного висновку про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, з 648 000,00 грн до 36 000,00 грн.
При цьому, переглядаючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення неустойки, Верховний Суд враховує, що такий розмір не спростовано відповідачем, а позивач з ним фактично погодився, оскільки судове рішення в цій частині не оскаржував.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) конкретизовано вказаний висновок та зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, однаковими.
Посилання заявника на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 820/1186/17 та від 09 листопада 2020 року в справі № 420/1813/19, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Зокрема, у справі № 820/1186/17 спір виник між суб`єктом владних повноважень та юридичною особою з приводу стягнення боргу, а Верховним Судом переглядалися ухвали судів першої та апеляційної інстанції, якими позовну заяву повернуто позивачу з підстав невиконання ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Щодо справи № 420/1813/19, то предметом заявлених позовних вимог визначалося зобов`язання вчинити дії з надання безоплатної правової допомоги.
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статей 83, 89, 126, 127, 263 ЦПК України, в контексті обґрунтування рішення суду доказом, що був залишений без розгляду судом першої інстанції через порушення строків його подання, не заслуговують на увагу, оскільки обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів, що забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого судового рішення.
За загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що залишення без розгляду судом першої інстанції відповіді на відзив на позовну заяву разом із доданими до неї документами, зокрема письмової вимоги позивача від 15 липня 2020 року, проте подальше прийняття апеляційним судом вказаних доказів, не впливає на правильність результату вирішення справи. Крім цих доказів, які на думку заявника апеляційний суд не мав права брати до уваги, в матеріалах справи містяться й інші докази, які підтверджують обізнаність відповідача про необхідність звільнити орендовану ним квартиру у зв`язку з небажанням позивача, як орендодавця продовжувати з ним договірні відносини.
При цьому Верховним Судом також враховано, що суд першої інстанції, відкриваючи провадження у справі, в ухвалі від 10 грудня 2020 року вказав на те, що позивач не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву на позовну заяву, до початку розгляду справи по суті, має право підготувати відповідь на відзив, виклавши письмово свої міркування, аргументи, надати відповідні докази та направити відповідачу та суду з підтвердженням такого направлення учаснику справи (том 1, а. с. 29).
Таким чином вказана ухвала суду першої інстанції містить дві умови для подання позивачем відповіді на відзив на позовну заяву, а саме: дотримання п`ятиденного строку з дня отримання відзиву та до початку розгляду справи по суті.
Ухвалою від 10 грудня 2020 року Дніпровський районний суд міста Києва судове засідання призначив на 26 січня 2021 року на 11 годину за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (том 1, а. с. 29).
Відзив на позовну заяву представника відповідача адвоката Зозулі В. М. від 14 січня 2021 року надійшов до суду першої інстанції 18 січня 2021 року (том 1, а. с. 36). Також 14 січня 2021 року на ім`я позивача ОСОБА_1 представником відповідача адвокатом Зозулею В. М. надіслано відзив на позовну заяву (том. 1, а. с. 34).
За клопотанням представника позивача адвоката Дев`ятка А. Ю., надісланим до суду першої інстанції 25 січня 2021 року, останній просив суд про відкладення розгляду справи (том 1, а. с. 48). За клопотанням представника відповідача адвоката Зозулі В. М., надісланим до суду 22 січня 2021 року, останній просив суд про відкладення розгляду справи (том 1, а. с. 54).
Ухвалою, внесеною до протоколу судового засідання, від 26 січня 2021 року Дніпровський районний суд міста Києва відклав розгляд справи на 12 годину 01 березня 2021 року (том 1, а. с. 61).
23 лютого 2021 року позивачем ОСОБА_1 представнику відповідача Зозулі В. М. та Дніпровському районному суду міста Києва направлено відповідь на відзив на позовну заяву (том 1, а. с. 83-86, 92).
Ухвалою, внесеною до протоколу судового засідання, від 01 березня 2021 року Дніпровський районний суд міста Києва у судовому засіданні оголосив перерву до 10 години 05 квітня 2021 року. У зв`язку з перебуванням головуючого у справі на лікарняному розгляд справи 05 квітня 2021 року перенесено на 10 годину 19 травня 2021 року (том 1, а. с. 98).
Тобто, 23 лютого 2021 року ОСОБА_1 до початку розгляду справи по суті 01 березня 2021 року направив представнику відповідача та суду першої інстанції відповідь на відзив на позовну заяву.
Ухвалою, внесеною до протоколу судового засідання, від 19 травня 2021 року суд першої інстанції задовольнив клопотання представника відповідача Зозулі В. М. про залишення без розгляду відповіді на відзив на позовну заяву ОСОБА_1 (том 1, а. с. 103).
Виходячи з наведеного, з урахуванням встановлених у справі фактичних обставин, апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Доводи касаційної скарги висновків судів в оскаржуваній частині не спростовують. При цьому колегією суддів Верховного Суду враховано, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів здійснена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
За таких обставин у силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.